Голокост був однією з найбільших катастроф у світовій історії. В радянській історичній науці тема знищення українських євреїв замовчувалася або лише частково розглядалася як знищення радянських громадян на окупованій території. До неї почали повертатися в роки горбачовської «перебудови». Мало хто знає, але на території нашого міста в 1941-1943 рр. знищено, за різними підрахунками, до 100 тис. євреїв.

Серед різних подій у всесвітній історії Голокост є досить добре дослідженим. Якщо ж говорити про Голокост в Україні, то тут ще є значне поле для роботи. Теми знищення євреїв у Станіславі торкалося багато дослідників, але найбільше її вивчали Борис Арсен, теперішній рабин Мойше Лейб Колесник та особливо Любов Соловка з Івано-Франківська.

Євреї перебували в Станиславові від самого дня його заснування у 1662 р. Потоцькі свідомо їх тут селили, адже їхній торгівельний хист та вправність ремісників сприяли зростанню багатства міста. Євреям було надано ряд привілеїв: право на будівництво приміщень, довільний заробіток, зокрема заняття торгівлею, внутрішню автономію, рівність із місцевим населенням, можливість звертатись до замкової юрисдикції. Єврейська громада постійно зростала. Так, на 1732 р. євреїв у Станиславові проживало 1470 осіб, у 1793 р. їх було вже 2412, у 1869 р. – 8088, у 1910 р. – 15161. Згідно з офіційно опублікованими даними перепису населення від 9 грудня 1931 р., у Станиславові мешкало 60256 осіб, з них 24823 (41,4%) євреїв, 22312 (37,2%) поляків, 11134 (18,6%) українців, 1691 (2,8%) представників інших національностей. У місті в 1930-х роках існувало 49 синагог та єврейських будинків молитви (божниць), функціонували єврейські початкові та професійні школи, одна приватна єврейська гімназія, будинки для сиріт, безпритульних, пристарілих,  кілька бібліотек, два єврейські театри («SZI–AN–SKI» та ім. Гольдфадена), оркестр «Тель-Авів» та ін. Напередодні Другої світової війни, у 1939 р., чисельність єврейської громади становила 26500 осіб. На жаль, більшість із них не вижили у горнилі війни.

Переслідування і масове знищення євреїв у Німеччині, на землях її союзників та окупованих нею територіях під час Другої світової війни отримало в історії назву Голокост. У вироку Нюрнберзького трибуналу закріплена цифра 6 млн. загиблих євреїв у Європі. Існують різні дані щодо жертв Голокосту на українській землі, фахівці говорять про не менше 1 млн. загиблих українських євреїв у 1941-1944 рр. Існує думка, що в Галичині на час завершення окупації залишилося близько 2% довоєнних євреїв.  До жертв Голокосту також дуже часто зараховують знищених нацистами циганів, гомосексуальних чоловіків, безнадійно хворих та інвалідів. Тобто у ширшому значенні Голокост – систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації чи генетичного типу як неповноцінних та шкідливих.

Ще в перші роки свого приходу до влади нацисти стимулювали еміграцію євреїв з Німеччини, а вже в 1941 р. її заборонено, тому, починаючи з цього року, можемо говорити про свідоме чітке планування винищення євреїв у Європі. Що цікаво, лідери нацистів усвідомлювали себе злочинцями. Зберігся щоденник Йозефа Геббельса, в якому є запис після його бесіди з Адольфом Гітлером: «І коли ми переможемо, то хто спитає нас про методи?». Офіційно 1 серпня 1945 р. галицькі області потрапили під владу нацистів, ввійшовши у дистрикт Галичина (з центром у Львові), що належав до Генерал-губернаторства (адміністративний центр у Кракові). Через стрімкий німецько-угорський наступ на початку війни більшість євреїв Станіслава не встигли евакуюватися. Але, окрім місцевих євреїв, у місті перебували також євреї-утікачі з Німеччини та Польщі. На початку липня місто було окуповане угорськими військами (Угорщина була союзницею Німеччини у Другій світовій війні), а тому наприкінці липня до нашого міста депортували близько тисячі євреїв з Угорщини, є версія, що вони були переважно із Закарпаття, яке у 1939 р. було приєднане до складу Угорщини.

