Його поховали тричі. Перший раз на чужині – як невпізнаного солдата. А потім удома – аж два рази. Мати думала, що збожеволіє, коли священик удруге відспівував сина. Коломийський боєць батальйону «Донбас» Дмитро Кабалюк із позивним Шок ще юнаком вивчився на священика, але коли в Україну поліз ворог, чоловік узявся за автомат – відчув, що так буде значно кориснішим. Мабуть, більш, ніж символічно – воїн злетів у небо на 33-му році життя.

Нормальний пацан був

Село Великий Ключів доволі велике – не менше тисячі хат. Дмитро – єдиний із цього села, хто загинув у зоні АТО.

«Дімка… Веселий хлопчина був, – згадує сусід Микола. – Все хотів попробувати у житті, і йому завжди все вдавалося. Мав дуже звивистий життєвий шлях. Наче лабіринтом крокував, але робив це впевнено – так, ніби знав вихід. Постійно життєрадісний. З людьми намагався розходитися тільки по-мирному. Словом, нормальний пацан був».

Старший навідник 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» Дмитро Кабалюк 29-го серпня 2014-го уранці під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла їхав в УАЗі в складі автоколони батальйону «Донбас» – дорогою з Многопілля до Червоносільського. Машину підбили, Дмитро загинув. 3-го вересня тіло Кабалюка разом із 96 інших загиблих в «Іловайському котлі» привезли до дніпропетровського моргу.

Удома залишилися хвора мама, батько, брат, дружина, дві доньки, син. Похований у рідному селі Великий Ключів, що на Коломийщині, біля могили січових стрільців.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Людина позитивної енергетики

Після школи Діма захотів стати священиком. Сам прийшов до сільського ксьондза і заявив про свій намір. Духовну семінарію закінчив із червоним дипломом.

У 2000-му Дмитро одружився і разом із жінкою поїхав на Черкащину, там отримав парафію. Молодому священику було нелегко. З усього села до церкви ходили не більше десятка бабусь. Всім решта було байдуже. Так тривало чотири роки.

Дмитро залишив священство і поїхав на заробітки до Санкт-Петербурга. Там будував. Невдовзі відкрив свою фірму, справи йшли начебто добре, але коломиянин захотів повернутися на Батьківщину. Оселився в Києві. Працював у сфері ріелторських послуг.

Був на Майдані з перших днів революції. На початку червня 2014-го зателефонував мамі: «Я записався добровольцем на фронт». – «Діма, ти ж знаєш, що я слаба…» – «Мамо, хто, як не я?»

Побратим Денис Задорожний згадує Дмитра як того ще балагура, який постійно жартував про все на світі. Людина позитивної енергетики. Як тільки коломиянин прийшов на бойову підготовку, то йому дали позивний Кабан (бо схоже до прізвища), але потім Дмитро обрав собі позивний Шок – таке прізвисько у нього було під час гри «Мафія», якою він дуже захоплювався ще до подій на Майдані.

«Коли ми були в Іловайську, Діма взяв на себе обов’язки завгоспа, – каже товариш. – Усіляко намагався покращити забезпечення нашого взводу: вимінював тушонки, знаходив покинуту зброю…»

Все розірвалося на куски

На фронті Діма схуд на 28 кілограмів. Мама щодня молилася за сина. Пам’ятає кожну дату, коли Дмитро визволяв на Донбасі населені пункти: «Він уклав контракт на три роки. Визволяв Слов’янськ, Попасне, Горлівку, Первомайськ. 14 чи 15 серпня їх забрали в Іловайськ».

Побратим Гайдук, який у всіх боях був разом із Дмитром, каже, що коломиянин ніколи нічого не боявся. Завжди йшов уперед. «Ми мало повоювали, це був тільки початок війни, – продовжує Гайдук. – Він був навідником мого міномета. Всі штурми, бойові виходи – завжди він зі мною виходив. Я не знаю, якою ця людина була на цивілці. Бо на війні зовсім інше життя, і там я його знав як надійного бійця».

