24-26 липня в урочищі Запідок поблизу села Верхній Ясенів, що на Верховинщині, проходив цьогорічний «Черемош-Фест». В рамках етнофестивалю була можливість побувати у тім незвіданім краю, де якраз і починається один з Черемошів – Білий.

Дорога від головної локації до місця призначення тривала понад чотири години в один бік. Але те, що учасники подорожі змогли побачити за цей час, вартує цілого життя. Найперше – це злиття Білого та Чорного Черемошів поблизу села Устеріки. Тут дві гірські ріки об’єднуються в один потужний потік, який буде напувати, годувати та інколи підтоплювати околиці ще понад 80 кілометрів, доки не впаде в іншу гірську річку – Прут.

Далі шлях лежить на південь, у напрямку румунського кордону, до витоків Білого Черемоша. Це надзвичайно чарівні місця, в яких ще й досі зберігся дух справжніх гір. Екосистема цієї частини українських Карпат зазнала найменшого впливу людини, порівняно з усіма іншими. Це вам не урбанізоване Яремче чи розорена будівництвом Поляниця, де більше бетону, ніж природи. Тут ви можете сповна насолодитися незайманими Карпатами, відчути пахощі гірських трав та сміливо пити воду з джерела, не боячись стоку фекалій із найближчого котеджу.

До середини минулого століття Черемош, як Білий так і Чорний, був сплавною річкою. Колись тут були водорегулювальні споруди — клявзи, гамованки, греблі й ін. Вони накопичували воду в невеликих водосховищах, щоб використовувати її для сплаву лісу. Ця система діяла увесь рік, за винятком деяких зимових місяців. Мережа таких своєрідних дамб була колись по всіх Карпатах. Зараз їх залишилося обмаль, і своєї основної функції вони вже не виконують. Нині є лише спомини про екзотичну професію бокорашів у пам’яті, віршах, піснях та куртинах. Тепер про бокорашів лише згадують: «дараби» вже стали легендою. У серпні 1979 року Черемошем пройшов останній пліт карпатського лісу. Пригадую, свого часу бував в Ужгородському обласному художньому музеї. З усіх його експонатів мене найбільше вразила картина «Бокораші» одного закарпатського художника. Таке враження, що вона писалася в цих місцях і час з тих пір тут зупинився.

Однією з останніх таких споруд, які збереглися в автентичному вигляді, є кляуза на Перкалабі у верхів’ї Білого Черемоша. По суті, тут, у місці злиття двох своїх витоків – лівого, Перкалаб (найпівденніша річка Українських Карпат), та правого, Сарати, – він і народжується. Численні потічки, з яких утворюється Перкалаб, розташовані на південно-східних схилах масиву Гриняви і західних схилах хребта Чорний Діл, з обривистими скелями, печерами у вапняках та унікальним рослинним світом (найвища точка — гора Чорний Діл, 1493 м). Головні витоки Перкалаба розташовані на території Румунії в горах Мармароського масиву. Річка Сарата бере початок на південних схилах хребта Томнатикул (Томнатик), що у Яловичорських горах. Це неймовірне відчуття –  стояти на місці, де народжується могутня ріка!

Неподалік (година ходьби) розміщена полонина Прелучний. В цих краях досить добре розвинене вівчарство, тому не дивуйтеся, якщо зустрінете цілу отару овець. Звідси рукою подати до Румунії. Взагалі, Білий Черемош і Черемош пливуть на межі Галичини і Буковини. Вони віками становили державний кордон між Річчю Посполитою і Молдавією у складі Османської імперії. А з 1919 року по 1939-й були кордоном між Польщею та Румунією. Зараз ріка є умовною межею між Верховинським районом Івано-Франківської області та Путильським Чернівецької.

Сюди, в ці незвідані місця, хочеться повертатися знову і знову. Таке враження, що ти стоїш на межі світу і можеш відчувати його на дотик. Ці гори – як перше кохання: чисте, немов роса, світле та непорочне. Порівняно з ними сумнозвісний гірськолижний курорт, який хизується своєю популярністю, – це будинок розпусти. Красива обгортка, за якою лише порожнеча…

Однією з найбільших проблем цього краю є бажання сучасних нуворишів збагатитися за рахунок так званого зеленого тарифу на електроенергію та спорудити на гірських ріках міні-ГЕС. Для екосистеми річок, та й всього карпатського краю, це може мати катастрофічні наслідки. Ріки просто обміліють і висохнуть, а все, що залишиться наступним поколінням, – це старі фотографії колись повноводних гірських потоків.

Негоже втрачати таку красу, інакше наші діти та внуки просто проклянуть нас. Це стосується і бездумної забудови Карпат та вирубки лісів, що йдуть на будматеріали для різноманітних колиб і котеджів, та прокладання трас для гірськолижних курортів. Кажуть, що на місці Карпат мільйони років тому була пустеля. Якщо продовжувати в такому ж дусі, то є велика ймовірність, що за 100-200 років вона знову тут з’явиться…

Олександр ДЕМ’ЯНЧУК

Фото – Сергій ЧМЕЛИК