У Станиславові, на відміну від Львова, більшість євреїв, що тут проживали чи були сюди зігнані, розстріляли на місці, а не відправляли в концентраційні табори. Імовірно, причиною такої винятковості є Ганс Крюґер, який прославився своєю жорстокістю у винищенні євреїв та інших жителів міста. Після війни він опинився у Західній Німеччині, де видавав себе за антифашиста. При його спробі поступити на державну службу виникли підозри у його причетності до злочинів в роки війни. В 1965 р. його офіційно звинуватили у злочинах, вчинених на окупованих територіях. У 1967 р. відбувся суд, де Крюґер визнав, що керував гестапо у Станиславові (воно знаходилося у приміщенні колишнього окружного суду на вул. Білінського, тепер вул. Сахарова), та не визнавав особистої участі і відповідальності, надіючись на загибель усіх свідків. Але на засідання суду несподівано завітала польська графиня Лянцокоронська, якій вдалося вижити. Це зруйнувало увесь захист, і Крюгер був засуджений на довічне ув’язнення, будучи звільнений аж у 1986 р. В СРСР, та зокрема Івано-Франківську, в газетах і по радіо було повідомлено про суд над першим шефом станиславівського гестапо, і навіть на рівні івано-франківського обкому партії розглядалось питання про те, щоб відрядити свого представника на цей суд. Але у зв’язку з тодішньою міжнародною політичною ситуацією та питанням фінансування поїздки вирішено було, врешті-решт, не відправляти делегата. Помер Крюґер через два роки після звільнення. Його судили за знищення євреїв, але не за розстріли українців, поляків чи ліквідацію львівських професорів, що теж було справою його рук  (рекомендуємо глянути монографію історика Андрія Боляновського «Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування»).

У підпорядкуванні начальника станиславівського гестапо було тільки 25 осіб. Зрозуміло, що при такій чисельності працівників він не зміг би винищити таку велику кількість євреїв. Очевидно, що тут потрібна була ще додаткова допомога – як німецької поліції, так і української. Питання про колабораціонізм (співпрацю) українців із нацистами та, зокрема, причетність їх до Голокосту є дуже складним. Але його, на думку львівського історика Я. Грицака, «не вдасться розв’язати простою відповіддю «так» чи «ні». Українці і співпрацювали з нацистською владою – особливо на самих початках окупації, і боролися проти неї». І як також зазначає науковець, «стартовою точкою для виходу з цього глухого кута є визнання факту, що деяка частина українського суспільства дійсно співпрацювала з німцями і допомагала їм у винищенні єврейського населення. Українську т. зв. допоміжну поліцію німці використовували для організації й безпосередньої участі у стратах єврейського населення. Вона виконувала ці функції не лише на українських землях, але й у польських, білоруських та литовських ґетто. Українські поліцейські були охоронниками у концентраційних таборах». Участь української допоміжної поліції в антиєврейських акціях не дає підстав ототожнювати її з усіма іншими українцями. Збереглися документи, які свідчать про засудження основною масою населення знищення євреїв. Так, звіт відділу пропаганди дистрикту Галичина стверджує: «Методи й способи виселення євреїв далеко не підвищили повагу до німецької влади».

У лютому 1942 р. митрополит Андрей Шептицький написав Генріху Гіммлеру листа, виступаючи проти винищення євреїв та з проханням, щоб українських поліцаїв не залучали до знищення євреїв. Це унікальний випадок, адже митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого рівня в тогочасній окупованій Європі, яка відкрито виступила на захист євреїв. Подібного кроку не зробив навіть тогочасний папа Пій XII. Гіммлер наказав арештувати главу греко-католицької церкви. Проте шефу львівського ґестапо вдалося переконати його у недоцільності такого заходу, щоб не спровокувати різкого незадоволення українського населення. У покарання німці закрили у Львові Український національний комітет, почесним головою якого був А. Шептицький. А у листопаді 1942 р. він видає пасторський лист «Не убий!», в якому говорилось, що жодна земна мета не може виправдати вбивць.