Командир коломиянина запевняє, що про такого старшину, яким був Дмитро, можна тільки мріяти. Було багато таких ситуацій, коли він як навідник міномета вів вогонь під обстрілом. Осколки були настільки щільні, що били по стволу його міномета, а Діма ні на секунду не відволікся і продовжував виконувати свою роботу. Аби таке робити, треба мати величезну мужність, тому що перший інстинкт людини у такій ситуації – сховатися. Однак Дмитро вмів розділяти інстинкти і виконання завдань.

«28 серпня зателефонував, привітав з іменинами, – розповідає мама Марія Кабалюк. – А наступного дня біля шостої ранку каже: «Мамо, не переживайте, в мене все добре. Ми пробуємо виходити з оточення з Іловайська, бо нам уже тут нема що робити. Підмогу не дають, їсти немає що, боєприпаси закінчились…» Ну, і я чекала. По телевізору передали, що 400 поранених завезли в Дніпропетровськ. Думала, може контужений… Ще чекала три дні. Ми зателефонували побратиму, який був у лікарні, він почав такі жахливі речі розповідати: «Це сталося на моїх очах. Йшла колона. З одного боку нас оточили танки, з другого – артилерія. Він їхав першим у колоні, був за кермом. Тоді з лівого боку почали стріляти танки, поцілило в нього, відірвало руку і роздробило грудну клітку. Я скочив з машини і встиг ще добігти. Діма мені сказав, що поранений. І відразу помер. Ми його сховали за машину, аби доправити тіло, і в той самий момент у машину попадає снаряд. І Дмитро, і все решта розривається на куски…»

Незаспокоєна душа

Перший похорон у рідному селі загиблого героя відбувся 8 вересня – на мамин день народження. Ось тільки ховали не Дмитра, а лише його сумку, одяг і пакуночок із землею. На той час тіло бійця було поховане у Дніпрі як невпізнаного солдата. Ще мусила бути ідентифікація особи за ДНК.

«Мене тоді проковтнула чорна депресія, – плаче мама. – Я тоді й так була дуже хвора. А ще ця біда. Всі казали, що з такого великого горя дуже скоро я піду за сином. Я не хотіла ні їсти, ні готувати їжу, просто сиділа на ліжку і дивилася на його фотографію».

Жінку врятував малесенький онучок. Молодший син із дружиною навмисне давали бавити свого однолітнього Матвійчика, бо бачили, що ще трохи – і мама таки з’їде з глузду. Марія мусила перевдягнути, погодувати, погратися… І дитя фактично витягнуло її з дороги на той світ.

Спочатку Дмитро довго не снився мамі. Але жінка постійно чула кроки по хаті, наче хтось сідав на ліжко біля її ніг… А за два дні до підтвердження ідентифікації за ДНК Марія нарешті побачила уві сні свого синочка. Дмитро йшов довгим полем, вдягнений у шортах (він так полюбляв вбиратися), несе сумку, а в руках тримає фото якихось військових.

Вже через кілька днів батько забирав тіло сина. Категорично відмовлявся, аби хтось їхав із ним. Хотів бути сам у цій важкій дорозі – лише він і його Дмитрик.

Вдруге у рідному селі бійця поховали 15 січня, майже через півроку після загибелі, біля могили січових стрільців. Аж тоді він знову наснився мамі. Зайшов до хати, одягнений у нове, гарне вбрання. Усміхався.

Коли вдруге викопували його могилу, на калині, що росла поруч, сиділа пташка. Поки копали, доти пташка вертілася межи людьми, сідала на плечі… Наче незаспокоєна душа. Аж коли вкинули останню грудку землі, більше ніхто не бачив тієї пташки.

Серед фотографій Дмитра, які зберігає мама, є світлина, яку зробили в Іловайську. Це було останнє фото. Там Діма курить і одночасно махає рукою. Неначе прощається.

Наталя МОСТОВА