В «ГК» я прийшов 20-річним студентом з невеликим досвідом роботи і великим бажанням працювати. Після Майдану здавалось, ніби всі українці прозріли. Стали щирішими. І навіть ті, чия хата була скраю, почали цікавитись, що ж там відбувається у центрі села. Тоді я подумав: ось той момент, після якого все має змінитись.

Почав писати про проблеми Франківська. Хотів допомогти людям. Молодий і злий типочок з диктофоном, який все про всіх хотів знати. От ким я тоді був. Поки ганяв по сесіях різних рівнів рад, бігав на оперативки і їздив на всякі більш цікаві події, ми провтикали Крим. Почалась заворуха на Донбасі, і моя робота в «ГК» потихеньку підходила до завершення. На Прикарпаття повернулись перші «двохсоті». Журналісти, які писали про мистецтво, культуру, спорт, політику, почали писати реквієми, знімати сюжети про покійних героїв. Люди, як і після Майдану, кричали, що герої не вмирають.

Поки люди кричали, хлопці їхали на війну. Мій журналістський інтерес до всього нового і розуміння того, що на війні корисні всі, навіть я, студент, який не був на строковій службі, купили мені квиток у зону АТО. І 28 червня з диктофоном, фотоапаратом і колегою з «3 студії» ми поїхали в «Азов». Там моє грішне тіло перебуває і понині, правда, без фотоапарата і диктофона, який мені тоді позичив «Галицький кореспондент». Небайдужі люди допомогли з амуніцією, колега по роботі передала 20 касок.

Зараз моя журналістика вже не журналістика. Посвідчення «Галицького кореспондента» змінило посвідчення нацгвардійця. Окрім ручки і блокнота, тепер завжди ношу з собою автомат. Мій майже жіночий колектив змінила жорстка бородата чоловіча компанія.

Розкажу вам трохи про війну, бо мене часто запитують: «Ну, як там?» Дуже рівне питання – ну як там? Відчуваю себе людиною, яка воскресла з мертвих. Я не вмирав, хоча більшість тих, з ким був знайомий, мене ніби похоронила. Друзі – не друзі, знайомі – не знайомі.

Там те місце, де має бути кожен чоловік. Без огляду на соціальний статус, який він зараз має. Кожен нормальний мужик, чи, як кажуть у нас, хлоп, має бути на війні.

Для чого? Хоча б для того, щоб той, хто вже віддав рік свого мирного життя для вашого спокою, мінімум на рік поїхав додому. Повернувся до сім’ї, яка його чекає, попрацював на роботі, яка раніше приносила задоволення. Мені було дуже дивно чути від людей, що ті, хто пішли на війну добровольцями, повинні воювати, бо це їх вибір. Складається враження, що ті, хто добровільно пішли на війну, – це вічні двигуни, яким 10 днів вдома за кілька місяців достатньо, щоб потім воювати і воювати.

Є люди, які кажуть: не їдь туди більше. Але вони не знають відповіді на запитання, хто ж буде воювати, якщо не ті, хто вже знає, як. І тут доволі складна ситуація: маємо втомлених ветеранів і невтомлених косарів від армії. Цю ситуацію треба буде виправляти, але якось іншим разом. Зараз будемо говорити про іменинника.

Чим для мене є «ГК»? Чесно, для мене це те місце, де я обов’язково продовжу свою журналістську діяльність. Не знаю, коли це буде – через рік, два чи коли я буду старим і злим типочком з диктофоном. Я більше не буду сержантом, я буду кореспондентом і виключно галицьким.

А зараз напишу кілька рядків для тих, кого не можу не згадати. Для тієї мінімальної аудиторії, яку дуже люблю і поважаю. Тепер за списком:

1) Таню, дякую за те, що привела мене в «ГК» і не звільняла, аж доки мене офіційно не оформили в МВС, бо війна війною, а стаж – то річ дуже відповідальна. М’ясна дієта і війна – речі непоєднувані, це десь собі запиши, бо всяке може статись.

2) Іро, незважаючи на те, що ти постійно не встигала, я багато чому в тебе навчився, хоча збоку, напевно, виглядало, що я взагалі нічому не вчусь.

3) Галино Іванівно, Ви для нас, безтолкових, – як мама. Таню, не читай наступне речення. І Ви людина, яка в редакції вирішує найбільше. Все, Таню, можеш читати далі.

4) Андрію Менів, був би в нас тоді нормальний сайт, ми б його нормально вели. А так вели, як могли. Це камінець у твій город, Таню.

5) Наталю, дякую за каску. Ти знаєш, що вона мені дуже пригодилась.

Дякую всім-всім, кого не згадав. Вибачте, але Таня сказала – три тисячі знаків. Закінчити своє звернення хотів би словами відомого демократа, американського політика, колишнього губернатора Каліфорнії: «Hasta la vista baby. I’ll be back».