Шлях до автокефалії, або Продовження справи Патріарха Мстислава

Об’єднаймося, подивімось один одному в очі,

станьмо перед Богом і помолімось Йому

за визволення України.

Патріарх Мстислав

Нині кожен із нас відчуває свою відповідальність перед історією. Кожен щиро прагне, аби день нашого об’єднання настав якнайскоріше. Ми щасливі й горді з того, що поводирем нашої Церкви був Патріарх Мстислав (Скрипник), сповнений енергії, ідей і задумів, незламний у поході до здійснення великої мети – об’єднання православних Церков в єдину Українську Автокефальну Православну Церкву.

Про перспективу створення єдиної Помісної Української Церкви Патріарх Мстислав казав: «Я не є оракул. Це залежить і від кожного з вас. Є багато людей, які того прагнуть. Але до цього йдуть століттями. Будемо сподіватися на ласку Божу…»

Аби відіграти призначену нам Божим провидінням роль у виборюванні сподіваного майбутнього України, ту частину місії, яку не встиг здійснити Святійший, доведеться виконати українському духовенству – усім мирянам…

 

Перші єпископи відродженої УАПЦ. 1990 р.

Владика Андрій (Абрамчук), духовенство та вірні  зустрічають Патріарха Мстислава. Івано-Франківськ, 1990 р.

Нині цілком ясно, що автокефалія – це єдиний і безальтернативний спосіб подолати наявну в нашій країні в Православній Церкві схизму. Тільки автокефалія може сьогодні стати інструментом відновлення єдності. Дозволивши, по-перше, подолати наслідки трагічного розколу в українському православ’ї, а по-друге, відновити довірчі відносини між Церквою та українським суспільством.

Церква, попри всі свої розколи та конфлікти, зберігає великий моральний авторитет для багатьох людей. Свідчення цього – дуже актуальна сьогодні ідея автокефалії Української Церкви. Цю ідею, що особливо гучно пролунала під час святкування 1020-ї річниці хрещення Київської Руси, обговорюють уже давно.

Першу подібну спробу здійснив ще 2008 року Президент України Віктор Ющенко. Тоді Вселенський Патріарх Варфоломій І, попередник якого відвідував Київ ще за часів Богдана Хмельницького – 1648-го, вперше за останніх 350 років навіть приїздив до Києва на річницю Хрещення Руси, проте результату не було… Експерти вказували, що на заваді автокефалії стояла неспроможність УПЦ КП та УАПЦ об’єднатися, що було однією з умов Константинополя. Тепер, як виглядає, це питання знято, оскільки вони не проти об’єднання в єдину Церкву. Також однією з причин невдачі тієї спроби називали потужну протидію автокефалії з боку Росії. Адже, як допускають експерти, в разі отримання автокефалії до української канонічної незалежної Церкви можуть перейти багато ієрархів та священиків УПЦ Московського патріархату.

У квітні 2018 року Президент України Петро Порошенко звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням проголосити автономію Української Помісної Автокефальної Церкви. На зустрічі з головами парламентських фракцій глава держави сказав: «Україна, як ніколи, близька до появи власної Автокефальної Помісної Церкви». Він звернувся до депутатів з проханням підтримати звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо автокефалії (повного церковного самоуправління) від предстоятелів православних Церков України – Патріарха Філарета та Митрополита Макарія з підписами усіх архієреїв УПЦ Київського патріархату та УАПЦ.

 

Президент України П. Порошенко на зустрічі з предстоятелями православних Церков. Київ, 18 квітня 2018 р.

Тим часом в УПЦ Московського патріархату ідею про автокефалію не всі не підтримали. Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ МП Олександр (Драбинко) публічно підтримав автокефалію Української Православної Церкви. «Незалежно від результатів рішення Вселенського Патріарха я хочу сьогодні публічно підтримати ідею автокефалії Української Церкви. Причому роблю це свідомо, добре розуміючи всі ризики, які накликає на мене ця позиція. Справа в тому, що, проаналізувавши майже столітню історію боротьби українських православних християн за автокефалію, я зрозумів: альтернативи канонічній самостійності нашої Церкви просто не існує», – заявив владика.

