Днями

ІНСТРУКЦІЇ

Припаркувався я біля будинку, підходжу до під’їзду, дивлюся – сусід, задерши голову, кричить – перемовляється з дружиною. Дружина на балконі п’ятого поверху. Він: «Люба, там, на підвіконні, сигарети і запальничка, скинь, будь ласка!» Люба зникла і за мить знову з’явилася. Він, показуючи рукою на калюжу завбільшки з Аральське море: «Люба, слухай уважно! Запальничку кидай в калюжу, а сигарети сюди, на сухий асфальт! Зрозуміла?» Вона: «Прямо в калюжу?!» – «Запальничку в калюжу! Сигарети на сухе!» – «А чому в калюжу?!» – «Потім розповім! Просто зроби, як я кажу!» – «Зрозуміла! Лови!» Люба жбурнула сигарети точно в калюжу. Мужик тихо виматюкався собі під ніс, підійшов до краю води, присів і побачив, що сигарети безнадійно намокли, їх вже не врятувати, тож навіть чіпати їх не став. Він встав, подивився вгору, щоб щось сказати, але в цей час Люба метнула запальничку, чітко цілячись на сухий асфальт. І поцілила. Прогримів неслабкий вибух, я навіть ключі впустив від несподіванки. По всьому району прокотилося відлуння. Десь у колясці закричало немовля. Мужик оглянувся на всі боки і, зустрівшись зі мною поглядом, посміхнувся і сказав: «Ну, от і покурив. Вона у мене розумна, з такою не пропадеш. Недарма одружився». Підняв голову вгору і весело крикнув: «А пити-то й не хочеться!» – «Що це бабахнуло?! Ти чув?! Пити хочеш?!» – «Ні! Люба! Ні! Навіть не думай! На роботі нап’юся! Ну, все, до вечора!» Веселий мужик, а я з ним навіть не вітався ніколи. Тепер буду…

Колись

КОЛГОСП

1979 рік, вересень. Птахи в цей час завжди летіли на південь, а студенти – в найближчий колгосп, рятувати урожай. Послали і нас, другокурсників. Нічого страшного і апокаліптичного, звичайно. Всі ми з дитинства, а я – з шостого класу, їздили в колгоспи на збір урожаю, так що незвиклих до цієї роботи у нас на нашому курсі майже не було. Приїхали. Оселилися у спеціально побудованих дерев’яних будиночках людей на 40 в кожному, з двоповерховими ліжками. Поставили свої речі і пішли рятувати колгоспну капусту. Рубаємо, збираємо в бурти, приїжджає машина – завантажуємо. Все, як завжди в студентських колгоспах. Вдень капуста, ввечері відпочиваємо. З розваг – настільний теніс та карти. Тенісу вистачає тільки на особливо захоплених, які обігрують всіх інших. Хтось грає в карти, хтось починає випивати. Не всі, звичайно – грошей майже ні в кого не було. Якщо і випивали, то не масово, так, іноді, у сформованих маленьких групках людей. Ось одна така група з трьох хлопців влаштувала собі маленьке свято. Поважаю їх усіх трьох. Вони добре грали на гітарі і співали. Відпочивали гідно, нікого не дратували. Співали пісні Макаревича, Висоцького, щось своє. А потім, як годиться, «втомилися» від свята і заснули. Один з них, Валера, заснув особливо міцно на першому поверсі ліжка, при цьому на другому поверсі нікого не було (випадкове вільне місце). Голосно так заснув, заливчасто. Іншим теж вже спати пора, але під Валерин «відпочинок» не дуже й заснеш. Ось і з’явилася ідея: а давай, мовляв, Валеру винесемо надвір? Йому там свіжо буде, а нам тихіше… Сказано – зроблено. Тихо винесли його, крекчучи від натуги, з тим двоповерховим ліжком надвір. Валериному сну виніс не завадив, як хропів цей бугай, так і хропів. Поставили ліжко біля входу в будиночок, далі не змогли – сміх душив всіх. А самі спати лягли в передчутті. Посеред ночі весь барак прокинувся від гуркоту. Валера сам (а виносили його чоловік шість, а то й більше), матюкаючи комарів і дебілів, тягнув своє ліжко назад в будиночок. Один. Допомоги ні у кого не просив. Геракл, блін. Уважуха, звичайно, але зрізала цього супермена фраза мого друга: «Ого! Валера з бл…док на своєму ліжку їде!»