Кожен із нас хоча б один раз бачив відомий польський фільм «Знахар» режисера Єжи Гоффмана, що дебютував на екранах у 1982 році. Та мало хто з нас знає, що автор «Знахаря» трагічно загинув у вересні 1939 року у містечку Кути (Косівський район) та був там похований до 1978 року, допоки прах письменника не перевезли до Варшави.

Самий фільм є вдалим римейком однойменного фільму 1937 року, екранізації роману культового у міжвоєнний період у Польщі письменника та журналіста Тадеуша Доленги-Мостовича.

Він був найбагатшим письменником Польщі того часу, його твори читали усі – від малого до старого. Повісті письменника розходилися великими тиражами та били рекорди популярності. На підставі прозових творів Тадеуша Доленги-Мостовича протягом шести років було екранізовано сім фільмів. Гонорарам письменника могли позаздрити навіть міністри польського уряду. Його місячний прибуток доходив іноді до 15 тисяч злотих, і це тоді, коли зарплата прем’єр-міністра становила 1,5 тисячі, генерального прокурора – 3,5 тисячі, а добра пенсія була 350 злотих на місяць!

Народився Тадеуш Доленга-Мостович 10 серпня 1898 року у фільварку Окунево поблизу міста Глибокого, що біля Вітебська (сучасна Білорусь). Його батьки, Стефан Мостович та Станіслава Попович, орендували маєток, де вели зразкове господарство. Дитинство Тадеуша було щасливим та заможним, атмосфера життя тогочасної шляхти лягла в основу багатьох його повістей. Здобувши приватну початкову освіту, навчався у гімназії в місті Вільно, яку закінчив у 1915 році. Того ж року Тадеуш Доленга-Мостович вступив на правничий факультет університету святого Володимира у Києві. Під час навчання став членом таємної «Польської військової організації». Після Лютневої революції 1917 року в Російській імперії, коли від влади відрікся цар Микола ІІ та був створений Тимчасовий уряд, Тадеуш Доленга-Мостович перервав навчання у Києві та виїхав до Варшави, де пішов добровольцем до польського війська. Брав участь у польсько-більшовицькій війні 1920 року. Після підписання 18 березня 1921 року Ризького миру між Польщею та радянською Росією родинне Окунево залишилося по той бік більшовицького кордону. Залишений без засобів до існування, як тоді казали – «костельна миша», після демобілізації з армії у 1922 році оселився у Варшаві та почав шукати першу-ліпшу роботу. Мешкав у невеличкій кімнаті на Празі (район Варшави) серед «сумнівного товариства», яке потім вдало описав у своїй повісті «Доктор Мурек».

Кар’єру Тадеуш Доленга-Мостович розпочав як складальник у редакції газети «Річ Посполита» («Rzeczypospolita»), а згодом почав публікувати перші репортажі, будучи уже коректором та невдовзі ставши головним редактором видання. З 1926 року пише під псевдонімом Доленга. Коли зацікавився темними справами «санації» (так називали тоді у Польщі політичний режим, що існував у 1926-1939 рр.), писав гострі критичні матеріали, за що був брутально побитий «невідомими особами». Трапилося це 8 вересня 1927 року близько опівночі, коли  Тадеуш Доленга-Мостович повертався додому. На вулиці Гроєцька 44, де він мешкав у свого дядька Жигмунта Ритля, професора Варшавської політехніки, на нього напали сім осіб з палицями та почали нещадно бити. Від ударів журналіст впав на бруківку та знепритомнів. Нападники затягнули його до легкового автомобіля та вивезли за межі міста. Опритомнів Тадеуш Доленга-Мостович на дні салону, коли авто було уже серед полів. До рота йому запхали кляп із хустинки. Незабаром машина зупинилася на краю лісу, журналіста випхали до найближчої канави та почали гамселити палицями, при цьому примовляючи: «А не будеш так писати про Маршалка! (Юзефа Пілсудського – авт.) Сьогодні тут дістанеш, завтра від інших!» Непритомного Тадеуша Доленгу-Мостовича залишили в канаві у Ломʼянках неподалік Варшави. Декілька годин він пролежав у мулі. Над ранок від холоду прийшов до тями. Мав ще сили, що своїми стогонами привернув до себе увагу прохожого поруч селянина, який йшов по сіно. Він і витягнув Тадеуша Доленгу-Мостовича з канави та відвіз до лікарні. Як потім з’ясували, допомога прийшла в останній момент – ще трохи, і ця історія не мала б щасливого закінчення. Про цей напад писали усі тогочасні польські газети. Сам Юзеф Пілсудський розпорядився провести слідство, але злочинців так і не знайшли, хоча було багато здогадок та підстав, хто міг це вчинити.

