Днями

ЗУПИНКА

Їде автобус. Проїжджає місце, де не так давно була зупинка, а зараз її скасували. Тут якийсь чоловік почав пробиратися до виходу, щоб на ній вийти. Зупинка на вимогу. Чоловік тисне на кнопочку над дверима. Тиша. Він здивовано дивиться на неї, тисне ще раз. Вона не дзвонить. Він не вгамовується, тисне ще і ще… Тут через перегородку висувається роздратована фізіономія водія (в якого увесь цей час мигала сигнальна лампочка): “ДЗИНЬ!.. твою матір!!!”

Якось

СКАНВОРД

Зі слів продавця у газетному кіоску:

«Підходить, словом, до кіоску, п’яний чоловік. Чіпляється за віконце і намагається щось запитати. Тіло насилу утримується у вертикальному положенні. Думаю, попросить цигарок або пива і доведеться довго пояснювати, що цигарок і пива немає, тому що не продаємо. Нарешті йому вдалося змусити губи слухатися і він попросив:

– Сканворд!

Але це не кінець… За годину він прийшов знову і попросив:

– Дай ще один!

– Вже вирішив??

– Ні, загубив!!!»

Колись

ДІАГНОЗ

На передньому сидінні маршрутки сидять дві дівчини і досить голосно ведуть бесіду:

– Тобі що випало?

– Мені – трипер.

– А мені – сифіліс.

– Краще б мені сифіліс дістався.

Всі потроху прозрівають. Водій, схоже, теж. І тут він починає їх переконувати, мовляв, ви, дівчата, не праві, трипер кращий, у самого було…

Тут починають прозрівати дівчата і дивляться на водія такими очима, що словами і не передати. Потім одна з них тихо каже:

– Ми, між іншим, в медінституті вчимося, а Ви що подумали?

Такого червоного лиця, яке було тоді у водія, ніхто ніколи не бачив.

І взагалі…

Американський індієць і його друг були в центрі Нью-Йорка, прогулюючись біля Таймс-сквер у Манхетені. Наближалася година обіду, і вулиці були заповнені людьми. Машини сигналили, на перехрестях скреготіли таксі, завивали сирени, і ці звуки міста майже приголомшували.

Несподівано індієць сказав:

– Я чую цвіркуна.

Його друг запротестував:

– Що? Мабуть, ти з’їхав з глузду. Ти не міг почути цвіркуна в такому галасі!

– Ні, я в цьому переконаний, – наполягав індієць. – Я чув цвіркуна.

Індієць на хвилину прислухався, а потім попрямував через вулицю до великого цементного горщика, в якому росло декілька кущів. Він заглянув у кущі попід гілки і справді знайшов там маленького цвіркуна. Його друг був украй здивований.

– Це неймовірно, – вигукнув він. – Мабуть, у тебе вуха надлюдини!

– Ні, – знітився індієць. – Мої вуха нічим не відрізняються від твоїх. Все залежить від того, що ти слухаєш.

– Але цього не може бути! – не вгавав друг. – Я б ніколи не почув цвіркуна в цьому гаморі.

– Так, це правда, – була чергова відповідь. – Ось, дозволь, я покажу тобі.

Він засунув руку до себе в кишеню, вигріб декілька монет і кинув їх на тротуар. І тоді, хоча гул переповненої вулиці все ще ревів у вухах, вони побачили, як кожен перехожий за двадцять футів від них обернувся подивитися, чи не його гроші дзвенять на тротуарі.

– Бачиш, про що я? – запитав індієць. – Все залежить від того, що важливе для тебе.