Івано-франківську обласну філармонію заснували відносно недавно. А от сама будівля, в якій вона розташована, походить ще з кінця ХІХ століття і зводилася спеціально під театр. Станиславів, як і більшість галицьких міст, довший час не мав відповідного приміщення, призначеного для художніх виступів.

Незрівнянним ініціатором будівництва театрального будинку в Станиславові був голова Музичного товариства імені Монюшки і водночас працівник залізниці Болеслав Шамейт. Відомий театрознавець Кароль Естрейхер писав про нього, що той «був жебраком при дорозі, з простягнутою рукою, який показував лахміття музи Монюшки, і чотири роки  [від 1887 до 1891 року] його виганяли в двері, а він входив через вікна, аби вижебраний гріш покласти в калитку». Завдяки цій наполегливості ідея Шамейта, яка спочатку видавалася мало не утопічною, знайшла велику підтримку влади і мешканців Станиславова. Ґміна міста безкоштовно передала товариству землю, а Міська ощадна каса ­– необхідну позику.

Тоді ж у рамках проведеного конкурсу вдалося обрати творця будинку в особі інженера Юзефа Лапіцького, який теж працював на місцевому залізничному вузлі. Цікаво, що автор проекту тоді був маловідомий, бо ж увесь час реалізації він виступав під псевдонімом Вітольд Міковський.

Будівельні роботи проходили дуже справно. У квітні 1891 року поставили фундамент, а вже 21 травня під головними вхідними дверима заклали наріжний камінь. «У серпні завершено всі стіни, у вересні – антаблемент, дахове кріплення і покриття бляхою. А внутрішні роботи на другому поверсі – це, зрештою, декораційні роботи… Термін відкриття театральної будівлі в листопаді місяці не повинен бути ілюзорним», – повідомляв «Кур’єр Станиславівський».

Як і планувалося, 22 листопада будівлю віддали в громадське користування. Цю велику подію увіковічнило окреме видання з розміщеним у ньому віршем учителя, українця за походженням Євстахія Левіцького. Вірш починався словами:

Ой довго, довго у нас наша сцена

По кутках сторонніх тулилась-блукала,

Тому й знеохочена бідна Мельпомена

через це так довго змушено мовчала.

До того, як було зведено театральну будівлю, художні дійства в Станиславові відбувалися в готелі «Європейському», його власниками була єврейська сім’я Гальпернів. «У залі, що більше скидався на обору, аніж на святиню муз», – зазначав Кароль Естрейхер. Тож таке захоплення новим місцем було виправданим. У своєму розлогому тексті публіцист Владислав Цєсельський з пієтетом пише, що «інтер’єр театру після кінцевого завершення є втіленням елегантності, яка для ока художньо представлена декораторською оздобою лож, а через пас оксамиту на сидіннях здається ожилою. Архітектура ж додала святилищу класичної величі, ознаменованої навіть певним містичним повівом».

Будівля була зразком архітектури з традиційними рисами. Вона вирізнялася портиком-балдахіном, який підпирали чотири стрункі колони. Та найбільш характерним елементом був купол із уміщеною вгорі позолоченою лютнею. Театральний зал налічував близько 300 місць, хоча було заявлено (швидше за все, перебільшено), що він міг вмістити 800 глядачів. Після зведення монументальних театральних будівель у Львові й Кракові  Станиславів став третім містом в Галичині, яке мало таку споруду. Не в Перемишлі, Тарнові чи Тернополі, а саме в історичному граді Потоцьких мешканці доклалися до зведення храму мистецтва.

Щороку в будівлі на вулиці Бєльовського відбувалися музичні концерти і театральні вистави, а ще бали й інші заходи. Плин часу залишав на ній все помітніші сліди, стан будівлі погіршувався, необхідний був ремонт і закупівля нових обладнань. Та в касі Музичного товариства коштів на культурну діяльність просто не вистачало, тож бодай щось зрушити з місця було важко. Навіть були думки продати об’єкт, та, на щастя, до цього справа не дійшла. Найважливіші роботи за можливості проводилися всередині будівлі, навіть планувалося її відреставрувати повністю, та, на жаль, вибух Першої світової війни перекреслив цей план. А крім всього, тоді будинок сильно постраждав, у нього влучило кілька артилерійських снарядів. Наступні роки, вже за панування ІІ Речі Посполитої, були не набагато оптимістичними. «Придивімся до нашої театральної буди. Обдерта, брудна, – писав мешканець Станиславова, – часто без вікон на розі вулиці, і то не на здалеку видній площі, як це заведено деінде, вона справляє враження швидше пересічної кам’яничної буди на Жолкевській чи Кажімєжу».

