Монастир святого Йосифа де Сен-Марк у селі Павшино розташований за 5 кілометрів від Мукачевого. Там мешкають сестри, які опікуються престарілими людьми, дітьми, молоддю. У монастирі п’ятеро сестер з Індії, четверо з України, одна – зі Словаччини.

Сюди найчастіше приїздять з Львівської області, а тепер уже – з цілої Західної України. Раніше бували і з Криму та сходу. За день, з 14-ої до 18-ої години, тут приймають до 250 осіб, 60 людей на годину. Люди приїздять до настоятельки монастиря сестри Лідії в надії на фізичне зцілення від раку, туберкульозу, безпліддя…

На подвір’я монастирського комплексу заїжджають час від часу таксі, легкові авто, мікроавтобуси. На великій покошеній площі є кілька лип, чимало черешень і кілька лавочок. Тут відпочивають прочани, чекаючи 2-ої години, часу прийому сестри Лідії.

У монастирську каплицю заходять по 60 людей. Сестри починають вголос молитися вервицю. Сестра Лідія сидить на кріслі. До неї підходять або парами, або по одному. Кожен розповідає про свої хвороби. Сестра кладе руку на голову і починає молитися. Комусь радить приїхати ще один або два рази, а декому вистачить і одного відвідання.

Головне, на чому вона акцентує, – це те, що перед тим, як їхати у Павшино, потрібно приступити до святих тайн сповіді та причастя, бути в стані ласки, без тяжкого гріха.

 

Лідія з Індії

«Ліді! Ліда!» – так її називають і ті, хто тут живе, і ті, хто приїздить. Насправді її звати Ліджі Паяппілі, вона індіанка. Їй 41 рік, хоча на вигляд 25. У  монастирі вона вже 24 роки, і 10 років тут, у Павшино. Сестра Лідія є настоятелькою монастиря та директором будинку престарілих.

У 2000 році Ліджі Паяппілі приїхала до Києва. Через півтора року захворіла на туберкульоз кісток. Українські лікарі не могли поставити їй діагноз. Тому вона поїхала додому, в Індію, щоб… померти на батьківщині.

В Індії лікарі поставили їй точний діагноз, але лікувати відмовилися, бо гнив хребет. Коли вона лежала напівжива, то почула голос Божий. Господь говорив, що хоче бачити її в Україні. Але вона не хотіла бути в нашій країні. Їй тут не подобалось все: люди (всі кудись біжать), дороги (точніше, їх відсутність), бур’яни на цвинтарях та вздовж трас. 

Тоді вона попросила в Господа: «Якщо Ти хочеш, то зціли мене, і я повернусь в Україну». З того часу (2003 р.) їй покращало, вона стала на ноги, почала самостійно ходити. В Індії відчула, що Бог через неї зцілює людей. Один тяжко хворий чоловік просив її, щоб вона помолилась за нього, щоб він помер, бо дуже мучився. А вона попросила: «Боже, якщо Ти хочеш, то дозволь, щоб цей чоловік жив». Через день чоловік прийшов і подякував за зцілення. З того часу почалась нова історія в її житті…

«Батьки не були проти монастиря, – розповідає сестра Лідія. –  У нас це нормально: якщо Бог когось покликав із сім’ї, це благословення. У нас в родині дев’ятеро дітей. Моя старша сестра також монашка. Наші дівчата або виходять заміж, або ідуть в монахині».

А щодо свого дару зцілювати людей вона каже: «Я ніколи не акцентую на тому, що я зцілюю. Я просто стою перед Богом і молюся, прошу Господа благословити. Це моя місія!»

Тепер змінилося і її ставлення до України. На запитання, чи не сумує вона за батьківщиною і чи не збирається повертатися додому, сестра Лідія відповідає, не задумуючись: «О, ні! Не відчуваю, що я в чужій країні, тут люди мене приймають. Спочатку мені тут не подобалось, а тепер я дуже люблю Україну». Хоча колись у Києві вона вивчила російську мову, зараз намагається розмовляти українською.

З п’ятниці до неділі сестра Лідія не приймає людей, бо постійно разом із сестрами проводить реколекції в інших областях. Вони вже відвідали майже всю Україну, крім Центральної, бували і за кордоном, бо сестри знають англійську, німецьку, французьку мови. Їхнє згромадження є в Індії, Франції, Німеччині, Америці, Африці.

Щороку в найближчу суботу перед 25 березня сестри проводять реколекції в Мукачевому для тих, хто не має дітей і не має пари. Плодом цих реколекцій стало дуже багато дітей і одружених.

 

Головне – духовне зцілення

«Наше згромадження було засноване у Франції у 1845 році священиком П’єром-Полем Бланком, – розповідає сестра Христина. – У ті часи дівчата для того, що вступити в монастир, мали заплатити. А багато хто не мав звідки взяти кошти, але приходили до отця П’єра, бо відчували покликання. Тому він заснував згромадження, де не треба було платити за вступ до монастиря.

«І, власне, ми так і живемо, тільки за рахунок пожертв, – додає вона. – Будинок престарілих також існує тільки за пожертви. У ньому проживає 18 жінок з цілої України, а всього місць є 20. Живуть тут тільки ті, хто не має житла взагалі».

Сестра Лідія

За її словами, на реколекціях сестра Лідія розповідає людям, як Господь їх любить. Найбільше акцентує на покаянні і на таїнствах сповіді і причастя. «Сестра ніколи не зосереджується на зціленні. Зцілення не є, в принципі, важливе. Тому що це є тільки фізичне життя, а наше головне життя – в Небі», – наголошує сестра Христина.

Разом з тим, сьогодні на адресу монастиря приходить багато свідчень, в яких люди дякують за зцілення від раку, туберкульозу, епілепсії, безпліддя… Сестри готують до друку книгу свідчень, де зцілені люди дякують Богові за оздоровлення.

Юлія БОЄЧКО