У часі великодніх свят «Галицький кореспондент» продовжує публікувати уривки з книги отця Івана Рибарука з Криворівні «… Це дуже важливо», де зібрані цікаві проповіді священика. Цього разу дізнаємося про силу інтуїції, «християнське шаманство», чому благословення проявляється в стражданнях та що потрібно, аби навчитися прощати.

Роби так!

Як мама веде дитину за руку в перший клас, так нас ведуть ціле життя, лиш деколи ми впираємося і не хочемо прислухатися до Голосу Небес. І не тільки ведуть, а спонукають діяти самим. Господь хоче, щоб ми слухали вістку, яка нам дається через наше інтуїтивне відчуття, тобто через той рівень, коли людина виходить на спілкування  з ангельським світом, однак це ще не повнота спілкування, а лиш доторк, досвід повірити тому, що не є логічним. Як правило, інтуїція не є логічна. Мислення каже інакше, а інтуїція каже: «Роби так!»

Інтуїція – це голос ангела-хоронителя. Він напряму дуже рідко діє, тільки в крайніх випадках. Як правило, діє через когось, через посередника в тілі, бо ангел безплотний, а треба надати допомогу тілу, тому він використовує наше тіло, розум, почуття, сили, душу, щоб ми діяли. Ангел-охоронець інтуїтивно підказує, що робити.

 

Природа не прощає ніколи

У народі поширений вислів: «Бог прощає завжди, людина прощає деколи, природа не прощає ніколи». Як на мене, цей вислів дуже важливий для розуміння місця людини в природі. Розуміння взаємин Творця, людини і природи, взаємозв’язку між ними. Світ, сотворений Богом, не має в собі недоліку. Він божественний. Це людина вносить у нього негативні елементи. Людину як вінець природи, як вінець Божого творіння наділено особливою владою. Їй дано міняти світ. Людина міняє світ на добре. Погіршуючись, людина змінює світ до гіршого. Адже ми з вами знаємо зі Святого Писання, що через падіння Адама і Єви, тобто гріхопадіння людства, земля також захворіла. Захворіла смертю, хворобами, недосконалістю. Але Бог прощає завжди, коли ми про це просимо і маємо щире прагнення навернутися.

Людина прощає деколи, прощає той, хто усвідомив себе як людину Божу, хто щиро прагне жити в любові, хто розуміє, що провина інших людей – це їхня несвідомість, бо свідомо люди не можуть грішити. Вони просто затуманені ілюзорністю. Як Христос казав на хресті: «Отче, прости їм, бо не розуміють, що роблять», так само, коли проти нас хтось має якусь провину, її заподіяно в стані неусвідомлення, коли людина не розуміє, що вона робить.

А природа не прощає ніколи. Це говорить про те, що наш гріх суперечить законам, за якими живе природа. Тому будь-який гріх, навіть якщо його вимолено у Господа, якщо його простила людина, має наслідок природний. Тому немає жодної гріховної дії, тобто дії протизаконної, проти законів природи, яка залишилась би без покарання.

Але карає не Бог, як каже апостол Павло, а самі себе караємо. Тому що самі порушуємо закон, вкладений у нас. Ось, скажімо, в народі є таке популярне прислів’я: «Об’їдання до хвали Божої не належить». Ми часто говоримо це на храмі (святкуванні, застіллі), на весіллі, коли об’їмося, і тоді так говоримо – тішимо себе, сміємося з цього. Але кожен знає, що після об’їдання є проблеми із травленням, із печінкою. Тобто справді не Бог нас карає, а самі себе караємо, змушуємо свої органи мучитися. Переварювати той надлишок їжі.

Якщо людина нарікає, заздрить, бунтує, вона сама не має спокою і замість того, щоб знайти вихід із ситуації, ще більше в неї вгрузає, чим ще більше сама себе погіршує. Сама придумує негативні явища, наслідки, і вони стаються. Людина стає залежна від того зла, гніву, заздрощів. У неї порушується обмін речовин. Ми знаємо, що коли людина перебуває у гніві, це впливає на жовч. Людина справді зеленіє, бо відбувається виділення жовчі у кров, якщо людина дуже запальна, неспокійна, надто емоційна. А Господь говорив про мир душевний, який має бути. Надмірне виділення адреналіну в кров також збиває баланс в організмі.

