Все почалося з помаранчевої книжки з фотографією цигана на обкладинці. Це були мандрівні оповідки, медитативні і тяжкі, знаного польського письменника Анджея Стасюка. Там основна ідея – людина мандрує не полісами Центральної, а віддаленими місцинами і селами Південно-Східної Європи. Хоча, насправді, Стасюк – то був просто поштовх. І до мандрів, і до майбутньої книги про ці мандри…

 

Таке все навиворіт

Є в цьому романтика… Якісь вокзали, нічні переїзди, дивні люди – таке все навиворіт. Я люблю, коли всі і все ненормальне. Хоча так просто їхати в Європу, по знаних пам’ятках – це теж цікаво, але мені подобається нетипова дорога, коли треба думати, куди прибитися, де ночувати. Йдеться навіть не про саму дорогу, а про щось інше…

 

                                                                                                                                            ФОТО Світлани Ославської

Валандатися по країнах

Був момент, коли мене все забембало: я тоді працював у Калуші на радіо, все було сіро й ніяко. І одного ранку я розцвів: ну все, збираюся і їду. Згадав, як відпочивав колись у Криму, ще як малий був, з татом і мамою. Аби то вийшло дешевше, ми тоді поїхали потягом до Одеси (колія через Молдову). Пам’ятаю молдовські села, які бачив у вікні, Кишинів, де була зупинка, ми там трохи покрутилися.

Пізніше я познайомився зі Світланою, майбутньою дружиною. Вирішили – їдемо в Молдову. Зібрали манатки, намет, спальники, пальник газовий… І поїхали. Чи страшно було? Завжди є чого боятися. Та якщо вже придумав їхати – то їдеш. А якщо ти вже там – то треба думати, як добиратися, де ночувати, а не накручувати себе.

Мандри з наметами – це і романтика, і економія. Якби я мав більше грошей, моє життя би глобально не змінилося. Я би хотів поваландатися іншими різними країнами. Їздив би мажорніше. Полетів би в Ісландію, скажімо. Але якщо грошей менше – то теж класно, в цьому є свої полюси, свій екстрим і своя романтика.

 

Найбільший кайф

Тож ми зі Світланою в 2011 р. прикинули на карті маршрут Молдовою – приблизно куди можна їхати і як вертатися. Ми їздили автостопом простими місцями, не туди, де зазвичай туристів возять. Було просто цікаво поваландатися селами й містами. Хотіли поїхати через Придністров’я, але не склалося, тож поромом переправилися через Дунай і потрапили знову в Україну, у Вінницьку область.

У цих мандрах мені дуже важлива не так сама дорога, як процес – почуваюся вільною людиною, коли на мені не висить ніяка робота, графіки, коли я нічого нікому не винен, коли вранці просто встаєш і їдеш. Найбільший кайф – відчуття свободи. А ще плюс – дивитися, як живуть люди, країна, бачити все зсередини…

Я не знаю, чого ми очікували від Молдови. Ну, насамперед, що буде багато вина. А вина було стільки, як і в нас. Та й країна бідна. Не знаю, як тепер, але тоді все було відчутно вбогіше, як в Україні. І люди здались агресивними. Це дуже суб’єктивно, та в цьому плані Молдову можна порівняти із Києвом. Києвом до Майдану. А в 2012 р. ми поїхали в Грузію.

 

                                                                                                                                    ФОТО Світлани Ославської 

 

Ніби Мойсей ввійшов у Ханаан

Спершу автостопили в Росії, так проїхали шмат дороги через Кубань, добралися до Кабардино-Балкарії, проскочили її та Північну Осетію, добралися до Владикавказа, а звідти – до грузинського кордону. Його, до речі, пішки не можна пройти, ми вписалися до якихось вірменів у машину і з ними проїхали. До кордону нам казали, що нас там на шашлики пустять – «они ж убивали наших ребят». Але коли перетнули кордон – ніби Мойсей ввійшов в Ханаан: ти відчуваєш себе так безпечно і так спокійно… По-перше, там дуже кривий ландшафт і неймовірно гарні гори. І особливі люди: тільки вийшов з машини – всі підходять, питають, звідки ви, чим можуть помогти… Вони гостинні й добрі настільки, що було неправдоподібно, аж думалося: може, вони всі – свідки Єгови чи що?

