Минулого року на Прикарпатті розгорівся скандал довкола вихованця Залучанського інтернату Андрія, який у 15 років важив заледве 13 кілограмів. Хлопця забрали до Польщі на реабілітацію, з того часу минув рік. Андрій підріс, набрав ваги, змужнів, і родичі забрали його додому, хлопець повернувся в рідну сім’ю.

З-за кордону Андрій приїхав у серпні. У Польщі йому імплантували в шлунок необхідну для годування трубку, а також давали вітаміни та енергетичне харчування. Реабілітація виявилася дуже ефективною – за результатами останнього зважування вага хлопця склала 37 кілограмів. Після повернення додому він певний час звикав до нових умов, а далі призвичаївся, зараз часто сміється, багато грається. І любить попоїсти. Особливо картоплю. Навіть якщо порція велика, просить добавки.

Хлопця оглядають раз на місяць і зважують. Діагноз «дитячий церебральний параліч» йому поставили відразу після народження. Мати Андрія пригадує, що тоді, у пологовому, акушер відмовлявся приймати дитину. Вагітність мала нелегкий перебіг, жінка була у важкому стані, чула від лікаря, що він не буде приймати дитину, що то не його робота. Врешті-решт він таки прийняв пологи. Жінка хотіла звертатися до суду, але потім передумала.

Удома краще

Родина Андрія проживає у невеликому будиночку в селі Буданів Тернопільської області. Тут три кімнати, маленька кухня, яку ще не встигли до кінця обладнати, та ванна, також ще не закінчена. Кімнати у будинку тісні, при вході – ліжко, де спить хлопець. У кімнаті – ще два дивани, стіл і тумба, а також двері в іншу кімнату. Там, на ліжку, Андрій полюбляє сидіти, легенько погойдується, час від часу плескає в долоні. Цілий день у домі лунає музика, без неї хлопець починає плакати. На підлозі дитячі іграшки, якими він бавиться, іноді стукає ними…

У родині – четверо дітей, тож тут є кому побавитися з хлопцем, принести води чи обійняти. Десятирічна Василинка проводить з Андрієм багато часу, каже, що він у них дуже сильний. Іноді тягне її за косу, але вона не ображається – розуміє, що робить він це несвідомо. А ще в гості щодня приходить 18-річна сусідка, яка живе в асоціальній сім’ї. Сідає коло Андрія, він тулиться до неї, вона гладить його по голові. Рідні жартують, що хлопець має до неї почуття, дуже чекає її приходу. А ще у присутності дівчини завжди сидить тихесенько, без жодного звуку.

Андрій пробує говорити прості слова, наприклад, «тато», «мама» чи «баба». А ще він за допомогою дорослих намагається ходити. Щоправда, ноги у хлопця покручені, тож кожен крок дається йому нелегко. Раніше, ще до перебування в інтернаті, Андрієві проводили фізпроцедури, тоді стан його був кращий, він ледь не ходив сам, пригадує бабуся Марія. Жінка також зауважує, що зараз йому теж добре було б пройти реабілітаційний курс, проте відповідного фахівця в селі немає.

Спить Андрій погано. Вже з самого ранку калатає дверцятами, щоб на нього звернули увагу. А ще рідні розповідають, що він дуже любить купатися. Та поки що окремої ванної кімнати в домі немає, її лише обклали плиткою. Купають хлопця в кімнаті, бризки летять у різні боки.

Мати Андрія Оксана Бурдяк зауважує, що забрати сина з інтернату хотіла давно, та все якось не складалося. Рішення віддати його на виховання у спеціалізований заклад далося їй дуже непросто. Тоді, вісім років тому, повісився її чоловік. На руках залишилося четверо малих дітей. Андрію тоді було вісім, а його сестрі Каті – сім років, дівчинка лише пішла в перший клас. І двоє малесеньких – Василинка, якій було трохи більше року, і Володя. Крім того, мала двох лежачих хворих – свою бабусю і чоловікового тата. А поряд була лише мама, яка могла допомогти з усім цим впоратися. Тож вона не могла тоді залишити вдома хворого сина…

Заклад для перебування сина обирали з-поміж двох варіантів: на Хмельниччині та Івано-Франківщині. Інтернат у Залуччі здавався ближчим, тож віддали Андрія туди. Але потім дізналися, що сполучення між Будановом та Залуччям немає. Доводилося добиратися туди з багатьма пересадками, відтак навідувалися до Андрія нечасто.