Коли вештаються по святинях

Релігій на світі багато, а спосіб життя з Богом тільки один. Ти з Богом або живеш, або не живеш. Григорій Сковорода говорив: «Що з того, що вештаєтесь по святинях, якщо Бог є всередині вас?» Він вживає слово «вештаєтесь», можливо, грубо – хіба можна по святинях вештатись? На жаль, можна… Можна бути паломником, а можна вештатись.

Знаємо зі Святого Писання, що служити Богові означає служити ближньому і не інакше. Ближньому – потребуючому, а не власть імущому. Тому Господь дає нам все, що ми маємо. Це є все дари Божі. Все! Ми нічого свого не маємо. І коли людина не береже ці дари, тоді дари втрачаються, розтранжирюються, вітром розвіюються. Бог їх назад не забирає, ми самі їх втрачаємо.

Коли ми, відвідуючи храм, змінюємось, починаємо боротися з гріховними вадами своєї душі, то світ змінюється на краще. Коли не просто кажеш ближньому, а й сам цього не робиш, то людина дивиться на тебе, і їй стане соромно, коли вона у твоїй присутності скаже лайливе слово чи знервується, чи щось задумає погане зробити. Тому що саме твоє життя буде найкращою християнською проповіддю.

Якщо ж ми ходимо у храм і нічого не міняється: як пиячили, так і пиячимо; як лаялись, так і лаємось; як проклинали, такі проклинаємо, – ми зневажаємо Богородицю, святих, ангелів, які нас прикликали в храм. Дали нам дари, а ми їх не приймаємо, а якщо й приймаємо, то не бережемо.

Ми собі в храмі не дозволяємо щось таке, чому не місце в храмі. Але весь світ – храм Божий. Якщо так і будемо нарікати, обговорювати, постійно мати претензії, нам не поможе ні молитва, ні взагалі нічого. Тому що все те, що ззовні нам дається, ми маємо влити всередину себе. І там проживати. Тоді багато речей, які нас турбують, про що ми можемо ляси поточити, просто відпадуть. Їх не буде. Ми перестанемо обговорювати якісь людські вади, які досі обговорювали. Тому що зрозуміємо: це все людська біда, а не об’єкт для розмови. Ми будемо встидатися, а не казати: «Так всі роблять». Сором примусить нас змінитися. Ми навчимося прощати і молитися за тих, хто нас ображає.

Ми боїмося звільнення

Як часто ми противимося тому тихому голосу в нашому серці, який кличе нас до переміни. Як часто ми противимося щирому погляду очей, які дивляться на нас. Чи то очі дитини, чи це очі старця, чи очі молодої людини, які щиро дивляться в світ. Як ми хочемо той погляд збити, кажучи: «То нічого, він ще молодий, нехай потішиться, порадіє. Пройдуть роки, і він буде інакшими очима дивитися на світ».

Як шкода, що ми самі закопуємо той щирий погляд, боячись, щоб він йшов по світу, він же нам жити не дасть спокійно. Тому краще заховати за якісь окуляри. Хай не заважає нам наших свиней викохувати і сальце поїдати, самогонкою запиваючи. Для чого нам чистий погляд очей Христових, який на нас дивиться через очі дитини, старої людини, будь-кого, хто хоче творчо жити і міняти світ навколо себе?

Навіть тоді, коли Господь звільняє на наших очах людей від тяжких бід тілесних, душевних, ми боїмося цього звільнення. Бо підсвідомо відчуваємо, що Христос і від нас буде цього вимагати.

Святість або є, або її немає

Через свою недосконалість маємо потребу і можливість торкатися божественного через освячені речі. Досконала людина такої потреби не має, і тому, коли люди йшли в пустелю нести подвиг, вони з собою не брали 10 л освяченої води, освяченої олії – вони брали самих себе. Вони йшли в пустелю нести подвиг. Освячуватися.