У Станиславові було два єврейських цвинтарі. Перший, на «окопиську»,  найдавніший у місті єврейський цвинтар біля Тисменицької дороги. Він проіснував майже три століття, будучи закритим у 1957 р. та зруйнованим на початку 1960-х рр. На його місці збудували перший у місті широкоформатний кінотеатр «Космос» і житлові будинки. Новий єврейський цвинтар був створений у 1926 р., на якому власне і знищувалися євреї Станиславова (зараз він розташований за міським озером).

У запропонованих гестапо межах майбутнього гетто не могла розміститися існуюча на той момент кількість євреїв – 27 500 осіб.  Це стало нібито однією з причин потреби скоротити їх кількість. 12 жовтня 1941 р., в день єврейського нового року Гошанна Раба, відбувся наймасовіший їх розстріл. Тоді на єврейському цвинтарі було розстріляно, за різними джерелами, від 6 до 12 тис. осіб. Залишився щоденник одного із членів юденрату, інженера-будівельника Юліуша Фоєрмана, який був очевидцем подій і чудом тоді вижив: «Втратив я тоді дев’ять осіб – найближчих родичів (батька, сестру з чоловіком і двома дітьми, братову з 18-літньою донькою). Ми сиділи на землі, без руху, скам’янілі і нечулі. На нас падав мокрий сніг. Я дивився на те, що навколо діялося. Кілька разів я мусив усією силою волі усвідомити собі, що це реальність, а не якийсь поганий привид. Адже кидали до могили вагітних жінок, матерів з дітьми на руках і стріляли по них безперервно… Рятуватися серед тих людей спробував лише один. По дорозі до могили він утік у поле і, незважаючи на переслідування (а вже були сутінки), втік. Ті, хто стріляв, змінювалися, пригощаючись у вільний час бутербродами. Близько шостої години страту припинили і дозволили тим, хто вцілів, повернутися додому. Я ледве зумів піднятися із землі. За той день я став дідом. Маючи 51 рік, я відчув, що став дідом. До тієї пори я міг працювати так, як двадцятилітній. Не мав я до того жодної сивої волосини, а в той день мої скроні побіліли…» Євреям, які вижили, дозволили з 13 жовтня до середини грудня 1941 р. заселяти звільнене арійцями під гетто житло. 20 грудня 1941 р. оголосили про створення гетто – єврейського кварталу, відмежованого від решти міста.

20 січня 1942 р. під час Ванзейської конференції (зустріч вищих посадових осіб Третього Рейху, що відбулася у Ванзеє – передмісті Берліна) було прийнято програму «остаточного розв’язання єврейського питання». Це рішення не афішували. Євреїв із Західної Європи посилали на схід, у концентраційні табори на території Польщі, нібито тимчасово. Протягом 1942-1943 рр. було знищено більшість євреїв Центральної та Східної Європи та частину євреїв Західної Європи. Успішний наступ Червоної армії в 1943 р., її перемога в  Сталінградській битві, поразка німецької армії Роммеля на півночі Африки зумовили пришвидшення розправи нацистів над євреями.

Про подальші події в гетто Ю. Фоєрман пише так: «Від 31 березня почалося зовсім відкрите, систематичне, з німецькою педантичністю, і неприховане знищення жидів. Увечері того дня поліція оточила гетто, і розпочалося суцільне вигнання жидів з будинків, не дивлячись на те, чи працювали вони, чи ні. Оточили головний центр, тобто Довгу, Рейтана, Сонячну, Бельведерську вулиці. Поліція виганяла людей з будинків і збирала їх на Бельведерській. Тут до 10-ї години було зібрано близько 5-ти тисяч людей, яких завели на військовий перон. Там їх завантажили до спеціальних вагонів, позначених білою вапняною смугою, що означало, що їх слід швидко пропускати через залізничні станції. Потім за допомогою гранат підпалили значну частину будинків». Їх було вивезено до м. Белжець в Польщі, де знаходився табір масового знищення євреїв. Саме в його газових камерах і крематоріях зустріли свою смерть більшість євреїв, вивезених з дистрикту Галичина.

