«Zapaska» – український музичний дует, що виконує альтернативну поп-музику. «Zapaskу» створили у грудні 2009-го Павло Нечитайло – фронтмен рок-гурту «Пропала грамота» та Яна Шпачинська – вокалістка й очільниця гурту «ЧЕЧЕ». Заснуванню дуету передувало знайомство музикантів на фестивалі авторської пісні «Срібна Підкова» у 2000-му й давня дружба.

 

Композиції вони створюють в режимі live-looping за допомогою закільцювання та міксування музичних фраз. Перебуваючи удвох на сцені, учасники «Zapaskи» вимальовують щільне музичне полотно зі звуків традиційних музичних інструментів (гітари, дворядного баяна «Калинка», рабаби, калімби, усних гармонік, дудука та ін.), вокалізмів та ефекторних процесорів. Дует активно концертує по клубах та фестивалях України й зарубіжжя.

Павло Нечитайло – український музикант (лідер гурту «Пропала грамота» та учасник дуету «Zapaska»), поет, кандидат історичних наук, археолог, радіоведучий, копірайтер. Народився у Кам’янці-Подільському. Навчався у місцевому педагогічному університеті, а продовжив освіту у Києво-Могилянській академії. Захистив кандидатську дисертацію з археології. Як археолог багато їздив в експедиції по печерних монастирях. Після захисту кандидатської близько півтора року займався археологією.

Повернувшись до Кам’янця, працював науковим співробітником державної охоронної археологічної служби «Подільська археологія». Суть роботи полягала в археологічному обстеженні земельних ділянок, які передаються підприємствам і приватним особам у власність та оренду. Був закріплений за чотирма районами Хмельницької області. Поглиблено вивчав рідний край. Чотири роки поспіль Нечитайло і майже всі з «Пропалої грамоти» на чолі з археологом Володимиром Захар’євим досліджували давньоруський цвинтар в глухому покинутому селі. За його власним твердженням, заробляти в Україні археологією ще важче, ніж музикою.

Окрім археології, любить етнографію. Свого часу збирав фольклор, переймав на слух співи старих людей в етнографічних експедиціях Наддністрянщиною. Багато пісень перейняв у своєї виховательки – сестри бабці по маминій лінії Марії Микитівни Співак,  деяких пісень навчив тато, окремі почув у записах з етнографічних експедицій. Потім вже записував деякі інтерпретації народних пісень, які тепер виконує.

Павло Нечитайло був викладачем, вантажником, газетярем, ведучим на одному з FM. Працював в «Українському медіа холдингу». Писав тексти для рекламних роликів і озвучував їх. Кілька років працював на радіо «Київ» у таких відомих передачах, як «Варган» (годинна передача про музику народів світу з живими музикантами в ефірі), «Слухай своє», «Гудок». Вів авторську передачу, присвячену молодій поезії, на радіо «Культура».

1998 року в рідному місті Нечитайло створив «Пропалу грамоту». У них була тільки назва і три-чотири пісні, які навіть крутилися по радіо. Гурт тоді проіснував близько року, потім заглухнув. 2005 року відновився на чотири місяці, але реально існує з 2007-го. Випустив три альбоми і об’їздив з виступами Чехію, Польщу, Україну. Тепер – перерва.

В кінці 2009 року Павло Нечитайло і Яна Шпачинська утворили дует «Zapaska», а потім  одружилися. Павло Нечитайло також є учасником тріо «ПаРоМи» – це спільний проект з «Очеретяними котами». Також він презентував свій новий спільний проект з діджеєм Tony Tekk – «Опух».

2009 року видавництво Сергія Пантюка видрукувало книгу віршів Павла Нечитайла «Грамота». Бажання видати книгу в Павла було давно, хоча вірші він пише не надто часто, це спонтанна поезія. Видати збірку йому запропонував Пантюк, якого Павло називає своїм учителем. «Назвати поезію покликанням не можу. Для мене, швидше за все, це просто захоплення», – каже він.

Павло вважає себе «гріховним християнином, який серцем із православ’ям, але якому ще багато треба працювати, аби стати воцерковленою людиною». «Маю багато гріхів та недоліків, які мене дратують, але через мою слабкість постійно беруть гору. Хоча це лише вказує на те, що треба вдосконалюватись і працювати над собою», – пояснює він.

«Галицький кореспондент» зустрівся та поговорив з Павлом Нечитайлом після концерту в Івано-Франківську.

 

– «Zapaska» зараз одна з найбільш гастролюючих за кордоном українських груп. Що б ти порадив музикантам для прориву в Європу?

Грати оригінальну або нішеву музику і писати багато листів потенційним організаторам, сподіватись на свій щасливий квиточок. Практика показує, що зі ста листів тобі відповідатимуть на десять, і з тих десяти у двох-трьох дадуть ствердну відповідь. А під нішевою розуміється музика для пабів, кантрі, вузькоспеціалізована інтернаціональна шняга, на яку теж є попит.

