Режисер: Уес Андерсон

Ну, що я можу сказати? На фільми, подібні до «Королівства повного місяця», не дуже приємно писати рецензії. Кіно дуже особисте, мало не інтимне. Дивитися його – це ніби читати чиюсь приватну переписку. Заняття захопливе, але ганебне. Тому я просто опишу цей фільм у найзагальніших рисах. Він поза аналізом. Як і будь-який арт-хаус.

«Королівство повного місяця» – витвір нестандартного режисера Уеса Андерсона. Але мені здається, що саме цей фільм повною мірою характеризує його режисерську стилістику. Кіно ніби не від світу цього. Спершу дивуєшся, потім звикаєш, а тоді вже отримуєш задоволення.

«Moonrise kingdom» у плані сюжету нагадує одну з тисячі книжок для середнього шкільного віку, що описує пригоди дітей у сучасному світі. Але є одне важливе «але». Андерсон перекладає дитячий сюжет у формат кіно, вносячи в нього правки: режисер немовби пише виклад. Дитячий сюжет переписує мовою дорослої людини. Зберігаючи фабулу, Андерсон загострює увагу на тих речах, які цікаві дорослим. Зображує деталі, які помітять лише дорослі. Приділяє увагу тим речам, які зачеплять дорослих. У результаті дитячий сюжет перетворюється на вельми загадкового звіра. Легкість викладу втрачається, і «Королівство повного місяця» стає досить сумним видовищем, незважаючи навіть на повний хепіенд.

Фільм дуже меланхолійний, сповнений невиразною тривогою, мінором, таємною напруженістю. Атмосферою він близький до багатьох оповідань Рея Бредбері – тут домінують туга за дитинством, ностальгія за минулим і погляд на реальність, немов через нерівне скло. Для любителів прихованих смислів у «Королівстві» є тисяча дрібних натяків і завуальованих сюжетних посилань, але вони призначені зовсім вже для кіноманіяків. У будь-якому разі кіно глибокодумне, і якщо раптом хтось із читачів цієї рецензії переживає Синдром Пошуку Глибинного Сенсу – ласкаво просимо на перегляд «Королівства повного місяця»! Ґрунт тут родючий для розкопок, можна накопати скільки завгодно філософських ідей.

За що Андерсона хочеться похвалити, це за чесність історії. Чесність, яка в сучасних реаліях межує з грубістю, мало не з провокацією. Тут тринадцятирічні підлітки цілуються, причому «з язиком». Хлопчик мацає дівчинку за груди. Діти курять. Курить і вожатий скаутів. Діти ходять зі зброєю. Тут вбивають милих собачок і нітрохи через це не переживають. Неслабо, як для дитячої історії, так? Але варто зауважити, що Андерсон описує 60-ті роки, а тоді на багато речей дивилися простіше. І режисер успішно відображає це у своєму фільмі.

Звичайно, не можна не згадати й акторів. Дітей, напевно, чіпати не буду (їх гру завжди важко оцінювати), а от дорослі ролі – одна краща за іншу. Брюс Вілліс рве мозок відразу і безповоротно. Більш нетипову роль для нього важко й уявити. Старіючий меланхолійний поліцейський у безглуздих окулярах – зіграно просто по-звірячому переконливо. Ось вам і герой бойовиків… Брюс і за відсутності перестрілок без роботи не залишиться – приємно глянути. Разом з ним знімаються Едвард Нортон (у ролі інфантильного вожатого скаутів) і Білл Мюррей, який зіграв батька зниклої дівчинки. В обох не так багато екранного часу, але вони все одно встигають «запалити». У Харві Кейтеля і Тільди Свінтон ролі ще скромніші, але вони теж виклалися на всі сто. Ну, от вміє Андерсон працювати з артистами, і для режисера це просто прекрасно! В цілому, повторюся, кіно дуже своєрідне, густо замішене на атмосфері й на особистих тарганах режисера-постановника. Чи приймуть ваші власні таргани комах Уеса Андерсона до себе в колонію – це велике питання. Проте перевірити це нескладно, потрібно лише подивитися кіно. Навіть якщо не сподобається, для загального розвитку буде корисно.

ФЕЛІНСЬКИЙ