Усі фракції, крім опоблоку, підтримали звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо об’єднання Церкви. Представники УПЦ МП необхідності в Томосі (грамота – авт.)[1] не бачать, мовляв, їм достатньо бути підпорядкованими Москві.

Нагадаємо, що Петро Порошенко до 2014 року також був прихожанином УПЦ МП, проте нині відстоює автокефалію від Константинополя. «Дякую парламенту за підтримку звернення до Вселенського Патріарха щодо автокефалії Православної Церкви в Україні! Я вірю в українську автокефалію, бо вірю, що на неї є воля Божа. Нам залишається сумлінно молитися за Вселенського Патріарха і за якнайшвидше надання Томоса», – наголосив глава держави.

Президент України П. Порошенко висловив сподівання, що рішення про надання автокефалії Українській Церкві буде ухвалено до 1030-ї річниці Хрещення Руси, тобто до 28 липня 2018 року. Якій саме Церкві? Ставити питання таким чином зарано. Ймовірно, навіть після можливої появи Томоса юридично продовжать існувати всі три православні Церкви. Але цей документ, напевно, спонукатиме їх до об’єднання.

Проте наївно було б сподіватися, що Москва відразу ж погодиться відпустити Церкву новоствореної держави у самостійне плавання. Виникнення розколу в українському православ’ї, очевидно, було неминучим, але ця неминучість аж ніяк не зменшила його драматичності й травматичності для всього нашого народу…

Як так сталося, що в Україні, наступниці Руси, зникла єдина Помісна Православна Церква та чому за 27 років незалежності вона досі не відновилася? Зараз усе пояснимо.

Одразу після Хрещення Руси у 988 році виникла Київська митрополія. Навіть після взяття Києва монголо-татарами вона продовжила своє існування, попри те, що митрополити Київські обрали місцем свого перебування Володимир-над-Клязьмою (1299), а 1325 року митрополит Петро (Ратенський) переніс свою резиденцію з Володимира до Москви, чим сильно зміцнив Московську державу. Осівши в Москві та допомагаючи розбудовувати нову державу, митрополити продовжували носити давній титул: «Митрополит Київський і всієї Руси». Але в Києві і на українських землях митрополити з’являлись тільки для збирання данини та вивезення святинь…

Звісно, їх використовували у політичних цілях московські князі. Спочатку, без згоди Константинопольського патріархату, вони висвячували предстоятелів, а згодом і змінили титул на «митрополита Московського і всієї Руси». Попри це, Московська митрополія залишалася невизнаною 141 рік.

1448-го Собор московських єпископів, «по повєлєнію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, «поставив» на митрополита Київського – Іону Одноушева (1390-1461), а 1453-го Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. Московська митрополія перебувала в стані невизнаної – до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році.

На українських та білоруських землях ще з ХІV століття існувала Литовсько-руська митрополія. 1458 року вона ввійшла до складу відновленої Київської митрополії. Більша частина руського (українського) духовенства прихильно ставилася до відновленої єдиної християнської Церкви.

Під натиском українського козацтва у 1620 році знову відновили православну Київську митрополію. Після так званого возз’єднання Гетьманщини і Московського царства у 1654-му розпочинається новий наступ на Київську Церкву.

1685-го митрополит Київський склав присягу на вірність Московському патріарху. Через рік Київська митрополія була відділена Вселенським Патріархом Діонісієм IV від її Матірної Церкви – Кoнстантинополя і пpилучена до Москви з порушенням канонічних правил і приписів. А вже за три роки було заборонено вживати титул «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси». 1721 року автономію Київської митрополії було ліквідовано. Згодом у київських предстоятелів відібрали митрополичий титул, і вони залишалися тільки архієпископами.

Якщо у ХVІІІ столітті більшість київських митрополитів були за походженням українцями, то у ХІХ – переважно росіянами. Впродовж ХХ століття було кілька спроб відновити самостійність Української Церкви, проте більшість із них зазнали поразки.

