Зима в Карпатах до останнього часу завжди була сніжною, з великою кількістю заметілей та хурделиць, не одного подорожнього на верхах збивала з ніг стрімка віхола. Природна краса зимових гір створює неповторну атмосферу свята, особливо Різдва. Гуцули з великим душевним трепотом очікують на головне християнське свято зимового періоду. Перед ним додому повертаються звідусіль, як колись, так і тепер, щоб у своїй хаті спожити святу вечерю. Нашим читачам ми хочемо розповісти про особливості гуцульського Різдва, ті звичаї і традиції, які вперше були описані відомими етнографами, першовідкривачами світу Гуцульщини – греко-католицьким священиком Софроном Витвицьким, німецьким вченим Раймундом Кайндлем, українським педагогом та публіцистом Володимиром Шухевичем, дідусем головного командира УПА Романа Шухевича.

Перед Різдвом гуцули дотримувалися суворого передріздвяного посту, званого «пелєпіука» (або «пилипівка»), що отримав свою назву на честь апостола Пилипа, день якого є останнім перед початком посту. За декілька днів до Різдва в гуцульських хатах розпочиналися великі приготування до свята. Господині прибирали свої оселі, білили, прали, ґазди наводили лад на подвір’ї – обходили худобу, чесали та мили її, вивозили гній на поле, рубали дрова на свята. Церковна прислуга наводила лад у церкві – накривала престоли чистими скатертинами, ставила нові свічі у підсвічники, чистила кадильниці, хрести, витирала порох з ікон. Повсюдно було гамірно, у повітрі немовби витало передчуття великого свята.

Святвечір, або «сьвєтвечер», був по-справжньому особливим днем, який створював у домівках відчуття багатства, миру, щастя, спокою. У Галичині з самого ранку, як розвиднілося надворі, господині приступали до праці. Першою магічною дією було добування нового вогню. Господиня із покуття діставала кремінь і кресало, які впродовж останніх дванадцяти днів лежали під іконами. Тричі перехрестившись, вона ставала обличчям до сходу сонця та викресувала «новий вогонь». У печі було покладено символічні дванадцять полін, яких сушили також дванадцять днів. На Гуцульщині у печі розпалював, навпаки, ґазда таким способом, як у пастуших колибах розводили ватру – тертям двох полін. «Живий вогонь» не погасав у гуцульській хаті аж до свята Хрещення Господнього, по-народному Йордана – 19 січня. Від нього не можна було запалювати люльку. Після розпалювання печі господині починали готувати усе необхідне до святої вечері: мили боби, квасолю, сушениці, сливи, пшеницю, «барабулї» (картоплю), причиняли хліб, мочили сушену рибу, готували з неї студенець, робили голубці, варили борщ, росівницю, били олію. Також вони готували горілку до свят, додавали до неї меду, калини, гвоздики, цинамону та перцю. В усьому господині допомагали діти, в найбільше – старша донька. В цій багатій, але пісній вечері господиня представляла найголовніші плоди поля, городу, саду.

В той час, коли господиня поралася біля печі, ґазда напоював худобу, підстеляв їй свіжу солому та годував пахучим сіном. Потім на подвір’ї відкидав сніг від хати, розчищав стежки, оглядав господарство, чи все на місці. Ніщо не могло бути у цей вечір поза домом, у чужих руках – позичене чи десь забуте. Всі члени родини теж повинні були бути вдома. Тоді так казали: «Боже сохрани десь заночувати в цю ніч – цілий рік будеш блукати по світі». Не можна було також сваритися чи битися, бо цілий рік це і будеш робити. Не рубали цього дня дров, бо «інакше буде птаха рубати кукурудзу». Від самого ранку і до вечора їжі не вживали, постили, не курили, хіба що дітям, які не могли терпіти голоду, дозволяли дещо з’їсти, та й то лише близько до обіду.