Тому всі ці освячені речі дані нам через нашу неміч. А деякі люди зберігають їх у себе як реліквію. Їх споживати треба, а не зберігати. І помилка є в тому, ніби та вода, яку зберігали 20 років, святіша за ту, яку сьогодні висвятили. Це «християнське шаманство». Ніхто не забороняє зберігати воду – будь ласка. Лиш не думайте, що вона святіша від тієї, яку сьогодні посвятили. Однакова святість. Святість або є, або її немає. Нема святості багато, і нема святості мало. Є святість!

І якщо олія освячена, то вона освячена, незалежно де: чи в Києві в соборі, чи в церкві високо в горах. Чи просто на полі, де священик посвятив воду при освяченні поля. Бог не ділить – вам даю більше, а вам – менше. Бог дає всім однаково, але ми взяти не вміємо, бо наші серця закриті. Тому хочу наголосити: головне для нас не кількість освяченої речовини, як деколи нам здається, а якість нашої віри.

Свята Мати Тереза мала у своїй келії розп’яття на стіні, цинівку, на якій спала, Біблію і відро, в якому була вода для вмивання. Все. Вона не нагромаджувала видимі знаки святості, і вона була святою.

Кара – то благословення

Насправді Божа кара – то є благословення. Кого Бог любить, тому довіряє свій біль, страждання і являє Себе нам через наш душевний і фізичний біль. Саме через страждання вивільняється дух людини. Але Творець страждає разом із нами, коли ми несемо якийсь тягар.

Сьогодні ми чуємо, що ангели допомагають нам жити, часто керують життям. Виникає нерідко запитання: чому ж не міг з Неба зійти Ангел, вбити Ірода, тоді б Ісус спокійно жив у Вифлиємі, ніяких би не було проблем. Взагалі, всі би могли вільно жити, бо ж Син Божий народився.

Справа в тому, що народ є достойний свого царя. Минуло жахливе ХХ сторіччя. Такої гонитви на церкву Христову, стільки воєн і біди ще не було за всю історію людства. Отець Олександр Мень каже: «Атеїзм – це дар Божий для наших людей, для Радянського Союзу». Запитаєте ви: «Як це може бути?» А так, що люди Бога підмінили. Вони всі свої найгірші якості – людиноугодництво, сріблолюбство, блудодійство, здирництво – все зло прикрили церквою. Світ поділився на тих, кому можна все і кому не можна нічого. Господь побачив – тупикова ситуація. Люди самі скликають на себе біду, тому був попущений атеїзм. Але ті, в кого серце було відкрите, залишалися вірні Богові. І так церква була у вигнанні, але ті, хто залишилися в церкві, стали справжніми вірянами.

Ірода можна було вбити, але люди не готові були прийняти Сина Божого і, можливо, й самі були б убили Його. Вони не такого царя чекали, не в стаєнці народженого, не в бідної мами. Вони чекали царя в царських палатах. Справа не в Іродові. Ірод – це тип людини, якими тоді були юдеї. Це їхній цар, вони ж його не скинули, він сам помер. Народ проти нього не повстав. І навіть тоді, коли він убив 14 тисяч дітей.

Християнство учить нас нікого не судити, а аналізувати життя. Мудреці кажуть так: «Велике знання веде до великого прощення. Абсолютне знання веде до абсолютного прощення». Тому-то Господь всім усе прощає. Він має абсолютне знання і знає, хто така людина. І ті невинні діти, вбиті тоді, та діти, які сьогодні страждають, – це є плата людства за право жити на землі. Тому що біль, плач і смерть дитини приводить до покаяння батьків, до переосмислення всього життєвого шляху. Після цього батьки зможуть жити далі. А інакше вони б самі себе убили. Ось у чому справа.

Хіба Богу потрібні дитячі смерті? Не потрібні! Але ті душі уподібнюються до ангелів і зразу ідуть до Бога. А їхні батьки та родичі каються, змінюються, і таким чином життя на землі продовжується.

Все дуже складно, але в цьому є одна простота – Христос усе це звершив. І коли нам часто не вміщається в голові все те, що відбувається на землі, коли серце розривається від страждань, лишається сказати одне: «Господи, Ти це все пережив, допоможи і мені».

Записала Наталя МОСТОВА