Оговтавшись від важких травм, Тадеуш Доленга-Мостович поступово покинув журналістику та зайнявся написанням повістей. До кінця життя відчував наслідки побиття. Турбувало серце, лікарі попереджували про можливість інфаркту. Цей епізод з власного життя, коли він мало не загинув,  письменник використав у повісті «Знахар», де головний герой, професор Вільчур, побитий бандитами, втратив пам’ять. На противагу своєму літературному герою, Тадеуш Доленга-Мостович не мав амнезії. Мав добру пам’ять та свідомість, що його побили люди в мундирах. Письменницький успіх у 1932 році йому приніс роман «Кар’єра Никодима Дизми», гостра сатира на тодішнє суспільно-політичне життя. Наступного, 1933 року з’являються романи «Чеки без сплати», «Прокурор Аліція Горн», «Брати Дальч і Ко». У 1934 році друкується роман «Світ пані Малиновської». Зазвичай кожного року Тадеуш Доленга-Мостович писав два великі романи. Піком успіху стає у 1937 році роман «Знахар», він відразу екранізується режисером Міхалом Вашинським. Спочатку «Знахар» писався як кіносценарій, однак був забракований і тоді перероблений у роман. Неймовірна популярність «Знахаря» змусила автора написати продовження. Так у 1939 році публікується роман «Професор Вільчур».

Жив Тадеуш Доленга-Мостович досить заможно, винаймав шестикімнатну квартиру на розі П’єнкної та алеї Незалежності у Варшаві. Їздив білим «Бюїком» та дотримувався позиції, що «прагну Бюїка, аніж пам’ятника», а свою творчість оцінював досить прагматично. «Я не пишу, тільки заробляю. Коли грошей буде достатньо та буду мати маєток, візьмуся до написання чогось великого та правдивого. Вважаю, що це станеться після п’ятдесяти». Свого слова Тадеуш Доленга-Мостович дотримав: перед початком Другої світової війни розпочав працю над історичною трилогією про трьох польських князів – Болеславів: Хороброго, Сміливого, Кривоустого. Проводив ґрунтовні історичні розвідки та навіть встиг закінчити перший том, який не вцілів у жорнах війни.

Після нападу Німеччини на Польщу Тадеуш Доленга-Мостович був мобілізований у званні капрала до польської армії та перебував на фронті. Біографам письменника достовірно не вдалося встановити його бойового шляху. Відомо тільки, що під час радянського вторгнення до Польщі Тадеуш Доленга-Мостович перебував у Кутах, на кордоні з Румунією (до 1940 року Буковина перебувала у складі Румунії). Невідома навіть точна дата загибелі письменника – називають 18 або 20 вересня 1939 року. Обставини загибелі  і до сьогодні є до кінця не з’ясованими. Через це існують суперечливі версії. Дослідники сходяться на думці, що Тадеуш Доленга-Мостович загинув у сутичці з радянськими військовими.

На початок війни Кути були мальовничим прикордонним містечком та туристичним центром у долині Черемоша. За даними відомого українського географа Володимира Кубійовича, населення міста у 1939 році становило 5 560 осіб, з них 2 520 євреїв, 1 550 українців, 600 поляків, 550 латинників (за В. Кубійовичем перехідна група між поляками та українцями, себто українці-римо-католики), 430 німців та інших. Однак дослідник не виокремив серед мешканців Кутів вірмен. Незважаючи на певні релігійні та обрядові відмінності, вірмени були сполонізованою меншиною міста, а місцеві українці вважали їх поляками. Вірмени Кутів відрізнялися від решти вірмен Польщі через своє прикордонне розташування, тут виробився свій діалект вірменської мови та звичаї, не характерні для решти вірменської діаспори. Для прикладу, заручини у вірмен Кутів вважалися «половиною шлюбу», а їх розірвання накладало шестимісячну жалобу. Перед шлюбом молодому вистригали на чуприні хрест, а голову молодої прикрашали короною із мірти з вплетеними коштовностями, часто діамантами. Вірмени були майстрами з виготовлення сап’яну – козячої шкіри, продубленої сумахом та пофарбованої в один з яскравих кольорів. Використовували його для різноманітних шкіряних виробів, оббиття дорогих меблів, для оправи книг. Сап’ян завжди був модною річчю у Європі та користувався попитом. У кліматичному відношенні Кути поруч із Заліщиками та Снятином вважалися полюсом тепла міжвоєнної Польщі. Сюди щорічно на відпочинок приїжджало близько двох тисяч «літників» – так тоді називали туристів. Для їх потреб було дев’ять пансіонатів та понад двісті вілл і будинків відпочинку.

