Режисер: Джейк Шрайєр

«Паперові міста» – це новий емо-блокбастер, розрахований на аудиторію, яка, як і раніше, перебуває в захваті від жанру «Young Adults». Щодо стилістики таких книг і фільмів, вони розповідають про глобальні серйозні проблеми сучасного світу на прикладі історій звичайних молодих людей. Це, в принципі, непогано, але жанр має чимало противників, які скаржаться на нудотність сюжетів.

Книгу, екранізовану Джейком Шрайєром, написав визнаний класик напрямку Джон Грін, історії якого захоплюють мільйони молодих вразливих людей. Якби за адаптацію цього тексту взявся хтось із майстрів арт-хауса, то, цілком ймовірно, вийшла б арт-хаусна стрічка, у якій звучать пісні Вуді Гатрі, дія розвивається дуже неспішно, а голос за кадром читає уривки з «Листя трави »Уолта Уїтмена. Ну, і, звичайно, головну героїню точно зіграв би хтось інший, а не Кара Делевінь, IT-girl та володарка шістнадцяти мільйонів передплатників у мережі «Інстаграм». У першоджерелі дівчина втікає від суспільства споживання, яке вона визначає як «паперові міста».

Її монолог у залі засідань хмарочоса Сан-Траст саме про це. «Всі схиблені на тому, як би отримати побільше барахла. А барахло все тонке і тлінне, як папір », – з тугою говорить вона. Хлопець-брехун, подруга-зрадниця стають останньою краплею, і героїня роману кидається навтьоки. Марго – це примхлива, образлива дівчинка, яка белькоче щось незрозуміле про паперовий світ і біжить до чорта в зуби зі «щоденником пам’яті». Найбільше від демаршу героїні страждає закоханий у неї сусід, якого звати Кью. Звичайно, літературне першоджерело, як це нерідко буває, виявилось дотепнішим і оригінальнішим від кіноадаптації. Сценаристи «500 днів літа», з якими працював Шрайєр, видавили з матеріалу все арт-хаусне (безперервну гру з текстами Уїтмена, а також роздуми про смерть), так що історія вийшла схожою на мелодраматичний рекламний пілот книги Гріна.

Хто хоче дізнатися про мотивації побільше, нехай читає книгу, вона є в неті. Найбільший інтерес для подальшого розслідування становить Марго, яка, як і виконавиця її ролі Делевінь, при всій зовнішній простоті здається справжньою дівчиною-загадкою. Стільки фільтрів, що до суті добиратимешся дуже довго. І це ще поки не дійшло до пояснення «паперової» природи сучасного світу, від якого так старанно і завзято вона втікає. Мотив втечі від реальності в кіно обігрувався сотні разів – досить згадати «Мрійників» Бертолуччі або «В диких умовах» Шона Пенна, де події набували взагалі епічного (до усипляння глядачів) розмаху. І в цьому плані з енергійністю та драйвом в «Містах» все гаразд: повчальне послання новому поколінню, замасковане під типову драму про американських школярів, ближче до фіналу отримує необхідний драйв. Шрайєр пропонує зрілу альтернативу картинам, які досить болісно і нудно розжовують прості істини. У «Паперових містах» ідея проста: достатньо поглянути на інстаграм (щоденник) дівчини, щоб повністю окреслити для себе її перспективи і страхи. І роздуми над цим питанням дозволять забути, що вона є об’єктом твого бажання, і нарешті подорослішати.

ФЕЛІНСЬКИЙ