Режисер: Френсіс Лоуренс

У ролях: Дженніфер Лоуренс, Джоел Едгертон

Чарівна прима Великого театру Домініка Єгорова отримує травму, яка ставить хрест на її подальшій артистичній кар’єрі, а разом з тим руйнує крихке сімейне благополуччя – без балету вона позбувається квартири, грошей, а її мати залишається без необхідного медичного обслуговування. У спробах знайти засоби для існування дівчина погоджується на вмовляння свого дядька, високопоставленого контррозвідника, послужити Росії і вирушає на навчання в секретний центр підготовки шпигунів, де з молодих хлопців і дівчат за допомогою муштри і принижень ліплять безжальних вбивць, які не мають моральних і етичних меж. Пройшовши сувору школу «Червоних горобців», Домініка отримує своє перше завдання: їй потрібно увійти в довіру до американського агента ЦРУ, який ще у Східній Європі контактував з людиною, завербованою в Кремлі, і вичислити таким чином зрадника.

За історіями голлівудських бойовиків, трилерів і шпигунських драм можна досить просто відстежити, як змінювалися страхи американського суспільства, у кому Америка вбачала загрозу, до кого на всіх рівнях люди ставилися з побоюванням і підозрою. У другій половині ХХ століття зі зрозумілих причин чи не основними противниками бондів, рембо, роккі і навіть космічних мандрівників були росіяни, Холодна війна наклала серйозний відбиток на взаємини двох країн. Потім «червоних» заміняли то безрідні терористи, то араби і мусульмани, то азіати (хвацько перефарбовані з китайців у північних корейців у «Штурмі Білого Дому»). Нарешті все частіше Америка почала заглядати всередину, і там теж виявилося не все спокійно. Однак в останні роки Росія знову входить у тренд: з Кремля наводиться паніка в серіалі «Батьківщина», плетуть свою павутину російські шпигуни з «Американців», росіянам протистоїть Джон Маклейн і Джек Райан – і все б нічого, в цьому є навіть щось почесне. Але з’являється щось на кшталт «Червоного горобця», і стає очевидно – їх не бояться, над ними насміхаються.

Справжній шпигунський трилер, якщо це, звичайно, не «бондіана», що живе за своїми власними законами, зазвичай не пашить енергією, робота розвідників і контррозвідників не терпить суєти, яскравості, карколомних трюків. Тому, коли в ролі шпигуна глядачеві пропонують найвідомішу балерину з зовнішністю Дженніфер Лоуренс і звичками Джейсона Борна, це трохи бентежить – чи автори не втратили здоровий глузд? Чомусь сценарист Джастін Хейс і режисер Френсіс Лоуренс вирішили, що глядачеві набридли напружена гра розуму, тонкі дипломатичні і психологічні прийоми, а тому потрібно завалити екран кривавими тортурами і сценами зваблювання, адже секс, на думку авторів «Горобця», як і раніше, залишається головною світовою валютою.

Важко сказати, чим керувався Лоуренс-режисер, змальовуючи Росію країною переможного ГУЛАГу, але картинка вийшла похмурішою, ніж її малюють навіть доморощені опозиціонери: владу перехопили військові, вбивство і побиття суперників є нормою навіть серед балерин, усюди насильство, домагання і бажання принижувати. У якийсь момент чорна фарба, якою творці «Червоного горобця» заливають картинку, робить невиразними сюжет, характери та мотивації: герої безглуздо рухаються по прямій, вся витонченість шпигунських прийомів зводиться до наївних методів середини минулого століття, а хоч якихось помітних, зрозумілих і близьких глядачам почуттів у фільмі немає і сліду. Всі діють за принципами: «Я так хочу», «Мені треба», «Я краще знаю». І це позбавляє фільм сенсу – дилема, перед якою опиняється Домініка ближче до фінішу, не дає вибору, сюжет впирається в дурну помсту і особисті образи, схильність до яких браві російські педагоги з кличками Матрона, наприклад, чомусь не змогли розгледіти заздалегідь. Інша річ, що «Червоний горобець» – логічна «вершина» для вельми середнього постановника Френсіса Лоуренса і вкрай переоціненої актриси Дженніфер Лоуренс, з якої щось легкотравне зліпити може тільки майстер рівня Даррена Аронофскі. Невибаглива, не надто осмислена картина з самого початку виглядала цікавою тільки самим авторам, адже навіть книгу, яка лягла в основу сценарію, ніхто не похвалив за багатство характерів, відзначалися лише натуралістичні сцени тортур і сексуального зваблювання.

ФЕЛІНСЬКИЙ