На Прикарпатті є сформована черга охочих усиновити дитину. Водночас і дітей, позбавлених батьківської любові та підтримки, начебто не бракує. У соціальних службах запевняють: роблять все можливе, щоб діти зростали в сім’ях, і завдяки їхнім зусиллям більшість дітей таки вдалося прилаштувати. А ті, що залишилися в закладах, нездорові або занадто дорослі для усиновлення. Проте потенційні батьки вбачають проблему в інших речах…

Не для всиновлення

Головний лікар Надвірнянського будинку дитини Галина Кузнецова зауважує, що облік дітей ведуть служби у справах дітей. Це так званий банк даних дітей, які підлягають усиновленню. «До нас телефонують багато людей, питають, чи є в нас діти, чи можна на них подивитися. А я не маю права показувати дітей – ми є медичний заклад, де діти виховуються. І не всі діти, які зараз перебувають у закладі, підлягають усиновленню», – пояснює вона.

У дитбудинку є діти з сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах. З 30 дітей вісім позбавлені батьківського піклування, решта перебувають тут за заявою матерів-одиначок. У більшості з них матері психічно нездорові, зауважує головлікар. В одному випадку дитину направили в заклад, бо хата зруйнована, мати не мала куди забрати малечу. В іншому – в домі є хворі на туберкульоз, медики не мають права віддати дитину в таку сім’ю. У кожного своя історія…

«Це не означає, що якщо дитина потрапляє до нас, вона має бути всиновлена. У нас такий заклад, де дітям надається медико-соціальна реабілітація», – пояснює пані Галина.

Здорових дітей в закладі немає, запевняє лікар. Здебільшого тут діти з ураженнями нервової системи, вродженими вадами. Більшість таких дітей небажані, під час вагітності мами на обліку не стоять, зловживають алкоголем. Після реабілітації мами можуть забрати дітей у сім’ю, а у випадку, якщо не хочуть, служби можуть позбавити батьків їхніх прав і віддати дитину в іншу сім’ю.

У Надвірнянському будинку дитини працює 98 працівників. Діти в закладі перебувають на державному утриманні, а це до 700 гривень на дитину на добу. Крім того, на кожного вихованця відкритий рахунок в Ощадбанку для нарахування коштів, які мала б отримати мама після народження дитини і до трьох років.

«Особисто я вважаю, що дитина має бути у своїй рідній сім’ї або йти на усиновлення в іншу. Часто виникає така ситуація, що діти, маючи батьків, не можуть бути усиновленими і рідні батьки також їх не забирають. Важливо нині не допускати тих ситуацій, щоб діти потрапляли в різноманітні заклади. Для цього слід допомагати батькам, які опинилися у складних життєвих обставинах», – висловлює думку пані Кузнецова.

У будинку дитини перебувають діти від народження до чотирьох років. Після того їх переводять в інші заклади на території області. Іноді діти «ходять» по різних інстанціях, з одного закладу в інший. Основна увага соціальних служб мала би бути сконцентрована на тому, щоб з цього закладу в маленькому віці діти відразу йшли в сім’ї, вважає керівник.

Нині передбачена реорганізація інтернатних закладів. Відтак на базі будинку дитини, скоріше за все, буде створено Центр реабілітації та паліативної допомоги. Такий центр тут розпочав роботу п’ять років тому, але функціонував за рахунок благодійних коштів. Івано-Франківська облрада прийняла програму підтримки паліативної допомоги на Прикарпатті, і на цю галузь передбачене фінансування на 2018-2022 роки.

Попит на здорових

За 2017 рік на Прикарпатті всиновили 16 дітей, повідомляє начальник служби у справах дітей Івано-Франківської ОДА Іван Ковалик. Усиновленню на території області підлягає 90 дітей, але понад 80% з них мають вади здоров’я. Повністю здорових є до 20 дітей старшого віку, від 16 років. А також є троє малят – близнята по чотири роки і семирічна дівчинка, для них наразі шукають сім’ю.

Рідних братів і сестер працівники служби не розлучають. Таке може трапитися у випадку, якщо діти перебувають у різних закладах або коли один із них має вади здоров’я. Кожен випадок розглядається окремо, і дається комісійна згода на роз’єднання.

Наразі в області є 70 охочих всиновити дитину. Але проблема в тому, що всиновлювати немає кого, каже пан Ковалик. Більшість дітей уже в сім’ях, а ті, що залишилися, або старшого віку, або мають вади. Більшість претендентів хочуть здорову, маленьку, біленьку дитину, в якої здорові біологічні батьки.

 

Юридичні нестиковки

«Ми стараємося влаштовувати дітей в сім’ї, адже альтернативи сім’ї немає», – запевняє Іван Ковалик. Проте у цьому не надто переконаний керівник БО «Українська благодійницька мережа» Василь Футерко. Він зауважує: якщо б чиновники справді хотіли знайти нові сім’ї для дітей, які з різних причин залишилися без батьків, вони б це зробили, а будинків дитини вже б не існувало багато років.

