Дмитро Петрина – голова Спілки фотохудожників України в Івано-Франківській області, удостоєний звання EFIAP (видатний майстер Міжнародної федерації фотографічного мистецтва). Мав шість  персональних виставок, зокрема в Німеччині та Румунії. Друкувався у багатьох закордонних та вітчизняних каталогах і журналах з фотографії. Докладніше про світосприйняття і творчість фотомитця – в його інтерв’ю нашому кореспонденту.

 – Чи обов’язково мати більш близький контакт з моделлю, ніж просто контакт фотографа і моделі?

Знаєш, буває по-різному. Звичайно, простіше фотографувати людину, яку знаєш і можеш з нею поговорити на різні теми. Деколи буває навпаки: певна напруженість з незнайомою людиною додає інтриги, і виходить неочікуваний результат.

– Що тебе приваблює в жінці найбільше?

Звичайно, приваблює краса, розум. Комплекс певних якостей і особливостей, які роблять жінку цікавою та індивідуальною.

– Щоб читач не подумав, що мова йде тільки про ню-фото, зауважу, що ти, як на мене,  цікавий взагалі своїм поглядом. От є жанри стріт-фото, документальне фото, портрети, пейзажі і т.д. Які тобі цікаві найбільше і чому?

Спочатку дуже подобалася макрофотографія. Дуже вражали картинки зі збільшеними комахами, квітами… То як інший світ відкривати. Через деякий час сам непогано то робив і навіть став фіналістом конкурсу з макро. Зараз так я майже не фотографую, бо це не відображає того, що я хотів би сказати своїм фотографуванням. Ти тільки фіксуєш реальність, без можливості впливу на остаточний результат.

Люблю стріт – це завжди цікаво і драйвово. З одного боку, будь-хто може фотографувати вулицю, з іншого – зробити вдалий кадр – це сукупність удачі з твоїм баченням, готовністю схопити мить.

Ну, і портрет – це цікаво для мене. Такий собі психосамоаналіз – бачити в інших людях частину себе і десь добратися за паркани, за якими ховається індивідуальність. Чим більше масок і парканів, тим цікавіше.

Недавно спробував себе у натюрморті. Як на мене, непогана виставка вийшла – «Food fetish». Отримав навіть за неї першу нагороду в номінації «Натюрморт. Фотограф року».

– Хто твій вчитель у фотографії, що можеш про нього сказати?

Я почав фотографувати досить спонтанно і пізно – у 22-23 роки, а зайнявся некомерційною фотографією ще пізніше. В ті часи не було доступного інтернету і основним джерелом натхнення були журнали по фото. Я вивчав і надихався різними авторами і десь навчився саморозвиватися в цьому. В будь-якому випадку, стараюся довіряти інстинктам – можу вчитися у будь-кого, брати своє, і мені цікавий різний погляд.

Багато авторів вплинули на мене: Ірвінг Пенн, Ян Саудек, Ральф Гібсон, а з наших місцевих – Ростислав Кондрат, Ярема Проців. Сьогодні в Україні з’явилося багато цікавої і креативної молоді – стараюся брати щось і від них. У питаннях розвитку і саморозвитку намагаюся бути гнучким і відкритим.

– Свого часу фотографії приписувалися містичні властивості. А в чому полягає для тебе містика у фотографії?

Напевно, коли йдеш попри десятки фото і зупиняєшся біля якоїсь одної… Чого зупинився – не знаєш, а воно тебе втягує. Подобається той магнетизм – сукупність геніальності і божого провидіння. Коли фото зроблене ні на секунду пізніше чи раніше. З іншого боку, то є моя медитація, анестезія, молитва – без різниці, як назвати. Для мене тоді час зупиняється. І в тому – і містика, і магія.

– Цифра остаточно вб’є фотомистецтво чи це лише новий етап його розвитку?

Для мене цифра чи плівка – це просто засоби самовираження, і мені зараз набагато простіше з цифрою. З цифрою набагато легше і швидше освоювати певні технічні сторони. Хоча у свій час я багато фотографував на плівку і досить довго був прибічником аналогової фотографії. До сих пір маю пару плівкових камер і час від часу фотографую ними. Це як мати автомобіль, а деколи хочеться поїздити на ровері.

– Давай пограємо в гру, в яку я граю з усіма фотомитцями. Прокоментуй цитати відомих фотографів – у кожного коментар інший, і це цікаво, думаю. «Життя – кінематограф, смерть – фотографія» (Сьюзан Зонтаг). Наскільки я знаю, ти не практикуєш роботу з відео. Чому?

Чесно кажучи, важко погодитись. Для мене у фото може бути більше життя, ніж у відео. Через відсутність руху і звуку сприйняття є більш індивідуальним. Хоча деякі речі цікаво спостерігати у русі, й деколи сам знімаю на телефон певні фрагменти – рух штори від вітру, краплі і шум дощу… Я роблю то для якоїсь медитації і натхнення.

– «Дехто на негативі виглядає позитивніше» (Домінік Опольський). Яких людей ти не любиш фотографувати?

Напевно, тих людей, які сприймають фотографію поверхово – на зразок «дивись, які в мене нові чоботи, манікюр, сумочка!» О’кей, заберемо то всьо. І де ти? Що чи кого фотографувати? Цікаво показати переживання людини, слабкості, недоліки, а не набір Юного бізнесмена чи Популярной блогерші.

– «Фотографія – це не спорт. У неї немає правил. Все має бути випробувано» (Білл Брандт). Що ти ще не випробував у фотографії?