– Тобто що первинне: визначити, що потрібно аудиторії, і це робити чи робити те, що до душі, а там вже як управить доля чи Всевишній? Наскільки «Zapaska» пристосовує те, що робить, до потреб аудиторії, і як саме?

Ми ніколи не намагалися щось прораховувати і завжди йдемо експериментальним шляхом, граємо, що нам подобається. За останніх п’ять років ми декілька разів повністю переробляли весь концертний «сет-ап» в плані набору інструментів та пісенну програму. Граємо те, що виходить і від чого нас пре. Якщо ловимо резонанс зі слухачами – добре. Поки що, принаймні, так відбувається, що наші експерименти вібрують в унісон з аудиторією, як би ми це не грали. От сьогодні, збираючись у міні-тур до Польщі та Чехії, було вирішено включити в програму речі, які були зроблені «з льоту», буквально минулого тижня. Свіже грати приємно. У цьому ми, мабуть, йдемо проти законів шоу-бізу, адже люди полюбляють слухати те, що вже записане, а ми біжимо поперед воза (посміхається).

– Вас – двоє. Яна – твоя дружина, окрім того, що партнер на сцені. Наскільки  особисті конфлікти, без яких не буває життя, впливають на стан під час концерту? Як вдається не змішувати одне з одним?

У цьому плані ми продовжуємо вікопомні традиції української естради і рівняємось на гуру сімейних дуетів: Білоножків, Хому та Братущик, «Онуку» та «Манекена». Під час затяжних турів на місяць-півтора все автоматично відбувається. Є мета, є засоби її досягнення, все працює без зайвих емоційних сплесків, як КБ Сахарова. А от під час творчого процесу бувають розбіжності, особливо вони відчувались на початку нашої діяльності, але з часом їх все менше.

– Ти згадав зараз про ваш міні-тур у Польщі і Чехії. У Чехії ви вже як свої, вас там вже знає велика аудиторія. Наскільки часто там граєте і чи не плануєте переїхати туди жити?

Граємо щороку восени і навесні. Наприклад, у Празі в квітні відіграли 12-й концерт. Нам здається, що за структурами і мелодіями наша музика близька чехам. Вони такі вдумливі флегмати з любов’ю до дивних ритмів та гармоній, тому ми їм гарно на вухо лягаємо. Щодо чеських клубів, у нас є параноя, що одного разу нас просто не пустять туди грати, скажуть: «Доста! Вже дуже багато в нас були», але, наче, поки що пускають (сміється). А залишитись жити назавжди не хотілося ніде. Нас живить українська земля, і ми завжди з радісним трепетом сюди повертаємось. Хоча чеською, словацькою та польською вільно балакаємо.

– Твої заняття археологією – що це для тебе? Розкажи про щось із професії, що не відоме людям, які до неї не дотичні.

У червні я три тижні працював у складі Хмільницької археологічної експедиції від Інституту археології НАН України як запрошений спеціаліст з підземних споруд. Підвищив свій рівень як фахівець (сміється).

Вдруге довелося працювати з цегляною архітектурою. До того я займався печерами у гіпсах, вапняках, глині і травертинах. З’ясувалися цікаві речі, що цегла є таким самим датуючим матеріалом, як монети. Наприклад, її розміри суворо регламентувалися державними актами. От я занурився у хмільницьку цеглу, зробив обміри, знайшов аналогії, склав хронологічні таблиці, і виявилося, що підземелля в центрі міста, яке спочатку виглядало пізнім, мало не ХХ століття, можна датувати XVIII століттям. Це був реальний детектив в тому розбиратися, це дуже цікаво.

А загалом, я, поки не в турі, постійно в археології. Після приїзду з Хмільника з кам’янецькими вченими зупинили будівництво у Старому місті. Будівельники «прирізались» своїм котлованом і частково порушили культурний шар: трипілля там полізло, давня Русь, пізньосередньовічна кераміка. Тепер зупинили будівництво, ведуться рятувальні археологічні роботи.

Кожного літа я виїжджаю на об’єкти, які мене цікавлять, добуваю інформацію і публікую ті речі у спеціальних фахових виданнях. За останні кілька років багато цікавого вдалося відкрити.

– Ти захистив дисертацію з археології, на яку тему?

Печерна християнська архітектура в басейні Верхнього та Середнього Дністра ХІ-XVIII ст.

– Знаю, ти віруюча людина. В якій точці перетинаються твоє християнство, твоя музика і твоя археологія?

Ну, скажімо так, з християнством мені ще треба над собою дуже сильно працювати, бо такі «захожани», як я, по всіх канонах мають в притворі стояти, обкладені веригами і єпітиміями. А археологія з музикою йдуть паралельно, над ними сяє нетлінне фаворське світло, чого бажаю і всім вашим читачам та вірним всього світу!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