Щоб побачити неймовірну красу природи, не обов’язково мандрувати світ за очі, оббиваючи пороги посольств екзотичних країн. Всього за 80 кілометрів від Івано-Франківська, в селі Бубнище, є унікальний скельно-печерний комплекс «Скелі Довбуша», який, безумовно, варто відвідати кожному туристу та скелелазу.

Трохи історії. Скелясті виступи пісковиків висотою до 80 метрів, які здіймаються в небо прямо посеред гірських лісів Сколівських Бескидів, утворились більше 70 мільйонів років тому – коли на Землі ще мешкали динозаври, один з яких, схоже, захотів залишити свій слід в історії. Але про це згодом.

У Х-ХІІ століттях ці скелі заселили люди, використавши природнє укріплення найбільш логічним чином – як фортецю. Для цього їм довелось немало попрацювати над печерними приміщеннями, вибивши в них сходи, пази та зруби. Кімнати мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі. Поруч були навіть язичницьке святилище та могильник.

Через кілька сотень років місце стало прихистком опришків та легендарного Олекси Довбуша, на честь якого ми зараз і називаємо ці скелі. За однією з легенд, пси панів розірвали ватажка опришків на дванадцять частин, які й стали скелями. Місцеві вірять, що торкнувшись Серця Довбуша і загадавши істинне бажання, можна сподіватись на реальний результат.

Начитавшись всіх цих легенд, вирушаємо в подорож до древніх монолітів. З Івано-Франківська доїхати туди можна за півтори години, відстань складає приблизно 80 кілометрів. Автомобілем, звісно, зручніше, але Болехова можна дістатися й автобусом, а далі – 15 кілометрів автостопом чи навіть пішки, якщо ви досвідчені туристи.

Першою складністю стає шлях до цієї пам’ятки природи. Стан дороги з Франківська до Калуша можна оцінити на 6 з 10 балів, звідти до Долини та Болехова – покладемо на бал менше. А далі, після повороту наліво у Болехові, починаються марсіанські ландшафти на кшталт кратерів і ущелин в асфальті – заслужена двійка.

Коли ви в’їдете на територію пам’ятки природи, з вас візьмуть скромну плату 20 гривень (за автомобіль). Далі ще кілька кілометрів вверх по ґрунтовій дорозі – чесне слово, це краще, ніж залишки асфальту – і настає час йти на своїх двох, адже єдиним транспортним засобом, здатним дійти до скель, є обв’язаний збруєю та прикрашений червоними китицями кінь. Місцеві мешканці, до речі, в прагненні та вмінні заробити 50-100 гривень за катання на коні дадуть фору будь-яким вишколеним маркетологам та сейлз-менеджерам. Туристів ледь не силою садять на коней і катають околицями.

Біля першого каменя, що трапляється туристам на шляху, розбили табір скелелази – не дивно, адже тут природа створила для них дещо ідеальне. Досвідчені підкорювачі висот показують юним, як в’язати вузли, куди ставати, а куди не треба. Скелелази немов відчувають себе домінуючим видом – адже можуть піднятись вище, ніж туристи. Втім, повернення до суворої реальності та підсвідомий рефрен «не геройствуй» забезпечують хрести загиблим альпіністам, яких на Скелях Довбуша не один і не два.

Йдемо далі туристичним шляхом, виходимо до основного комплексу. Кілька сотень туристів, десяток торгових точок з класичними карпатськими сувенірами (люльки-ляльки-булави-шкарпетки-магнітики), стільки ж місцевих із кіньми. І величні моноліти, що здіймаються в небо, прагнучи не лише бути в горах, а й самим стати горами. Враження складно передати словами – на це треба поглянути, осягнути, усвідомити, охопити реальність всіма органами чуттів.

На першому «поверсі» – видовбані древніми людьми печери, до яких стоять черги з метою фотографування на фоні. Також є «Чортова ущелина» – розколина завширшки 42 сантиметри, через яку туристи намагаються пройти – і декому це навіть вдається. В одній зі скель видовбані сходи наверх, якими піднімаються ті, кому на це вистачить духу. Звісно ж – ліземо вгору!

Перші камені – безпечні, «цивільні», якщо так можна висловитись про скелі, котрим за 70 мільйонів років. Обійти, зробити селфі на висоті 5-7 метрів, злякатися йти далі і повернутись вузькими сходами – ось програма туристів з дітьми та людей, які не до кінця перебороли страх висоти. Далі ж сходи закінчуються, а скелі йдуть вверх, і щоб дістатись «краєвидної» точки, потрібно як слід поскакати через розщелини. Прокат костюмів гірських кіз, на жаль, не пропонується.

Але ось ми на найвищому моноліті, доступному екстремалам без скелелазного спорядження. Постояти на вершині світу (ну добре, не світу, а лише Долинського району), насолодитись краєвидом гір, скель та лісів на десятки кілометрів довкола, впізнати в деяких зі скель описані місцевими образи сфінкса, динозаврів та лева чи ж не впізнати, якщо лінь фантазувати, – що ще потрібно для неймовірних вражень?

До питання ж безпеки на Скелях Довбуша підходять вельми прозаїчно. На одному з країв найвищої скелі, на яку залазять туристи, встановлений не надто переконливий трос на висоті від колін до пояса, от і все. А висота, між іншим, вже десятки метрів – «хто впаде, більше на камені підніматись не буде», і місцями стає лячно за дітей, які вилазять туди, ігноруючи стривожені крики батьків. Хоча перекривати всі краї сітками – звісно ж, не варіант. Подейкують, що тут планують відновлювати дерев’яні фортифікаційні наскельні конструкції. З нетерпінням я чекаю – скоро свято Миколая, як в народі кажуть…

На виході ж з території (входячи, його не видно) туристів чекає встановлений багато років тому проржавілий охоронний знак, на якому – інформація про Скелі Довбуша та заборона нищити охоронні знаки. Що ж, хто зможе його прочитати – додасть трішки вражень в скарбничку власної іронії.

Серед інших туристичних принад можна виділити кілька колиб, розміщених неподалік. Заклади дивують дуже демократичними цінами, цілком смачними та цілком карпатськими стравами, а ще – чудовими і дивовижно вухатими зайцями, які сидять у загоні, погризуючи моркву та здивовано дивлячись на зголоднілих туристів.

Коротко підсумовуючи вищенаписане – вирушайте на Скелі Довбуша!

Тарас ВОЛОШИН