Люблю цей вислів. В точку! Десь років 5-10 тому вчив дітей у фотошколі, і коли мені приносили фото, я їх критикував – мовляв, так не можна знімати. Стоп! А чому не можна? Ось є результат. Не шаблонна картинка, яких мільйони, а щось трохи інше і, можливо, неідеальне, але своє. Все-таки хочу більше попрактикуватися в колажі – це більш індивідуально, в тому більше творіння. Час від часу пробую, знову закидаю, не завжди задоволений результатом, тому думаю ще спробувати себе в цьому жанрі.

– «Яка з фотографій моя улюблена? Та, що я збираюся зробити завтра» (Імоджен Каннінгем). А в тебе є улюблені фото, які ти зробив?

Десь жартую з цього приводу: кожен фотограф має мати один шедевр, у мене їх – два. Улюблені важко назвати, є, скоріше, ключові, якими починався той чи інший період у фото. Я достатньо скептичний до себе, і з часом мені перестають подобатись одні фотографії, приходить розуміння інших. У цьому вбачаю якийсь рух, прогрес і десь довіряюся провидінню. З досвідом приходить інше бачення, інше розуміння чи, скоріше, відчуття того, що робиш, а з тим – і надія, і бажання втілити щось нове.

– «Коли я кажу, що хочу сфотографувати когось, це означає, що я хочу пізнати його. Усіх, кого я знаю, я фотографую» (Енні Лейбовіц). Якою має бути модель, щоб ти захотів її знімати?

Має бути якась оригінальність, бажання поекспериментувати, пограти ролі. Не боятися бути собою, не боятися своїх відчуттів та емоцій. Кожна модель – то актор на час фотосесії: хтось здатен на драму, хтось – на комедію. Бувало, знаєш людину купу років, а потім як прозріння приходить – починаєш її «бачити». Чи можливо пізнати когось до кінця? Не думаю. Деколи сам себе і свої дії не розумієш, не те що інших.

– «Я шукаю несподіване. Шукаю речі, які ніколи не бачив раніше» (Роберт Мепплторп). Що шукаєш ти?

То є постійні пошуки власної нірвани, незалежно від того, чим би займався. Хочеться зрозуміти і пізнати той дуалізм в собі – божественного і протилежного. Пізнати і десь помирити. Для мене механізм того примирення – через фотографію. Звучить десь трохи пафосно, але є певне відчуття, що маю це робити, відчуття на якомусь тонкому рівні. І десь результат не важливий – важливий процес.

– «Краща частина нас – не те, що ми бачимо, а те, що відчуваємо. Ми те, що ми відчуваємо. Ми – не наші очні яблука, ми – наш розум. Люди вірять своїм очам, і вони абсолютно неправі. Ось чому я вважаю більшість фотографій жахливо нудними» (Дуейн Міччелс). Якою, на твою думку, має бути ненудна фотографія?

Ненудна має мати свій характер, емоцію, зупиняти погляди і сповільнювати думки. Деколи розумієш, що без вищих сил не обійшлося – сплелися талант, час і місце воєдино. Вона має впливати і розвивати уяву. Тоді фотографія починає жити своїм життям – кожен глядач бачить щось своє.

Додам до колекції висловлювань мою улюблену цитату Ірвінга Пенна, відомого портретиста: «Якщо я дивлюся на який-небудь предмет протягом деякого часу, то видовище зачаровує мене. Це і є прокляття фотографа». То я десь так само відчуваю, не важливо, що чи кого фотографую.

– Хто з великих фотографів вплинув на тебе і чому?

Важко виділити когось одного. Кожен період мав своїх вчителів і приклади для наслідування. Хоча, так – є один дуже близький мені по стилю фото, по відношенню до життя і по духу. Це американський фотограф, музикант Ральф Гібсон. Це майстер недоговореності, мінімалізму, стилю. Коли йдеться про нього, його творчість, можна сміливо вживати слова «магнетизм» і «містика». Його фото хочеться повісити на стіну і насолоджуватися.

– Можеш назвати п’ять базових якостей, які мав би мати фотограф?

Напевно, не варто визначати певні якості як основу для класифікації і градації. Все індивідуально, і кожен фотограф, творча людина має свої рецепти і сильні сторони. Можу виділити певні пункти, на які я звертаю  увагу.

1. Вміння ставити правильні питання самому собі. Чому це фото цікаве, а це – ні. Для чого я фотографую?
2. Бути гнучким у поглядах, засобах, стилях. Вміти переключатися і не зациклюватися.
3. Постійно працювати. Навіть тоді, коли немає натхнення. З роками це простіше робити – хочеться ще стільки сказати, показати, пізнати…
4. (Напевно, то мав були пункт №1). Вірити в себе! У те, що робиш. Вірити в те, що ти на правильному шляху. Вірити у маленьке чудо.
5. Любити те, що робиш. Вирощувати то відчуття у собі. Любити людей, яких зустрічаєш на своєму шляху, слухати їх – можливо, їхніми устами говорять ангели.

– Ти – візуаліст. Поділись списком найкрасивіших фільмів, які вразили тебе саме картинкою.

Зразу згадав фільм Кіри Муратової «Настройщик» – хотілося взяти фотоапарат і фотографувати картинку в телевізорі. Люблю фільми, витримані в одному стилі, атмосферні. З недавніх, що дивився, дуже зайшов серіал «Фарго», «Заточені кепки», «Табу». Тарантіно подобається картинкою. З красивих – «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя», «Амелі», «Вхід у пустоту». Подобаються кліпи Мерліна Менсона, Лани дель Рей.

– Насамкінець. Іде весна, нові моделі, нова енергія, а як думаєш: в 70 років ти будеш знімати ню?

Дасть Бог дожити – побачимо. Горбатого могила справить.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