«Всі чоловіки мають жінку в хаті, а я маю головного педіатра», – часом,   жартуючи, казав чоловік Оксани Манюх, коли вона вкотре пізно вночі розкладала папери, вмикала ноутбук і готувалася до завтрашньої наради. А вона інакше не могла – завжди чула в собі силу реформувати і змінювати все навколо. І відважно робила це. «Нащо тобі того? Нема чим більше зайнятися чи що?» – не вгавали чимало колег. Однак ті зміни в лікарні, які вона ще колись наважилася першою впровадити, дали колосальні результати й досі ефективно працюють. «Хто така ця Оксана Манюх, що дозволяє собі такі зухвалі заяви проти системи?» – не раз казали люди.

Лікарка з 34-літнім стажем роботи. Заслужений лікар України, спеціаліст вищої категорії. Головний педіатр управління охорони здоров’я з 1994 до 2009 року, відзначена Дитячим Фондом ООН у 2006 році за особисту відданість у справі захисту прав дітей в Україні. Була головою громадської ради при департаменті охорони здоров’я. Проблеми медицини області завжди знала детально. «Якщо я маю знання і маю голос, то чому б не висловитися, – переконана медик. – Багато лікарів на моєму боці, але вони не вміють так, сказати, як я. Не мають відваги вийти на трибуну і висловити обурення та запропонувати альтернативу».

Добрі професійні знання та розвинута інтуїція Оксани не раз допомагала рятувати дитячі життя: «Іноді я не могла пояснити речі, чому саме так роблю в цій дуже критичній ситуації, але шукала вихід і рятувала дітей, коли надія була майже втрачена».

З такими врятованими кількома десятками дітей, які уже різного віку, Оксана підтримує зв’язок впродовж усього життя. Інколи вони приходять друзями на Фейсбук з різних країн і міст планети. Так нещодавно у друзі попросилася красива дівчинка, яку колись урятували, бо народилася з вагою 900 г. Часто вітання приходять із Канади, де живе юнак, що мав вроджені проблеми з серцем. Вже одружена дівчинка живе в Італії, де за порадою лікаря, знайшли там для неї порятунок з безнадійного стану.

У студентські роки не Оксана обрала педіатрію, а якраз навпаки – так життя склалося. На щастя. Молодим лікарям тоді пропонували роботу з житлом, тому вона й погодилася. Переїхала разом із чоловіком (теж лікар) та дітьми до села неподалік Івано-Франківська. В одному будинку були і амбулаторія, і помешкання.

«Ще навчаючись в інституті, ніхто з нас не хотів іти на педіатрію, – усміхається жінка. – Її всі боялися. Лікувати дорослу людину значно легше, ніж мале дитя. Адже воно не може пояснити де болить, як болить… Просто кричить та й усе».

Цікаво, що Оксана Манюх під час навчання в інституті народила двох дітей і при цьому умудрилася жодного разу не взяти академвідпустку та ще й закінчила з червоним дипломом. Коли виходила отримувати відзнаку, зал вибухнув оплесками.

Після скерування в село робочий день був не обмежений. Люди приходили по допомогу в будь-який час. Різні ситуації траплялися. Нікому в допомозі не відмовляли, хоча це було дуже тяжко – кілька раз за ніч піти на виклик до дитини чи дорослого, а вже зранку вести прийом хворих. Зате, коли будували свою хату в селі, охочих допомогти не бракувало, і часто гроші за роботу люди не брали. Все згадували: «А пам’ятаєте, як ви мамі допомогли?.. А пам’ятаєте, як ви мою дитину врятували?..».

Саме Оксана Манюх першою впровадила революційну реформу в місцевій медицині. Ще на початку 2000-х у дитячу реанімацію категорично забороняли заходити батькам. Коли Оксана стала завідувачем відділення недоношених дітей з палатами інтенсивної терапії, почала там усе міняти. Лікарка помітила – коли дитинка у критичному стані, то контакт із мамою дає позитивний результат – одужання відбувається в рази інтенсивніше. Мама погладить, скаже ласкаве слово, поцілує, підбадьорить – жодні ліки цього не замінять.

Тож спершу Оксана пускала батьків у палату потайки, вночі, але навчала і контролювала їх, щоб не нашкодити дитині. А потім після стажування в київському «Охматдиті», де вивчила нові підходи  у наданні медичної допомоги новонародженим, взялася до активних реформ. Палати змінили на бокси. Біля кожного дитячого ліжка зробили місце індивідуального набору засобів догляду для кожної дитини.

Та й мами дуже допомагали у лікуванні. Вони бачили в своєї дитини те, що не міг вчасно бачити персонал. У ті роки ще не було апаратури, яка допомагала слідкувати за станом дитини (моніторів, пульсоксиметрів). Замість них були мами. Хто, як не мама, здатен помітити найменшу зміну кольору шкіри коло носика чи будь-яку іншу зміну в її поведінці. Персонал має десятки хворих, а в матері лише одна дитина. І вона її знає, як ніхто інший.

Так виживання дітей у відділенні зросло втричі, скоротився час перебування їх у лікарні. І керівництво вже не заперечувало щодо перебування у відділі матерів, бо результати були хороші.

Жертовна відданість роботі позначилася на здоров’ї Оксани, на яке у неї завжди бракувало часу. Хворобу нирок лікарка успадкувала від батька, який, до речі, помер саме від цієї недуги. Жінка постійно відчувала болі в ділянці нирок, але все відмахувалася: «Ще почекає. Трохи пізніше тим займуся». Не встигла – рік назад Оксані пересадили нирку від донора.

Після пережитого  вона усвідомила одну істину: друге життя починається тоді, коли ти зрозумієш, що життя – одне. Тепер Оксана на пенсії. Не має, коли вгору глянути. Нарешті робить те, на що ніколи не вистачало часу. Вивчає медичний маркетинг в приватній медицині, вчиться вишивати бісером, консультує людей, що мають подібну патологію нирок.

Недавно закінчила курси фотомайстерності. Планує втілити масштабний фотопроект – через світлини показати прихований бік життя медиків: як у хірурга спухають ноги після 12-годинної операції, якою операційна медична сестра іде на операцію і якою повертається після, як лікар виглядає в реанімації, скільки разів за зміну він реанімує і вертає життя…

А ще Оксана пише книгу. Автобіографічну. Там вміститься усе її насичене життя: і неймовірні випадки в медичній практиці, яких було дійсно безліч, і сміливі рішення, а головний меседж – не здаватися за жодних обставин, завжди є надія і вихід. Планує до 60-ліття зробити презентацію – лишилося менше року. Обіцяє неодмінно встигнути.

Наталя МОСТОВА