У гетто був сильний голод, харчів не вистачало. За спробу без дозволу перевезти на його територію їжу протягом травня-червня 1942 р. розстріляно 400-500 осіб.

Одна з найбільших екзекуцій була відплатою за те, що один з євреїв побив українського поліцая і вилив йому в лице мідний купорос. Як помсту 24 серпня 1942 р. було розстріляно та спалено біля 1200 євреїв. Двадцять членів єврейської служби порядку було повішено на ліхтарях уздовж вулиці Бельведерської (по двоє на одному). Їхні трупи не дозволяли знімати три дні. Усіх членів юденрату із їхніми сім’ями також розстріляли. Як зазначає дослідниця Л. Соловка, «остання масова акція в гетто відбулася на площі Вандлера 12 вересня 1942 р., під час якої було замучено біля 2 тисяч осіб і вивезено біля 5 тисяч у Белжець».

23 лютого 1943 р. офіційно ліквідовано гетто в Станиславові, поліція розстріляла усіх службовців єврейської поліції, колишніх членів юденрату  та його останніх жителів. Тоді Станіслав проголосили юденфрай – по місту висіли оголошення, що «Станіслав очищений від євреїв».

Використовуючи матеріали Державного архіву Івано-Франківської області, можемо намалювати точнішу картину тих важких подій. Восени 1944 року у Станіславі (саме так до 1962 р. радянська влада називала Станиславів) була створена «Станіславська обласна комісія з розслідування злочинів німецьких фашистів та їх посібників» на чолі з першим секретарем Станіславського обкому партії М. Слонем. Проводились допити свідків злочинів окупаційної німецької влади. Складений акт огляду єврейського цвинтаря від 29.11.1944 р. стверджує про виявлені 458 могил, з них 32 –групові, заповнені залишками спалених тіл.

Активне просування радянських військ на захід змусило есесівців гарячково ліквідовувати останні гетто, замітаючи сліди вчинених злочинів.  Від січня 1944 р. до кінця березня 1944 р. на цвинтарі, спеціально обгородженому триметровим парканом, працювала привезена бригада в’язнів із Янівського концтабору. Щоб прикрити докази злочинів, а також у пошуках золота, трупи розстріляних викопували з ям, спалюючи у спеціально привезених для цього печах, попіл просіювали в потічку, що і досі є поряд із цвинтарем. Наведемо свідчення жителя Станиславова, поляка Чернецького Матвія Антоновича (1878 р. н.) про замітання нацистами слідів своїх злочинів на єврейському цвинтарі: «Коли в березні місяці 1944 р. в м. Станіслав увірвались радянські танки (в ніч з 30 на 31 березня – авт.), німці і гестапівці з цвинтаря втекли, кинувши все як було, тоді я вирішив піти в ту будівлю, де палили трупи розстріляних, подивився, побачив там три печі, від яких вгору ішли труби, було багато попелу… Пройшовшись по цвинтарю, я побачив три викопані і порожні ями, в яких, як я знаю, було набито (раніше – авт.) багато розстріляних людей. Коли радянські танки назад відійшли з м. Станіслава, то гестапівці, які працювали на цвинтарі, прийшли назад, позагортали розриті ями. Ту будівлю, в якій вони спалювали трупи, вони очистили, пічки, які були, вони їх вивезли, загалом зробили порядок, не залишивши ніяких за собою слідів своїх злочинів».

Внаслідок Голокосту з лиця землі зникла корінна єврейська громада Станиславова та найближчих містечок і сіл. Вона цілеспрямовано і системно знищувалася часто за мовчазної згоди більшості чи під страхом людей інших національностей за своє життя. Хоча були й такі, що допомагали – це теж потрібно визнавати, роблячи акцент все-таки на тих, хто пробував рятувати ближнього, незважаючи ні на що. Пам’ятаймо і робімо висновки.

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