І тільки у першій половині 1928 року спільними зусиллями двох польських культурних організацій (Музичного товариства імені Монюшки і Театрального товариства імені Фредри) вдалося розпочати серйозну розмову щодо реставрації будівлі. Принагідно трапилася «річ направду небуденна»: ці товариства об’єдналися в одне під назвою Театр імені Монюшки – Музично-драматичне товариство в Станиславові. Тепер залишилося лише зібрати необхідні кошти. А це було геть не так просто. Проект перебудови надзвичайно здібного архітектора Станіслава Трелі був надто дорогий. З цією метою оголосили збір грошей. Найбільшу фінансову підтримку надали державні інституції, багато внесків зробила і громадськість Станиславова. Упродовж довготривалих робіт (понад рік) споруду вдалося перебудувати, проте зібраних коштів вистачило тільки на те, щоб змінити її інтер’єр. Балкони переробили на глядацькі лоджії, розбудували коридор і сходові клітки, встановили сучасну вентиляцію, центральне опалення, по-новому облаштували і глядацьку залу. Як зазначає професор Ева Навроцька, «незважаючи на погане сполучення між віддаленою частиною сцени та кабіною електриків, станиславівський театр належав до найкращих і найсучасніших театрів у Польщі того часу».

6 жовтня 1929 року у присутності міністра віросповідань і громадського просвічення Славомира Червінського відбулося друге відкриття будівлі. Тоді виступило кілька промовців на чолі з воєводою і бурмістром. До того ж це була гарна нагода пригадати пам’ятні миті 38-річної давності, коли двері театру відчинилися вперше. Того ж дня, підтримуючи давні традиції, актори Театру імені Монюшки зіграли безсмертну комедію Александра Фредри «Дами і гусари».

Тут варто зазначити, що будівля на вулиці Бєльовського певним чином стояла на сторожі культури і народного мистецтва. Саме тут упродовж майже півроку, переживаючи злети й падіння і воюючи із відсутністю грошей, а часто і низькою відвідуваністю, формувалася стала сцена польського театру. Запрошували артистів¸ які були добре відомі поза межами Галичини та навіть Європи. У проміжку тих кількадесяти років у будівлі виступили такі видатні актори, як Гелена Моджеєвська та Людвик Сольський, оперні співаки Адам Дідур і Ада Сарі. Одним словом, будівля театру була культурним центром міста і по-особливому значима для поляків. Хоча тут виступало і чимало українських артистів, серед яких були, наприклад, Соломія Крушельницька та Микола Садовський.

Остання важлива подія в історії будівлі – це відновлення її фасаду, який завжди справляв «дуже прикре і гнітюче враження». Первинний проект Станіслава Трелі 1928 року не міг бути реалізований через фінансові причини. Тому відмовилися і від будови фронту із шістьма класичними колонами й оздобленим входом. Однак було вирішено реалізувати спрощений проект. Роботи над відновленням фасаду проходили досить справно і швидко. Уже у вересні 1932 року преса писала: «Ми з радістю маємо повідомити факт, що нарешті в Станиславові є театральна будівля, яка достойно вписується у воєводське місто».

Внаслідок Другої світової війни власники Музично-драматичного товариства були змушені поступитися місцем новим. Минуло вже понад 80 років, а вигляд споруди відтоді практично не змінився. За винятком одного напису на фронтоні, зробленого у 1932 році, – «Театр ім. Монюшки», який  демонтували під час Другої світової війни.

 

Ярослав КРАСНОДЕМБСЬКИЙ (Торунь, Польща)

З польської переклала Наталя ТКАЧИК