Режисер: Терренс Малік

У ролях: Крістіан Бейл, Імоджен Путс, Наталі Портман

 

Фраза «Знімає рідко, але влучно» в останні роки вже не стосується найзагадковішого режисера сучасності Терренса Маліка. Двадцятирічні перерви між фільмами залишилися позаду – вік не дозволяє. Але якщо паузи у знімальному процесі стали коротшими (з 2010-го по 2015-й Малік поставив аж чотири картини), то самі стрічки поступово перетворюються на екзистенційні абстракції, більше, ніж будь-коли, нагадуючи про філософську освіту режисера. Уявіть, що найгірші сцени з найкращої роботи Маліка нульових років «Древо життя», де сумний Шон Пенн бродив пляжами, розтягнули до двогодинного фільму, і отримаєте «Лицаря», який, щоправда, з запам’ятовується набагато виразніше, ніж могло зразу здаватися. Легенду про лицаря приємний чоловічий закадровий голос розповідає на самому початку фільму, щоб дати глядачеві хоч маленький натяк на пояснення того, що відбувається. Мовляв, послав батько лицаря на пошуки дорогоцінної перлини, але той, відпивши з кубка забуття, миттю забув, хто він і що робить у цьому грішному світі. Ось і змушений бідолаха вічно блукати по землі в пошуках свого призначення і недосяжної любові. У картах Таро це Персіваль, шукач священного Грааля; у фільмі Маліка – голлівудський сценарист Рік з похмурою фізіономією Крістіана Бейла, який, відповідно до задуму, просто випромінює розгубленість і відчуженість. То в море у піджаку від Армані пірнає, то пустелею блукає, то машиною кудись вночі їде. Ще він ходить у стриптиз-клуби, зустрічається, скандалить і спить з жінками (Імоджен Путс, Тереза ​​Палмер, Фріда Пінто, Кейт Бланшетт, Наталі Портман), а в останньої ще й пальці ніг смокче. І з цього безперервного потоку свідомості, поданого геніальним оператором Еммануелем Любецкі, кристалізується образ майже героя нашого часу, божественно красивого зовні і гнітюче порожнього всередині, героя, який закупорив у собі любов і повільно спускає життя в унітаз, розмінюючись на безладний секс і випадкові зв’язки. «Лицар кубків» – це фільм, який, як ніякий інший, вимагає граничного загострення всіх органів чуття. Трохи моргнеш – і випадаєш з кадру, зі сцени, з епізоду, упускаєш магію. А магії тут не позичати. «Лицаря» не просто дивишся – його відчуваєш десь на рівні спинного мозку, його переживаєш і напружено обдумуєш перед сном. Часом дійсно здається, що режисер вийшов зі знімального майданчика покурити і не повернувся. Але це зовсім не так, бо створюваний Маліком хаос впорядкований, хоч режисер і вносить у нього зайве сум’яття, розбиваючи розповідь на умовні розділи з назвами на зразок «Смерть», «Місяць» та «Свобода». Дія неспішно перетікає з безлюдних вулиць Лос-Анджелеса і декадентських кінопавільйонів у примарно-неоновий серпанок барів і пишний світ дорогих тусовок (на одній з них раптово проскакує Антоніо Бандерас), але Рік, чий силует постійно висвічується на тлі небес, скрізь відчуває себе чужаком. Його історія – це історія нестерпної нудьги буття, портрет людини, яка випала з часу, як Біллі Пілігрим з воннегутівської «Бійні №5». І, як і Пілігрим, Рік не може змінити лише три речі – минуле, сьогодення і майбутнє. Некомунікабельність «Лицаря», за Терренсом Маліком, абсолютна: ідеали гармонії і щастя, за якими безуспішно женеться Рік, недосяжні апріорі. Тривожне почуття наближення апокаліпсису терзає твої нутрощі маленьким голодним звіром, а потім тебе викидають на палаючий від заходу хайвей і кажуть: «Починай з нуля». І не залишається нічого, окрім як мовчки зробити крок у порожнечу, обмінявшись на шляху мимолітним поглядом з незнайомкою в рожевій перуці. Якась чи то випадкова зустрічна, чи то любов всього твого життя. Дізнатися це тобі не дано.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