На Гуцульщині християнство було тісно переплетене із давніми язичницькими віруваннями. Збереглося їх багато і у різдвяній обрядовості. Після приготування до вечері господиня обходила подвір’я та оглядала хату, щоб на кілках, колах, грядках нічого не висіло, бо «від того сїдала би птаха літом на городовину». Перед святою вечерею застеляли стіл отавою (сіном), поверх неї накидали різного насіння та накривали зверху скатертиною, по кутах стола ставили під нею зубок часнику. Під стіл ґазда накидав також отави, при цьому він «риче, як корова, бліє як вівцьи, рзе як кінь», щоб велася худоба, поверх отави накладав ярмо та упряж з коня – «аби на маржину не напало нїчо у дорозі, аби ніхто єї не врік». Після цього ґазда перев’язував ножиці «волїчкою» – ниткою із високоякісної вовни, щоб зав’язати все лихо, яке було в господарстві. При цьому промовляючи: «Не ножиці вйижу, а вилиці медведям та вовкам, аби не мали моци мою маржинку ушкодити!» Перев’язані ножиці клав на стіл під скатертину, із символічним значенням того, щоб через рік не забракло на столі якоїсь страви. Опісля ґазда виносив з хати голки, «аби чоловіка не кололо через цей рік, бо уся колотьба походить з йигли; колотьба щезає, не находить нікого у хаті, йик сі йиглу на свйит вечір спрьиче з хати!».

Діри на лавах закладали отавою або ганчір’ям, при цьому примовляючи: «Не дьирки затикаю, але рти моїм ворогам, аби їх напасти не ловили сї мене через цілий цей рік!»

Перед святою вечерею господиня ставить на накритий скатертиною стіл хліб у два ряди, а зверху – калачі і дві топки солі. Коли на вулиці уже добре стемніло, виходить ґазда з хати, стріляє з пістолета на знак того, що уже час сідати до вечері. Почувши стрільбу по горах, усі домашні переодягалися у святковий одяг. В цей час ґазда брав у руки каганець з ладаном, обходив та обкурював тричі довкруги хату: «аби фискавка не близила сї д’хатї і ласиця, аби не пхала сї, ади, д’маржинї». Господиня ж накривала на стіл, була при цьому своя специфічна послідовність подавання страв. Насамперед вона переціджувала біб, солила його та у мисці ставила на стіл – це і була «перша вечера». Далі клали рибу, варені пироги, голубці, сливи, а за ними кутю, на Гуцульщині звану «дзьобавкою», – пшеницю з медом. Потім «барабулї» ряджені товченим часником та олією, вар, горох, ряджений олією та часником, «логазу» – варений ячмінь, ряджений олією чи медом, сливи з квасолею, пироги з маком, «росівницю» – капустяний розсіл з крупами, кашу – варене просо, ряджене олією, та «кокоші» – варену лущену кукурудзу.

З кожної страви ґазда набирав до корита, солив, розмішував з ґрісом та йшов у стайню до худоби, яку перед тим зігнав до однієї загороди, де давав кожній тварині скуштувати святкової їжі. Хто мав пасіку, той йшов до бджіл та давав їм води й меду. Обійшовши господарство, ґазда повертався до хати, де брав «кокуцик» – малий хліб та дикий мак на маленьку мисочку, а в іншу посудину ставив ладан та грань з печі, і з цим обходив усе подвір’я, усі господарські будівлі, підіймався аж на дах, та розсівав при цьому мак, промовляючи: «Йик тот мак не годна відьма візбирати, так аби не годна пошкодити моїй маржинцї». Поки ґазда виконував давні ритуали, уся родина чекала в хаті, в тишині, усі сиділи спокійно, окрім господині, яка поралася по хаті, засвічувала свічі. Також вона приготувала ще одну магічну мішанину – у нову миску набирала всього потроху з дев’яти страв, зверху ставила калач, а в середину один стаканчик з медом, а другий з водою, на калач ще клали волоські горіхи та яблука.