Грізним небо над Кутами стало 11 вересня 1939 року, коли до містечка стали долітати німецькі бомбардувальники.  Радіо передавало тривожні новини: розбито Польську пошту у Гданську, капітулювало Вестерплатте (місце біля Гданська, де польська армія героїчно оборонялась проти армії Третього Рейху), розбомблено ліцей та торговицю у Кременці, де загинуло сотні людей. В напрямку прикордонного переходу в Кутах стали рухатися елегантні лімузини дипломатів. Було це свідченням евакуації посольств та дипломатичних корпусів. В цей час настає паніка. Станом на 14 вересня 1939 року всі готелі, вілли та пансіонати на кордоні з Румунією – у Косові, Снятині, Городенці, Заболотові, Пістині – були переповнені втікачами з Варшави, Кракова, Познані. Того дня до палацу Криштофовичів у Залуччі під Снятином прибуває президент Польщі Ігнацій Мосціцький. Від Косова до Кут розтягнулася колона військових з великою кількістю коней. З боку Коломиї, Городенки, Гвіздця по бічних дорогах наростав рух. Тягнулися кавалькади возів, автомобілів, мотоциклів, велосипедів. Тоді автомобіль без пального можна було поміняти на велосипед. Усі з надією йшли до Кутів, де був порятунок – два мости до Вижниці: автомобільний та залізничний до омріяної тоді Румунії, союзниці Польщі. Дослідники вважають, що через Кути до Румунії перейшло близько 25 тисяч польських військових та 50 тисяч цивільних осіб.

О 4:30 ранку 17 вересня 1939 року згідно з пактом Молотова-Ріббентропа  радянські війська переходять польський кордон та починають роззброювати польські військові частини. Того ж дня до Кут прибуває вся політична верхівка Польщі – начальний вождь маршал Едвард Ридз-Смігли, президент Ігнацій Мосціцький, прем’єр-міністр Феліціан Славой-Складовський, міністр закордонних справ Юзеф Бек. У плебанії (резиденції) греко-католицького священика відбулося останнє засідання уряду Польщі за участю президента. Під час засідання стало відомо, що радянські війська зайняли Снятин та прикордонний перехід до Румунії і рухаються в напрямку Коломиї. Польський уряд прийняв рішення евакуюватися до Румунії через Кути з подальшим переїздом до Франції. Тоді ж була прийнята остання відозва президента Ігнація Мосціцького до польського народу. Уночі з 17 на 18 вересня 1939 року усе керівництво Польщі переїжджає міст над Черемошем та покидає  країну, яка чинить опір. Під час виїзду на міст кортежу маршала Едварда Ридз-Смігли трапився показовий інцидент. Дорогу кортежу заступив полковник Людвік Боцянський, колишній воєвода віленський та познанський, а тоді кватермейстер польського уряду. Він емоційно спробував переконати маршала не покидати країну та армію у важку хвилину – тоді ще тривала оборона Варшави. Тоді маршал рукою відсунув полковника, який витягнув з кобури пістолет та вистрілив собі в груди. Едвард Ридз-Смігли наказав тіло полковника забрати до автомобіля, і кортеж рушив далі. У Румунії з’ясувалося, що полковник Людвік Боцянський вижив, куля пройшла мимо серця, наступні півроку він провів у госпіталях і, крім родини, нікому не розповідав про той інцидент. На румунському боці, не витримавши розпачу поразки, застрелилися львівський воєвода Альфред Білик та командувач гарнізону Станиславова, генерал Станіслав Главати.

