Днями

ХОБІ

Знайома розповіла.

– Медалей я ніколи не брала. Чи не встигала. Найприкріше – на вулиці розбивати коліна не можна, а в секції – скільки завгодно. Хоч убийся. Спочатку мене відправили в басейн. Потонула, відкачали. Скасовуємо басейн. На фігурному катанні мені пробили череп. Скасовуємо ковзани, танці рулять. На танцях – знову нокаут. Виявилося, що туфельки у партнерів не прості, а з залізобетонною підошвою. Гаразд, віддають на самбо. Напевно, вони вже здалися. Мовляв, гіршого трапитися вже не може. Ну що, на самбо мені подобалося… Можна було всіх безкарно лупити, а якщо отримаєш у відповідь – на підлозі мати. Але потім я зламала ребро. Ні, батьки не здавалися. Вони віддали мене на конкур. Ну, логічно ж? Я до цих пір думаю, може, вони хотіли тихо мене позбутися? З конячками мені не подобалося зовсім. Тварин я люблю, тому мені завжди здавалося, що я важка (і це в десять років!). Раптом їм неприємно зі мною? По-друге, тренер накричав, коли я випустила жеребця з-під вуздечки. Сказав, що я могла влаштувати м’ясорубку. А раніше сказати про це не міг? Може, я не в курсі, як коні розмножуються? Загалом, секцій у моєму житті було огого… Це я ще про зоологічні гуртки і театр не розповідала. Найсмішніше, що я не хотіла на них ходити, я хотіла на теніс! Мені не потрібні були кімоно, купальник чи сідло. Я хотіла ракетку! Всі батьки – справді ненормальні.

І взагалі…

На галявині серед величезного лісу жив-був чарівник, у якого було велике стадо овець. Кожного дня він з’їдав одну вівцю з отари. Вівці завдавали чарівникові багато клопоту – вони розбіглися по лісі, і йому доводилося витрачати дуже багато часу на те, щоб зловити одну вівцю, а інших знову зібрати в стадо. Звичайно ж, вівця, яку він збирався вбити, відчувала це і починала відчайдушно опиратися, і її крики лякали інших. І тоді чарівник вирішив придумати таку хитрість: він поговорив з кожною вівцею сам на сам і кожній щось вселив. Одній він сказав: “Ти не вівця, ти така ж людина, як і я. Тобі нічого боятися, адже я вбиваю і з’їдаю тільки овець, але ти єдина людина в цьому стаді і, отже, – мій найкращий друг”. Другій він сказав: “Чому ти втікаєш від мене, як інші вівці? Ти ж левиця, і тобі нема чого боятися. Я вбиваю тільки овець, а ти мій друг”. Третій він нашептав: “Послухай, ти не вівця, ти вовчиця. Вовчиця, яку я поважаю. Я, як і раніше, буду продовжувати вбивати щодня одну вівцю з отари, але вовчиці, найкращому другові чарівника, нема чого боятися”. Таким чином, він поговорив з кожною з овець і кожній вселив, що вона не вівця, а зовсім інша тварина, яка відрізняється від всіх інших овець в отарі. Після цієї розмови поведінка овець повністю змінилася – вони абсолютно спокійно паслися і більше ніколи не втікали в ліс. І коли чарівник вбивав чергову вівцю, вони думали: “Ну ось, вбили ще одну вівцю, а мені – леву, вовку, людині, найкращому другові чарівника – нема чого боятися”. І навіть вівці, яких він вбивав, перестали чинити опір. Він просто підходив до однієї з них і говорив: “О, мій кращий друже, ми давно не спілкувалися. Підемо до мене у двір. Мені потрібно з тобою порадитися щодо стада овець”. І вівця з гордістю йшла за чарівником у двір. І там він дійсно питав у неї як у свого найкращого друга, як йдуть справи у стаді. Жертва з радістю розповідала йому про все, а потім чарівник вбивав її. Оскільки смерть наступала миттєво, то вівця нічого не встигала зрозуміти. Чарівник був дуже задоволений – він високо підняв самооцінку кожної з овець, тож вони перестали забивати собі голову думками про неминучу смерть, стали менш невротичними, насолоджувалися життям і спокійно щипали траву, в результаті чого їх м’ясо стало значно смачнішим. Протягом багатьох років чарівник легко управлявся з величезним стадом, і найцікавіше, що інші вівці стали йому допомагати: якщо якась занадто кмітлива вівця починала здогадуватися про справжній стан речей, то інші вівці, ну, тобто леви, люди, вовки – найкращі друзі чарівника, повідомляли йому про дивну поведінку цієї вівці, і наступного дня чарівник із задоволенням її з’їдав.