Сьогодні мене розбудив дощ. Звісно, я спав не надворі, а просто з відкритим вікном. Він і зараз шумить різними звуковими відтінками.

Прилаштувавшись біля підвіконня, так, щоб воно служило столом, посьорбую каву й торкаюся поглядом зелені.

Позавчора дуже парило. Все було сонне і мляве. Тому й життя якогось було годі сподіватися. Хіба що в затінку й у воді. Ковдра для сну теж була зайвою, бо зайво гріла. Так і день собі минув.

Потім вночі десь випав дощ. Але такий, що й не було чути. Але випав, дав вологу і свіжість. Так що вчорашній ранок почався з пташок. Вони розбудили. Тоді я сидів біля вікна і думав: «Вікно пташок».

Нарешті ці гарні малі створіння одержали воду і силу співати. Голосно, дзвінко, різними голосами в зелені, світанковому спокої.

А зараз знову дощ. Так шумить-шумить. Дуже рівний. Стрункий, як парубок. Може, буде свататися до берізки. Їх, правда, дві. Котру вибере? Як співає Цой, «дощу стане на всіх». Але тепер співав не він. Щойно була французька музика. А зараз якась новорічна. І цей дощ.

А в ніч на 27 липня 2008 р. я був у селі, сидів на лавці біля вікна і писав вірш при світлі надвірної лампочки, що, скрадаючись, зиркала в шибу. Стояла глибока тиша. І раптом під піччю почало щось шарудіти. То миша з’їдала зі свинячого відра крихти. Я не знайшов нічого кращого, як побажати їй смачного.

То була ніч, коли не дуже спалося. Ми всією сім’єю були не в хаті, а в кухні на пивниці, бо хату могло знести. Тоді велика хата, яку батьки будували все життя, вже не мала ціни. Думалося, аби самим лишитися неушкодженими.

Затяжні дощі в горах роблять багато змін. Постійно утворюються зарви. Горби буквально розсуваються, і міняються ландшафти. Тоді на полі високо над хатою вирвалися із розмоклої землі кілька міцних ясенів і помчали жолобом вниз. Шляхом зачепили стару яблуню, кілька верб і лип. Це було попередньої ночі. Тоді ми ще спали. Якраз в хаті. Ніхто не думав, що таке може статися. А як попрокидалися, то жахнулися. Гора дерев із землею була майже така висока, як хата. Край цієї зсувної маси легко притиснувся до підмурівка.

Якби зсув пішов кілька метрів управо, то хату би знесло. Усвідомлення цього й змусило ночувати в кухні, бо наступної ночі далі могли бути зсуви. Але не було. Поволі дощі вщухли. Прийшла комісія з району, описали збитки на сорок сім тисяч гривень. І все. Тато ледве домовився, щоб трактор, який приводив до ладу якісь загальносільські території, трохи розсунув гору дерев і землі. Комісії більше не було. А ми ще довго лопатами розрівнювали глину. Дерева випилювали на дрова.

І такий дощ страшніший за гучний, бо тихо може наробити багато біди. А в горах переважно бурхливі грози з громом і блискавками. Чи батьки, чи баба з малих вчили нас із сестрою хреститися, коли блискає, щоб грім не влучив у хату. І стрітенську свічку запалюємо.

А зараз ця спокійна і виважена міська зелень. Вона вже не шалена, як весняна. Не втомлена, як під кінець літа. А впевнена і зріла. І переді мною вікно. От вже пригода! Одна частина засклена, і хоч все видно, але крізь перепону. І хоч би скло ідеально чисте і все можна добре роздивитися, але не торкнутися найближчих гілок. А ще ця частина вікна не відкривається. А інша частина відкривається. Але ж ні! Все одно без дотику, бо на рамі протимоскітна сітка. І живу зелень не видно так, як хочеться. Ух!

З того всього пішов я на кухню. Там ще нормальне дерев’яне вікно. Відчинив, подихав.

Що я роблю? В мене ж є ключ від вхідних дверей! Я ж можу вийти на вулицю.

В під’їзді мокрі сліди. Хтось із сусідів недавно прийшов. Ця людина вже собі подихала хорошим післядощовим повітрям. Вже собі задоволено щось готує перекусити чи прилягла відпочити.

Надвір знов повиходили діти й бабусі. Цей нетактовний дощ був змусив їх позаходити до хат. Цікаво, чи вони всі зайшли до когось одного, а чи кожен пішов до своєї квартири?

А в місті дощ ліричний, спокійний. То можна й помедитувати. Вже з котрою кавою. І скільки б не було різноманітних кавових напоїв з усякими добавками, але нема нічого ліпшого за три ложки заварної кави, залитої кип’ятком, у глиняному горнятку на вершині гори.