Чому так сталося, що він важив 13 кг, рідні не знають. Претензій до персоналу інтернату не мають, кажуть, що ті робили все, що від них залежало. Коли лікування Андрія в Польщі завершилося, мати не вагалася і відразу забрала сина додому. Куди ж йому ще повертатися, знову в інтернат, дивується жінка. І додає: «Нині я спокійна, він коло мене, росте на моїх очах».

Рідкісний приклад

Коли Андрій лікувався у Польщі, Оксана Бурдяк з дітьми їздили його відвідувати. Нині польські волонтери багато допомагають родині. Запросили провести там свята, пропонували взагалі забрати їх з України, допомогти почати життя в Польщі.

Утримання дитини з обмеженими можливостями обходиться дорого. Якщо б не допомога збоку, пані Оксана не знала б, як звести кінці з кінцями. Каже, що зверталася за підтримкою до влади в Тернополі, та допомоги не отримала. Навіть подарунки на Миколая її дітям не дали.

Нині жінка отримує 1900 грн. допомоги від держави. Ця сума мізерна порівняно зі всім, що потрібно. Хлопець постійно перебуває у підгузках, а вони нині дуже дорогі. Прати доводиться багато, адже діти постійно бруднять одяг, тож порошку теж йде чимало. Продукти жінка купує на базарі, щоб трохи зекономити. У селі повернення Андрія додому сприйняли не дуже радісно, і допомагати ніхто не береться.

Приклад Андрія, якого забрали назад з інтернату, дуже позитивний. Але він унікальний і якщо не єдиний, то дуже рідкісний.

«Якщо буде діяти принцип, коли гроші «ходять» за дитиною, стане можливим проведення деінституціалізації, – зауважує волонтер, керівник БО «Українська благодійницька мережа» Василь Футерко. – Тоді батьки мали б вибір: або залишати дитину вдома, отримувати кошти і оплачувати необхідні соціальні послуги – реабілітацію, послуги няні чи медичної сестри, лікування, або ж віддати її в той чи інший заклад. Ще одним вирішенням могла б стати мережа закладів, наближених до громади».

Футерко пояснює, що у соціальних інтернатах фінансування на одну дитину трохи більше, ніж 7 тис. грн. на місяць. Але частина надходжень інтернату – це не бюджетні гроші, а так званий спеціальний фонд, який формується за рахунок законних відрахувань, коли держава спершу надає допомогу, а потім забирає частину цих соціальних гарантій. У дітей, які не мають статусу сиріт, відбирають половину цих коштів, іншу частину відкладають на їхні особисті рахунки. У повнолітніх вихованців забирають 75%. За рахунок цих надходжень, спеціального фонду, латаються бюджетні дірки. Таким чином, минулого року на харчування вихованців Залучанського інтернату 90% витрат було зі спеціального фонду, а 10% – з бюджету. Хоча є й такі заклади, де на харчування вихованців їхні кошти не використовують, лише бюджетні.

Бути деінституціалізації чи ні, залежить від самих людей. Якщо люди й надалі передаватимуть подарунки в інтернати на свято Миколая і робитимуть це масово, не розуміючи інших потреб, зрушень у системі не буде. Поки сім’ї дітей з обмеженими можливостями не відчують підтримки в громадах, дітей з інтернатів забирати не будуть.

«Одним із варіантів підтримки може бути наставництво, коли сім’ї допомагають вирішувати побутові питання, надавати фінансову допомогу або моральну підтримку. Часто проблема сімей – в бідності. Навіть у випадку Андрія сім’я не могла дати собі раду через нестачу грошей та інші обставини.  Крім того, в громадах мали б бути створені невеликі групові будинки, де б можна було помістити дитину на певний термін – на період труднощів чи непередбаченої ситуації», – підсумовує Футерко.

Ірина ФЕДОЛЯК