14 жовтня 1921 року Божого, у день Покрови – здавна особливо шанованого в Україні свята, дзвони Святої Софії порушили тишу Києва. Вони возвістили, що делегати Всеукраїнського православного церковного собору зробили рішучий крок до відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Пізніше діяльність УАПЦ (вже за допомогою канонічного єпископату Польської Церкви) буде відроджено в 1942 році, щоб потім переїхати «в екзиль», а згодом знову повернутися в Україну в особі митрополита Мстислава (Скрипника) – довголітнього першоієрарха УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США.

1945 року створили ієрархічний орган Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі. І лише 1990-го відбулося проголошення УАПЦ. 5-6 червня того ж року в Києві Собор Української Автокефальної Православної Церкви обрав Партріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника). Побувавши незабаром в Україні, інтронізований Патріарх ознайомився з непростою релігійною ситуацією і прийшов до висновку, що єдино правильний шлях – надання Українській Православній Церкві самостійності. Це був час, коли все тугіше затягувався вузол міжцерковних протиріч. Того ж року Московський патріархат надає автономію Українському екзархату з назвою УПЦ МП. У 1992-му частина православного духовенства виходить з неї та створює Київський патріархат.

За словами митрополита УПЦ МП Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинка), глава УПЦ МП митрополит Онуфрій підписав до Московського патріарха Алексія звернення «Про дарування автокефалії Українській православній церкві на Соборі 1991 року», який проходив в Києві, а також документ про те, що «Харківський собор підтримує ідею відокремлення і статусу автокефалії» в 1992 році.

На сьогодні в Україні існують три окремі православні структури: Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), УПЦ Київського патріархату та УПЦ Московського патріархату. Проте УПЦ КП та УАПЦ не визнані серед інших православних Церков… Розкол пройшов не тільки між церковними структурами – він пройшов через родини й роди, через громади, села й міста, через усю Україну. Він спричинив глибоку фрустрацію і завдав душевного болю мільйонам вірних, які раптом були проголошені неканонічними відступниками і єретиками. Страждань, власних сумнівів і чужих звинувачень зазнають і мільйони тих українців, які ходять у канонічну, але «московську» Церкву.

Зайве казати, що після початку російської агресії проти України церковний розкол став ще болючішим і небезпечнішим. Це надзвичайно глибока травма і величезна несправедливість. Адже усі вірні Православної Церкви хочуть одного – жити в мирі і злагоді зі своїми ближніми і власною совістю, служити Богові і Україні й мати Божу благодать, не зазнаючи образ, принижень та звинувачень. І вони мають на це право, вони цього заслуговують. Примирити й об’єднати всіх українських православних, припинити їхні душевні терзання якраз і покликана єдина помісна Українська Автокефальна Православна Церква.

Саме тому ідею єдиної канонічної Української Церкви повинні підтримувати та боротися за неї без винятку всі, кому дорога Україна й український народ. Саме тому нині нам, як ніколи, потрібна єдність. Політизація й підбурення протистояння між Київським і Московським патріархатами, а тим більше трактування автокефалії як протидії УПЦ МП є хибним і небезпечним шляхом. Іти цим шляхом означає грати на руку Кремлю, який із задоволенням використовує будь-яку можливість для дестабілізації України. Навпаки, священики і вірні УПЦ МП повинні бути певні, що єдина помісна Українська Автокефальна Православна Церква – це не проти когось, а заради всіх нас. Вона створюється для них так само, як і для інших гілок нашого православ’я, вона відкрита для них і прийме їх у своє лоно, як рідних дітей.

Ми надзвичайно близькі до здійснення великої національної мрії, до якої йшли всі роки незалежності й заради якої всі ці роки докладали величезних зусиль. Я дуже сподіваюся, що ця мрія здійсниться саме сьогодні. І я не сумніваюся, що врешті-решт ми досягнемо своєї мети. Нехай допоможе нам Бог!

Василь РОМАНЮК

[1] Томос – грамота про отримання Помісною Церквою законної незалежності. Церква-Мати, яка засновує інші Церкви, згодом вирішує, чи відпускати їх для подальшого самостійного служіння Богу та ввіреному народу.