Так ми каталися Грузією по периметру, їхали з півночі через Мцхету, Тбілісі, повернули на схід в Саґареджо. Потім звідти їздили по Кахеті, Телаві, Кварелі… Далі знову через Тбілісі і через гори південної Аджараї – до Батумі. Звідти поїхали в гори, у Сванеті.

 

То інший світ

Рік після Грузії ми подумали, що варто мандрувати на Схід – в тому керунку без візи можна хоч до Тянь-Шаню добратися. Тож продумали маршрут – і вперед! Перетнули кордон з Росією, де зараз «весело», до Волгограда, звідти на південь до Астрахані, оминули Каспійське море, виїхали в Казахстан. Звідти в Узбекистан – Таджикистан – Киргизстан – назад в Казахстан – і назад додому. Так за місяць проїхали 9 тисяч кілометрів.

То інший світ, природа і клімат, усе мусульманське. Я ніколи до того не був у справжніх пустелях, не бачив таких високих гір. Ну, скажімо, в Киргизстані ми проїздили перевали по 3,5 тис. м, дісталися таки передгір’я Тянь-Шаню.

І хоч все внутрішньо таке саме, як у нас – в селах особливо, в людях, проте багато абсолютно іншого. Центральна Азія була принципово іншими декораціями. Я дуже люблю гори й зелень і страшенно некомфортно почуваюся в сухих азійських містах. Інколи виникали асоціації з мультиками про Ісуса, які крутять на Різдво: жовті будиночки Єрусалима, як коробочки, і ніде нічого не росте. 

 

 

Їхати пішки

Ми повсюди автостопили, аби зекономити. Часто водії запитували: «Пєшком єдєтє? Пєшком далєко». Ми відповідали, що не пішки, а попутками, але ті не розуміли: «Как попутками, когда денег нету?» Доводилося пояснювати, що це таке. Одна дівчинка питалася: «Автостоп – ето такой маленький автобус?»

Завжди розраховували дорогу так, аби ближче до вечора бути за містом. От їдеш із водієм, дивишся в вікно – о, станьте мені тут (якийсь лісочок, озеро чи приємна місцина). Тобто ставали, де була змога розкласти намет. А бувало, що такі місця не випадали – то ночували під мостами, в лісосмугах…

Якщо потрапляли в якесь місто, то або нас запрошували до себе, або ми ночували в хостелах. Хоча траплялося, що серед міста просто розбивали намет на якійсь травичці, серед  кущів, як у грузинському Сіґнахі. Чи в Бухарі розіклали намет посеред парку.

 

 

Усе залежить від людей

Часто я бачив, що міняються декорації, але людська сутність незмінна. От ми ходили в якомусь грузинському селі  й шукали, де молока купити – жінка доїть корову, діти бігають, пес гавкає. Так, там інша мова і гори не як у нас, але на рівні відчуттів відносин, на рівні непомітному і невловимому я часто порівнював їх з нашими людьми.

Одного разу ми їхали в колоритному заробітчанському поїзді з Казахстану в Узбекистан. Там були узбечки-перекупки з цукерками «Рошен», макаронами. Ці мусульманські жінки, які «хрестяться» по-своєму, по-іншому виглядають і на обличчя, і на одяг – вони мені дуже схожі на бабів з Великої Кам’янки, звідки я родом. Я собі уявляв, як ці узбецькі баби ходять у нас колядувати… Все те саме, просто інші декорації, інший культурний шар.

Коли починали першу мандрівку, було лячно. Але коли ти всередині ситуації, ти її спокійно перетравлюєш. Зсередини спокійніше.

У Грузію я взяв з собою газовий балончик. Але це найбезглуздіша річ, яку можна туди взяти. Якось ми їхали з чеченом, під вечір зупинилися, щоб поїсти в якомусь генделику, де тусили кавказці. Темніє, водій здавався дуже непевним… Я мав причини непокоїтися.  Довго розказувати чого. Зрештою, все обійшлося (і водій виявився чотким чуваком), але я зрозумів, що зброя в моїй кишені в чужому світі посеред людей, які на своїй території, не має ніякого сенсу. Якби я витягнув той балончик, що би я зробив з ним у генделику, повному кавказців?

Просто якщо ти їдеш з цими людьми, то мусиш їм довіряти. Тоді люди настільки можуть бути твоєю небезпекою, наскільки можуть бути твоїм захистом. Усе залежить від людей.

 

 

Записала Наталя ТКАЧИК