У вирі таких трагічних подій у Кутах перебуває Тадеуш Доленга-Мостович. Достовірної інформації не збереглося, чим займався в цей час письменник. Своє оригінальне розслідування його загибелі у серпні 2014 року у Кутах провів відомий польський історик, ректор Опольського університету Станіслав Ніцея. Дослідник, спираючись на збережені спогади свідків тих подій, наводить нам таку версію. Тадеуш Доленга-Мостович залишився у Кутах після відходу 17 вересня 1939 року польських військ для організації захисту населення міста від мародерів. Три дні у місті не було жодної влади, радянські війська увійшли до Кутів аж 20 вересня. За цей час він утримував порядок у місті, возив хліб з Кутів до табору польських інтернованих військових у Вижниці. У день загибелі, 20 вересня 1939 року, приїхав вантажівкою по хліб до пекарні Кароля Рожанковського, що на вулиці Тюдівській у Кутах. Коли з водієм вантажили хліб та булочки, до міста увійшли три радянські танки, які урочисто вітали українці та євреї. Молодь вилазила на танки та браталася із радянськими військовими. Одночасно хтось із натовпу, а Ніцея зазначає, що один українець, звернув увагу, що під пекарнею Рожанковського стоїть польська військова вантажівка. Один з радянських танків вирушив туди. Побачивши танк, водій вантажівки рушив до мосту над Черемошем. Танк був не в змозі догнати вантажівку, яка набирала швидкість. Командир танку відкрив вогонь з кулемета, а кулі влучили у вантажівку  на стрімкому з’їзді біля вірменського костелу на вулиці Мостовій. Водій втратив контроль за керуванням, вантажівка понеслася вдолину та перекинулася, впала у рів і зруйнувала огорожу родини Мойзесовичів. З відкритих дверей кабіни випав  солдат у званні капрала. Навколо лежали десятки розкиданих буханок хліба та сотні булочок.  Рипсима Мойзесович затягнула тіло солдата до свого саду. Коли розстібнула карту капрала, закріплену шкіряним паском до його руки, звідти випав жетон Тадеуша Доленги-Мостовича. Така сцена загибелі письменника повторюється у багатьох спогадах. Розбіжності виникають тільки стосовно місця і причини перекидання вантажівки. Частина свідків твердила, що сталося це на повороті за вірменським костелом і що водій, тікаючи від кулеметної черги, не здійснив поворот та розбив вантажівку на огорожі Мойзесовичів. Станіслав Ніцея власним автомобілем рухався по ймовірному маршруту вантажівки Тадеуша Доленги-Мостовича та з’ясував, що біля будинку Мойзесовичів немає жодного повороту. Він вважає, що причиною перекидання вантажівки стали кулі, які потрапили у кабіну або колеса, а сам Тадеуш Доленга-Мостович загинув від радянської кулі, а не від травм від розбиття вантажівки. Інша версія подає нам зовсім протилежну картину. Радянські військові зажадали скласти зброю, а  Тадеуш Доленга-Мостович зволікав з цим, через що і був застрілений. При цьому твердили, що вбив його радянський солдат через те, що зацікавився його черевиками. Зараз досить важко визначити і дату загибелі письменника, бо самі свідки плутаються у цьому питанні та подають різні дати.

Тіло Тадеуша Доленги-Мостовича забрали до поховальної каплиці на християнському цвинтарі Кутів. Новина, що загинув відомий письменник, миттю рознеслася по обох сторонах Черемоша. Радянська влада не перешкоджала похорону, на нього зійшлися сотні людей. Ховали Тадеуша Доленгу-Мостовича два священики – Самуель Манугєвіч та Вінцентій Смала. Він лежав у відкритій домовині у поховальній каплиці. Нам відомо, що навіть збереглася фотографія із похорону, яку зробив українець Дутковський. Люди йшли та цілували черевики письменника, а на його чолі була кривава пляма. Свідок Станіслав Вольний бачив тіло Тадеуша Доленги-Мостовича перед покладенням до домовини: «До сьогодні пам’ятаю його в мундирі польського офіцера, закривавленому кров’ю. Лежав, ніби спав, із застиглою посмішкою, молодий, високий, блондин». Тадеуша Доленгу-Мостовича поховали у гробниці Огановичів на цвинтарі у Кутах, на гробниці українською мовою розмістили напис «Польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович». Завдяки клопотанням голови Спілки письменників Польщі Ярослава Івашкевича родина Тадеуша Доленги-Мостовича погодилася на ексгумацію, що була здійснена 24 вересня 1978 року. Прах письменника перенесли до старих катакомб на цвинтарі Повонзки у Варшаві. Так закінчилося перебування Тадеуша Доленги-Мостовича на українській землі, а його книга та фільм і надалі полонять наші з вами серця.

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН