Ні рідних стін, ні даху над головою… Марія Дребот разом із трьома дітьми живе у холодній орендованій квартирі і, як виходець з інтернату, чекає на власне житло. Наче вже й дочекалася, проте тих десять квадратних метрів, які отримала, зовсім не придатні для проживання.

Складні умови

Марія Дребот родом із села Прутівка Снятинського району. Мати покинула її відразу після народження, ще в пологовому будинку. Звідти Марію відправили в будинок дитини у Надвірну, потім – у Долину.

Жінці важко зрозуміти мотиви матері, в якої було п’ятеро дітей від різних чоловіків, всі зростали з нею, і тільки одну доньку вона віддала геть… Упродовж всього часу, поки Марія перебувала в дитбудинках, її батьків не позбавляли батьківських прав.

Кілька разів дівчинку хотіли удочерити, потенційні батьки приїжджали з Коломиї, Отинії, навіть з-за кордону. Але у відповідь вони чули відмову, адже дівчинка мала рідних. Щоправда, лише на папері. Згодом вона дізналася, що її мама казала всім, ніби дитина померла.

Коли Марії виповнилося шість років, її перевели в Угорники у школу-інтернат для дітей-сиріт. Жінка пригадує, як до школи приходили люди, питали, чи хочуть діти на городі допомагати, за це платили. Вона роботи не цуралася, завжди йшла підсобити, хоч платня була незначною.

Улітку після восьмого класу дівчина завагітніла. Вже пізніше, на шостому місяці, її відправили робити аборт.

«О сьомій ранку мене збудили і повезли в пологовий. Там було шестеро лікарів, усі в масках. Мені сказали сісти на крісло. Лікар зауважив, що мені 16 років і я можу робити аборт або ні. Я відмовилася. Десь через годину приїхав директор інтернату, завучка, які почали на мене кричати. Мені сказали полежати два тижні в лікарні, щоб я подивилась, як дітей народжують, що це дуже тяжко і я можу померти», – розповідає жінка.

Після цього дівчину вигнали зі школи. Вагітною вона працювала в кафе, прибирала, виносила сміття. У березні 2003 р. Марія народила сина Богдана. Коли йому виповнилося три місяці, власниця закладу виставила молоду жінку з немовлям за двері. Прихисток вона шукала у своєї хресної матері, яка хрестила її у сім років в інтернаті в Угорниках. Вона прилаштувала похресницю на літо в дитячу лікарню на вул. Чорновола в обласному центрі.

Зрештою, школу Марія таки закінчила, а відтак здобула навики кухаря-кондитера у 18-му училищі.

«У нас нічого нема»

П’ять наступних років жінка провела у монастирі в Крихівцях. Але довго тривати так не могло. Щоб вона залишилася тут, її хлопчик у семирічному віці мав піти в чоловічий монастир. Тому Марія взяла сина й перебралася на квартиру.

З роботою було нелегко. Бралася за все. Іноді люди телефонували, просили на городі помогти, або ж бабуся якась померла і з похороном треба було дати раду. За це отримувала копійки. А ввечері, коли син засинав, йшла збирати пляшки, вранці – здавала.

Ще раніше, коли малому виповнився рік, на Марію з дитиною напав пес. Хлопчик злякався, у нього розвинулася епілепсія. Та Богданчик переріс недугу, згодом хвороба відступила.

У 2010-му Марія народила другого сина – Дениса. Але виплати на дітей почала отримувати аж у 2012 році. Допомогла однокласниця, яка звернулася в соціальну службу й розказала про ситуацію, у якій опинилися Марія з дітьми. Соцпрацівники прийшли, побачили все на власні очі і посприяли з пропискою, щоб вона могла отримувати соціальну допомогу.

Ще раз жінка переконалася, що світ не без добрих людей, коли їй допомогли влаштуватися на роботу – з 2013 року вона працює прибиральницею у пологовому будинку.

Наприкінці минулого року Марія народила ще одного сина. Нині вона орендує малесеньку квартиру за півтори тисячі на місяць і таку ж суму платить за компослуги. Щоправда, тепла в помешканні немає, гарячої води також. Кімнату обігріває електричним приладом, а малесенька кухня та вбиральння – холодні. Воду для купання чи прання доводиться гріти на плиті.

У холодну пору жінка одягнена в тонку куртку, бо іншої не має. Каже, що так уже звикла. Головне, що дітям придбала зимове взуття і теплі речі.

«У нас нічого нема, лише два ліжка, телевізор, папуга та рибки, дитячі речі та візок для немовляти. Діти хочуть солодощів, піти кудись погуляти, але грошей немає – в першу чергу треба заплатити за квартиру та компослуги. Субсидії у господарів немає, а інше житло знайти неможливо – з дітьми брати не хочуть», – бідкається Марія.

Офіційне листування

Дізнавшись від соцпрацівників, що вона має право на житло, Марія пішла у “білий дім”. Оббивала пороги багатьох чиновницьких кабінетів, зверталася і до міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа. Зрештою, у вересні минулого року отримала помешкання на вул. Військових Ветеранів. Але воно, на жаль, не зовсім придатне для проживання.

«В ордері вказана площа 10,4 кв. метра, а там є лише 9,6. Крім того, жити там неможливо. Немає ні кухні, ні батерей, ні навіть дверей. Тим паче, санвузла. Я перелазила через віконечко, аби зняти все на відео і показати міському голові. Той відповів, щоб Бога не гнівили, адже двері можна собі купити», – пригадує пані Марія.

Але купити двері жінка не має за що. Натомість ще раз написала заяву на забезпечення житлом, адже після народження наймолодшого Марка їх стало четверо.

До слова, отримати житло жінка намагалася не лише в Івано-Франківську. Неодноразово зверталася й у Снятин. Проте там відмовляли, мотивуючи тим, що вона живе у Франківську і саме тут має отримати свої квадратні метри. Писала заяви і в сільради тих сіл, звідки родом її батьки, – Вовчків та Прутівку. Також безрезультатно.

Гіркий досвід

Марія щиро зізнається, що квартира потрібна не так їй, як дітям, адже якщо з нею щось станеться, вони опиняться на вулиці, подбати про них більше нікому. А такого майбутнього, як інтернат, навіть ворогу побажати гріх, додає вона.

Жінка розповідає, як в інтернаті опівночі їх ставили на “лінійку”, як старшокласники знущалися з молодших, били їх. Час від часу доводилося складати чужі речі… Коли малеча заколядувала гроші, на них чекали старші, щоб забрати все, навіть подарунки. Був випадок, коли старші дівчата вимагали, щоб Марія “розкручувала” чоловіків на вулиці.

“Я відмовилась, то побили мене так, що в лікарні лежала з переломами, синяками, досі маю шрам на підборідді. Директор питав, хто це зробив. Я знала, що треба буде повертатися назад, а там знову будуть знущання, і не відповіла. Після того мене більше не чіпали”, – каже Марія.

Інтернатські будні були важкими… Запізнишся на п’ять хвилин на сніданок – залишишся без їжі на весь день. У Долині дітей лякали Бабою Ягою, а коли хтось мочився в ліжко, то дітей піднімали і били по п’ятках пластмасою. А ще жінка згадує випадок, коли в інтернат приїхали люди, які привезли печиво та цукерки. А діти намагалися все відразу з’їсти, бо якщо щось залишалося, то його у них забирали.

 

Нереалізоване право

Юрист, керівник БО «Українська благодійницька мережа» Василь Футерко підкреслює, що випускники інтернатів мають позачергове право на отримання безплатного житла. «Ця норма прописана у кількох законах. Проте на практиці реалізувати це не так просто. Людина має перебувати на обліку як така, що потребує поліпшення житлових умов. Як правило, облік ведеться за місцем походження», – пояснює він.

Людей, які претендують на позачергове отримання житла, – доволі багато. Це не лише сироти, є цілий перелік категорій. Список величезний, а реальні можливості обмежені. «Реальні шанси отримати житло малі. І вони пропорційно зменшуються залежно від населеного пункту. Чим менший населений пункт, тим менші шанси», – ділиться досвідом Футерко.

Адвокат, координатор громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Івано-Франківській області Олексій Сливінський зауважує, що на законодавчому рівні закріплений обов’язок держави в особі відповідних її органів дбати про захист житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відповідно до положень статей 32 і 33 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», якщо діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, до їх влаштування у відповідні заклади чи сім’ї громадян не мали впорядкованого житла або вселення туди неможливе, вони мають право на забезпечення впорядкованим житлом у встановленому законодавством порядку. Особам, які повернулися з державного дитячого закладу, від родичів, опікуна чи піклувальника, при неможливості повернення займаного раніше жилого приміщення, жиле приміщення надається поза чергою.

Охочих – багато

Начальник відділу реєстрації та розподілу житла департаменту житлово-комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міськради Надія Храбатин пояснює, що Марія Дребот в Івано-Франківську на обліку не перебувала. Вона народилася в Снятині, після закінчення інтернату повинна була стати там на облік, а цього не зробила.

«Жінка не мала соціальної допомоги, адже не мала прописки в Івано-Франківську. Тому ми вирішили надати яке-небудь житло, щоб вона змогла зареєструватися і отримати допомогу на дітей. У неї було двоє дітей, вона народила ще третю дитину, просить, щоб їй дали покращення. Міський голова їй не відмовив, сказав, щоб питання взяли на контроль», – пояснює посадовець.

Кошти на придбання житла для дітей-сиріт наразі не виділяються. Раніше була програма, що передбачала купівлю і надання житла випускникам інтернатів, які не досягли віку 23-х років. Невдовзі обіцяють поновити це фінансування.

У Франківську на загальній квартирній черзі нині перебуває 5 865 осіб, на першочерговій – 3 221, на позачерговій – 1 203, разом з іншими категоріями це 10 тис. 560 осіб. І, на жаль, Марія Дребот – не перша і далеко не остання, що опинилася у такій складній життєвій ситуації. Проте за першої ж можливості житлові умови для цієї сім’ї обіцяють поліпшити.

Ірина ФЕДОЛЯК