Боєць добровольчого батальйону «Айдар», яремчанець Василь Боднарук пережив 269 страшних днів полону. У час, коли з луганських підвалів від бранця не було жодної звісточки, які тільки чутки не ходили… Але він усім смертям на зло вижив і повернувся до рідної Дори.

Пан Василь неохоче згадує ті, безперечно, найтяжчі дев’ять місяців свого життя. Адже гіркі спомини змушують його знову повертатися у темні підвали, де психологічний та фізичний тиск на допитах, а найголовніше – страх, що він більше не побачить матері та рідного карпатського краю. Та все ж таки боєць погодився трішки «відкрити завісу» жахливого життя в полоні.

 

Не варто вірити сепаратистам

15 жовтня 2014 р. Василь Боднарук разом із побратимами отримав наказ поїхати на 32-й блокпост Бахмутської траси. На той час цей пост перебував в оточенні сепаратистів, тож треба було вивезти звідти наших бійців та оснащення. Українські воїни попередньо отримали «добро» від проросійських бойовиків: їдьте, забирайте своїх, ми вам даємо вільний коридор на дві години.

Та не так сталося, як обіцялося. Дорогою до блокпосту, за містом Лисичанськ, наші військові потрапили в засідку. Хлопці розуміли, що допомоги чекати не варто, адже їх оточував ворог. Вони сміливо прийняли бій, хоч сили були нерівні.

Двоє наших вояків загинули в бою. Один накрив собою ворожу гранату, врятувавши інших. Також поліг їхній командир, родом з Дніпропетровська. А семеро бійців (шестеро «айдарівців» і боєць із 24-ої окремої Залізної механізованої бригади) потрапили в полон. Серед них – і яремчанець Василь Боднарук.

Медики врятували від чеченців

Вночі полонених привезли до одного з луганських підвалів. Поранених одразу ж відтранспортували до військового госпіталю. Луганські медики фахово лікували та добре ставилися до наших бійців, незважаючи на те, що вони, начебто, «чужі». Навіть більше, ці медики врятували наших поранених від озвірілих чеченців, які, жадаючи помсти, просто хотіли їх добити…

Пан Василь принагідно хотів би подякувати тим лікарям, які залишилися вірними клятві Гіппократа.

У підвалі він багато молився, прохаючи у Бога можливості повернутися додому та витримати всі випробовування. А випробувань було чимало. Перш за все, постійні допити, психологічний тиск, побиття (про це боєць зізнається неохоче, але каже, що було по-різному – авт.).

Найбільше бранцям допікали російські військові та ГРУ-шники, які часто допитували хлопців, намагаючись вивідати позиції українських військ. Пропонували й переходити на їхній бік, обіцяючи гори і доли. Та наші хлопці навідріз відмовлялися навіть чути про таке. Після цього були залякування, але полонені витримали. 

Особливо діставалося Василеві Боднаруку. І за батальйон «Айдар», і за походження із Західної України, і за позивний «Гуцул»…

Годували дуже погано. Раз на добу, а то й на дві – порція пшоняної каші без солі й перцю. Правда, з водою проблем не було, полонені могли пити досхочу.

За дві години до смерті

В одному з номерів луганської газети «XXI век» вийшла публікація «Несостоявшийся расстрел», де повідомлялося, що в Луганську мав відбутися розстріл і серед тих, кого мали стратити, був один із командирів «Айдару». А насправді йшлося про Василя Боднарука.

Тринадцятьох людей, серед яких був і пан Василь, утримували в підвалі на базі «Чорна сотня» в очікуванні смертної кари. Серед потенційних «смертників» були й сепаратисти, звинувачені у дезертирстві та інших військових злочинах.

За дві години до розстрілу на базу приїхали представники російських спецслужб і так званої ЛНР, міліціонери, кадрові військові… Боєць не знає, що там відбувалося, але розстріл полонених в останній момент відмінили.

Він мав жити, такою була воля Божа!

Свобода! Невже це не сон?

Після цього випадку, а саме 13 листопада, Василя Боднарука перевезли до одного з районних відділків міліції в Луганську. Там йому надали можливість зателефонувати додому. А відтак запроторили до ізолятора тимчасового утримання, де він пробув наступних півроку.

На початку липня розпочалися переговори про визволення наших бійців. Цим активно займалися представники Української спілки ветеранів Афганістану в Луганську, які вже визволили чимало військовополонених з обох сторін.

Зранку 10 липня до полонених підійшов один з російських генералів і сказав: «Готуйтеся, укропи! Будемо вас обмінювати на своїх». Хлопці не дуже зраділи, адже такі обміни вже декілька разів зривалися…

Але цього разу слова не розминулися з ділом. На нейтральній території відбувся рівноцінний обмін полоненими: десять на десять.

Після 269 днів полону Василю Боднаруку було складно відразу повірити, що це вже така омріяна свобода. Та з кожним метром віддаляючись від зони розмежування, він усвідомлював, що це не сон…

Додому боєць добирався через Дніпропетровськ, де у військовому госпіталі пройшов обстеження. У рідній Дорі йому влаштували урочистий і теплий прийом з квітами, хлібом-сіллю та слізьми радості. Особливо тішилася старенька мати, яка довгих дев’ять місяців чекала сина зі сходу. Виглядала, молилася та вперто не вірила різним чуткам. І дочекалася!

Знаючи ціну неволі

Декілька днів спілкування з рідними та близькими – і до Києва. У столичному госпіталі Василю Боднаруку зроблять хірургічну операцію на плечовому м’язі, який йому надірвали під час полону.

Після лікування він планує зайнятися волонтерською діяльністю, представляючи дніпропетровську волонтерську групу «Патріот» на теренах Західної України. Ця організація займається фінансовою підтримкою родичів військовослужбовців, інформаційним забезпеченням, пошуком полонених та їх визволенням.

Пан Василь хоче присвятити себе цій праці. Адже вважає своїм святим обов’язком допомагати нашим полоненим якомога скоріше повертатися додому, позаяк не з розповідей знає, чого коштує кожний день неволі.

Олег ДЗЕМ’ЮК

 

 

P.S. Василь Боднарук особливо вдячний о. Августину Бойку (своєму однокласнику, який зараз служить в одному з монастирів Львова) та координатору групи «Патріот» у Дніпропетровській області Олегу Хороших, які переймалися його долею з першого дня полону. Він також щиро дякує всім віруючим УГКЦ та краянам, які весь цей час молилися за нього.