«Що маємо зараз? З однієї сторони є люди, які хочуть усиновити дітей, як правило, здорових і найменших – 2-4 роки. А з іншої сторони є чимало здорових маленьких українців у будинках дитини. Додає труднощів процесу всиновлення дітей примітивність розкриття інформації», – зауважує пан Футерко.

Наприклад, діти формально на обліку в одній області, водночас багато років живуть в інтернаті в іншій. За формальним місцем обліку їх вже немає, а за реальним потенційні усиновителі їх просто не бачать. Інша, дуже суттєва проблема – це діти без визначеного статусу. Де-факто вони вже сироти, але де-юре з різних причин не мають сирітського статусу і не доступні для всиновлення.

«Інтернати не зацікавлені віддавати дітей, бо ж бояться, щоб їх не закрили. Нині можливо реформувати чимало інтернатів на реабілітаційні центри, інші заклади для сімейних дітей, паліативні відділення. Крім того, для людей, які хочуть усиновити дитину, система створює чимало бар’єрів, які усуваються лише тоді, коли ці люди заплатять хабар чиновникам», – каже волонтер.

 

Без таємниць

Олена (ім’я змінене), яка живе за межами Прикарпаття і нещодавно всиновила діток з інтернату в одній з областей Центральної України, зауважує, що охочих прийняти діток в сім’ю є чимало, але одного бажання, виявляється, замало. «Більшість хоче одну маленьку дитину віком до п’яти років, здорову, слов’янської зовнішності, бажано дівчинку. Таких діток мало. Зазвичай діти сиротіють сімейними групами від двох до дев’яти кровних родичів. Тому з батьками-усиновителями потрібно теж працювати і роз’яснювати ситуацію, щоб вони швидше наважувались брати кількох діток відразу і не гаяли дорогоцінний час на пошуки», – каже жінка.

Дитину на всиновлення родина шукала понад рік. І не знайшла. Діти, яких пропонували служби, були тільки з важкою інвалідністю, таких хочуть збути в першу чергу. А от здоровим не роблять статус сироти, дотягуючи до непопулярного в усиновителів віку.

«Ми з чоловіком шукали дитину саме на всиновлення, щоб від нас її вже ніхто не забрав. Але оскільки довго не могли знайти «статусну» дитину, вирішили взяти прийомну. Документи матері-опікуна я вирішила оформити на себе. У базі міського відділу знайшлась анкета такої дитини, мені видали направлення на знайомство, і я поїхала у дитячий будинок, – розповідає Олена. – Тут теж ситуація невтішна. Півтори години я просиділа в коридорі, мене просто ігнорували. А коли все ж прийняли, в кабінеті з порога почали кричати: «Ти хто така?! Що тобі тут треба?!»

Жінка відповіла, що вона громадянка України і в неї є направлення на зустріч з конкретною дитиною. Як з’ясувалося, направлення видали на дитину, яку час від часу навідує бабця. Попри те, що жінка мала право взяти таке дитя в прийомну сім’ю, а бабуся чи неблагополучна мати могли навідувати її чи забрати, дитину в закладі навіть не показали.

«Тоді нам надійшла пропозиція по корупційній схемі відшукати дитину в районних відділах, де є пологові будинки. За «дякую» пропонували знайти немовля без черги. Ми не погодились: купувати дитину – це вже занадто!» – обурюється жінка.

Періодично обдзвонюючи обласні служби, часто наштовхувалися на хамство. Але відступати було не можна – якщо часто набридати службам, то дітей все ж починають пропонувати. Загалом родина шукала своїх дітей два роки.

«Через нашу наполегливість нам вже почали пропонувати діток. І ми вже готові були прийняти дитинку іншої національності, старшу, з діагнозами. Але на той час ми вже знайшли своїх діток завдяки порталу «Сирітству – ні!». Діти були з іншої області, нам потрібно було їздити до них через пів-України. Але не шкодуємо ні секунди, тому що це наші дітки і вони знайшлись», – каже Олена.

Оформлення документів було довготривалим, потім був суд, а далі ще один. На думку жінки, усиновителі часто самі є провокаторами корупції. Щоб пришвидшити всиновлення, готові платити. Вони ж для себе вирішили не давати жодних хабарів. Зате пройшли всі потрібні й непотрібні стадії цього процесу.

Наразі перешкодами для всиновлення дітей є корупція, затягування процесу надання дитині статусу сироти, хамство, перелічує пані Олена. На її думку, дитбудинки потребують реконструкції, а також контролю або заміни керівного персоналу. Повинна проводитися робота з усиновителями, з їхніми страхами, щоб пошуки дитини не перетворювались на похід у магазин.

Також необхідна робота з сім’ями, які віддали діток у дитбудинок. Вони навряд чи заберуть дитинку назад, а усиновителі вже є. Крім того, процедура всиновлення має бути відкритою. Робити з усиновлення таємницю не можна. Діти мають право знати своє походження, а біологічним батькам в таких випадках вони не потрібні.

Ірина ФЕДОЛЯК