Після того, як худоба спожила вечерю, до хати заходив ґазда, брав в одну руку приготовану миску зі стравами, а в другу сокиру, і вдруге виходив надвір, зачинивши за собою двері. Цього разу ґазда запрошував на святу вечерю усіх чарівників та звірів, які могли б нашкодити його господарству. При цьому примовлялися такі слова: «На свйит вечьир родив’єм си, на свйит вечьир хрестив’єм си, Пречиста Діва на золотім крижмі мньи держьила, у змиєвім озері мньи купала! Градівники, чорнокнижники, мольфарі, планетники, лїсні вовки, медведї, лиси – прошу вас на вечеру!» Ці слова тричі повторяв ґазда, а завершував ось як: «Йик ви не йивили си на су тайну вечеру, йик не маєте моци йивити си на Різдво і на Великдень, так абисте не мали моци ані волі тої минї шо злого зробити в хіторі моїм! Як вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було чути та не було видко через цілий рік!» Згодом він запрошував і бурю на святу вечерю, тричі промовляючи: «Будь ласкава і виходь до нас на сьвйиту вечеру!» А завершував такими словами: «Коли ти тепер не ласкава прийти на свйиту вечеру, на дарі Божі, на ситі страви, на палені горівки, на велике добро, йик ми тебе просимо, то не приходь до нас лїтї, йик ми тебе не трібуємо!» Повернувшись до хати, ґазда зачиняв вхідні двері на засувку, брав посудину з ладаном та гранню, обводив димом три рази за сонцем, підкурював усіх присутніх та всі кути, наприкінці ставив посудину на камінь під стіл. Робилося це для очищення хати від всього злого. Дехто ще й худобу заводив до хати, щоб вона не переводилася у господарстві, як не переводяться різдвяні свята.

Завершивши усі приготування, гуцульська родина ставала до молитви. Першим на коліна ставав ґазда, за ним усі решта, били поклони та молилися. Опісля підходили до святкового столу, ґазда брав у руки миску з будь-якою стравою, звертався до когось із родини та промовляв: «Ми усї з усего щірого серця і з Божої волі кличемо і Божі і грішні душі на вечерю і даємо єї, аби вони на тім сьвітї так вечеряли, йик ми тут; я даю за тоті померші душі, шо на сьвиї погибли, поратунку не мают; най Бог прийме перед їх душі!» По тих словах ґазда давав миску тому, до кого говорив, а він уже ставив її на стіл. За цим усі сідали до столу – ґазда на чільному місці, біля нього господиня, діти, у заможних гуцулів сідали слуги, родичі та бідні сусіди, які не мали за що приготувати у своїй хаті святу вечерю.

За столом ґазда першим набирає куті у ложку та тричі кидає її до стелі. За першим разом вигукує «ппра!» та мовить: «Аби так йигньита у хаті штрикали та бле’іли, йик скачет пшеница з землі до стелини!» Кидаючи другий раз вигукує «шкне» та й каже: «Аби тельита так рикали та підштрикували, як підштрикує д’горі ца пшеница, тай аби так футко росли, йик футко йде пшениця до стелини!» За третім разом промовляв: «Йик ца пшениця легат д’горі і там держит сї купи, так аби бжоли тримали сї купи, тай так аби вертали до пасіки, йик сї віройи і аби сідали на землю, йик пшеница падет до землі!» Після цих примовок господиня ставила по півложки куті та усіх страв у кутики обох вікон та кидала біб по усіх чотирьох кутах хати, щоб ангели та померлі душі могли нею поживитися.

Першою куштували кутю та вітали один одного віншуванням: «Щьистьим, здоровєм, аби Біг поміг другого сьйитого вечера діждати!» А далі пробували усі інші страви, пили горілку з медом, дехто вживав і пиво. При першому тості промовляв ґазда до господині: «Здорова була, жінко! Дай, Божічку, аби-сми діждали до нарік такого самого вечіра!» На що отримував відповідь: «Пий здоров! Дай, Божічку, здоровйи нам тай усім иршєним!». Пили на Гуцульщині з однієї чарки, перебравши її від чоловіка, господиня пила до найстаршої дитини, а потім вона йшла по колу. Коли у хаті були слуги, то ґазда перепивав до них з такими словами: «Дай, Господіку, аби ти нарік дочекав сідати до вечері з жінков своєв (чи чоловіком) та з своїми дітьми!» Коли миски були порожніми, то їх ставили одна на одну. З-за столу під час святої вечері не можна було вставати, говорили теж мало, хіба комусь потрібно було щось подати. Повечерявши, родина вставала з-за столу, хрестилися та приступала до молитви. У кого була пасіка, то там всі домашні виходили на середину світлиці та сідали, щоб водилися бджоли. Коли на вечері були бідні люди, то господиня набирала їм до миски потроху з кожної страви та давала їм додому, як тоді казали – «за померші душі». Якщо не було бідного на святій вечері, то господиня потім передавала до його хати миску зі стравами.

Після вечері посуд не збирався, бо згідно з народним повір’ям, до вечері сідали душі померлих. Також ніде не можна було сідати, не дмухнувши перед тим на те місце, щоб не придушити душу, яких тоді багато в хаті перебуває. Гуцули вважали, що душі померлих дуже люблять, коли після вечері у хаті грає скрипка, вони танцюють разом з нею. Найбільше ту скрипку полюбляли живі гуцули, які після вечері, набравши святкових страв у миски, вирушали у гості до родичів. Після привітань один одного сідали до столу, частувалися, колядували, а як була скрипка, то й пускалися до запального танцю. Забава могла тривати до самого ранку. Як зазначав Володимир Шухевич, «річ ясна, що по так переведеній ночи у саме Різдво мало хто приходить до церкви на утреню а ще менче на вечірню».

На Різдво зранку, після молитви, прибирали зі столу, залишаючи на ньому лише два хліби, калач, трохи солі та зубок часнику. Все це ставили на кінці стола, найближчого до ліжка, і стояло воно там аж до Йордана. Усі крихти з різдвяного столу збирали та давали їх разом із позосталою пісною стравою худобі. Після святкової Літургії усі ґазди приходили привітати священика із Різдвом. Першим до плебанії заходив старий гуцул з бідної родини, який вітав отця поцілунком в руку і праве рамено (плече). Жінки очікували на ґанку резиденції, а чоловіків священик частував, як правило, горілкою з медом і калиною, закуска, якщо не йшлося про гонор, була чисто символічною. На другий день Різдва усі сходилися до церкви «на збори». Після Служби Божої церковні браття розпочинали колядувати по селу. Охочих було багато, бо вважалося великою честю йти в колядники. Якщо не могли самостійно визначитися зі складом колядників, то їх призначав священик, прочитавши на казанні списки колядників та в який бік села вони мали йти з колядою. Залежно від величини парафії, церковні браття ділилися на табори. У Жаб’ї-Ільці (сучасне смт. Верховина) було п’ять таборів, у Ясенові – два, в Яворові ділилися на вісім пайок. У кожному таборі був церковний брат – «вибірця», який добирав собі «березу», тенора табору, який знав усі колядки, а той вибирав шість або десять «кольидників», серед них був один трембітар, скрипаль та «кінь» – жартівник  «уферма, аби з него було сьміху богато», окрім них ще брали із собою «пльисанників», танцівників із топірцями. Колядники брали із церкви для «вибірця» скарбону і хрест, для «берези» більший дзвінок, а для себе менші, дзвінки прикріпляли собі до правої руки, «кінь» йшов без дзвінка. Колядувати розпочинав «береза» за супроводом скрипки, за кожним куплетом приспівували  рефрен «Ой (гой, гей) дай Боже!», а по деяких селах використовували інші приспіви, як-от: «Свйитий вечер!», «Господи Боже!», «Радуй си!», «Ой свйите Різдво!», «В неділю!», «На Різдво рано!». Нашим читачам ми хочемо повіншувати такими давніми гуцульськими словами:

«Вінчуємо ти шьистєм, здоровєм,

Свйитим Рождеством, Ісусом Хрестом

Сесї свйитонька свйаткуй же здоров,

А другі свйитка дочекай здоров!

Поможи, Боже, свйита кінчати,

В шьистю здоровю других діждати!

Ой дай Боже!»

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ,

Петро ГАВРИЛИШИН