Марічка Марчик. Колись мріяла бути класичною піаністкою, а стала співачкою. За освітою – етномузиколог (до речі, цієї професії вже немає в Україні, скасували), вивчає український фольклор з 1999 року. Заснувала гурти “Сонцекльош” і “Куку–Шанель” та співала в них. Зараз співає і грає на акордеоні в балканському паті-панк–гурті свого чоловіка “Lemon Bucket Orkestra” (Канада). Познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Марком Марчиком під час Революції гідності, на Майдані у Києві. Разом з ним є співавтором партизанської фолк-опери “Counting Sheep” та EDM-фолк-гурту “Balaklava Blues”. Мати чотирьох дітей. Громадянка України. Живе і працює в Канаді.

 

– Зараз разом зі своїм чоловіком Марком ви створили нове шоу “Balaklava Blues“, яке інтегрує східноєвропейську народну музику, хіп-хоп, документальні кінокадри та російські мультфільми. Розкажи детальніше про цю ідею.

Насправді то вже наш другий з Марком проект, присвячений Україні. Чотири роки тому Марко приїхав до Києва, ми склали торби, придбали військову форму, броніки та все необхідне, аби йти воювати. Пройшли вишкіл. Але спочатку поїхали на фронт волонтерами, аби вибрати батальйон, до якого приєднатися. Поїхали. Стався один переломний момент. Ми співали старовинні народні пісні з Луганщини та Донеччини, бійці плакали, і коли ми попросили взяти нас у Піски, накричали на нас і сказали, що ми маємо жити й співати. Подумали, що це якось тупо, безґлуздо та некорисно, якщо нас застрелять. То ми вирішили, що наша зброя – це музика. І набагато розумніше буде поїхати рухати мурашник здалека. Бо в Канаді є більше можливостей допомагати. Причому не просто волонтерити та збирати по діаспорі гроші, що ми і так, само собою, робимо, але розказувати світові про те, що в нас діється. Привертати увагу до подій в Україні. Не давати про нас забути Західному світові. Так ми зробили три роки тому партизанську фолк-оперу “Counting Sheep” про Революцію гідності. Вона закінчується фразою “The war is not over”. Тому Balaklava Blues – це таке наше творче продовження. Друга серія. Присвячена подіям російсько-української війни на Донбасі, але вже в іншому жанрі.

Тобто моя зміна напряму творчості зумовлена подіями в Україні та зміною в моєму персональному житті. Напевно, якщо б не сталося того всього в Україні у 2013-му, я так би і співала свій ліричний французький шансон до пенсії. А ще я дуже вдячна своєму колишньому чоловікові, який кинув мене з трьома дітьми у 2013-му. Бо я б не зустріла Марка. Найкращу в світі людину. А тепер ми разом гребемо в одному човні, з подвійною енергією, робимо те, що маємо робити як митці. Разом.

Якщо без пафосу, то з Канади просто легше потрапити у “світовий” шоу-бізнес. Тобто звідси просто ворота відкриваються легше. А для нас це важливо. Тому моє святе переконання – що не важливо, де ти живеш, важливо, що ти як митець робиш для тієї країни, яка є у твоєму серці. Ми ніколи не розраховували свої проекти на діаспору. Діаспора в Канаді є дуже потужною, але ми не хочемо обмежувати свою експансію лише українцями. Ми хочемо той укровірус, моду на українське поширити всюди, де тільки можливо. І ми вже почали то робити з “Counting Sheep”. Ця вистава здобула першу премію на фестивалі в Шотландії, в Единбурзі у 2015 році, серед 3000 вистав з усього світу. Я тоді ще мала свій ПТСР, вважала премії за людські смерті абсурдом і не пішла на церемонію вручення. Але після того, як директор фестивалю попросив нас підняти український прапор над його театром замість європейського, я зрозуміла, що то і є наша сила – перемагати мистецтвом, уславлювати Україну.

Ми з Марком тоді вдвох співали гімн, піднімали прапор та плакали. Бо ніколи за 50-річну історію того театрального фестивалю прапор жодної країни не майорів над единбурзьким театром. Після того про Україну через ту нашу виставу почули глядачі у Німеччині, Ірландії, Англії та Америці. Вибач, що багато про нас розказую, але то якраз є тою передмовою, контекстом створення “Balaklava Blues”, про що навряд чи знають в Україні. На жаль.

Якщо коротко, то музична база “Balaklava Blues” складається з двох головних частин, що поєднує культуру двох континентів, представниками якої є ми з Марком – український старовинний фольклор та хіп-хоп або дабстеп. Це є наше намагання поєднати їх, аби зрозуміти передусім один одного. І точкою нашої зустрічі став Донбас. Зі своєю історією, шахтарями та сепаратистами, із співочими українськими селами та індустріальними містами. Ми намагалися зазирнути у ментальність, всередину мозку тих людей, які зараз воюють на Донбасі – одні, відвойовуючи землі в окупанта, інші – борючись з химерним “фашизмом”. І однією зі складових тієї ментальності є радянські мультики та радянське кіно. Те, що було милим та дружнім зовні, але пропагандистським та загарбницьким всередині.

Так, Вінні Пух, який краде мед у бджіл, вважає це нормальною справою. Чебурашка привчає, що будувати “чужими руками” або нести його з валізами – це теж по-дружньому. Ми намагаємося відкрити нову суть цих мультиків і показати їхній вплив на свідомість, яку формували протягом півстоліття для всіх мешканців колишнього Союзу. Ми дуже любимо знаходити паралелі з війною, інколи кадри старого кіно, мультфільмів та військової хроніки мають просто феноменальні збіги. І знайти їх та поєднати нам допомагає наш друг, режисер спілки “Вавилон’13” Роман Любий, надзвичайно талановитий молодий хлопець.

– Наскільки точно реагує західна аудиторія на ваші меседжі? І яка реакція української діаспори?

Ще зарано оцінювати реакцію західної публіки, бо ми мали дебют лише пару тижнів тому. За десять днів їдемо до Англії на великий фестиваль Latitude, і то буде наш другий виступ. Гадаю, що тема війни заскладна для людей, які завжди жили в мирі і бачили її переважно лише по новинах. Але тому нам дуже хочеться показати антилюдське обличчя війни для того, аби люди ще сильніше берегли мир.

Звісно, українська діаспора сприймає то ближче до серця, їм більш зрозумілий контекст історії. Хоча різниця сприйняття не є великою. Бо українська діаспора – це люди, народжені тут. Але в них душа за Україну болить. Єдине, що я можу зазначити точно, – що публіка трохи збентежена та не знає, як реагувати, коли чує танцювальну клубну музику, а на відео показують війну. Ми любимо цей парадокс. І спеціально хочемо, аби людям найскладніша тематика заходила через тіло. А потім через розум. Для того, на наш погляд, клубна музика й існує.

Ще ми зрозуміли, що такої музики просто не існує ні в Україні, ні в світі. Маю на увазі, що ми випадково стали першими, хто створив такого рівня масштабний EDM-проект на основі старовинного українського фольклору.

– Синтетизм, проявлений в шоу “Balaklava Blues“, – це новий вибір творчого шляху чи разовий експеримент?

Мені вже 42 роки. Маркові – 33. Тому, якщо чесно, часу на разові експерименти вже немає. Все, що ми зараз творимо, ми хочемо, аби увійшло в історію. Отакі маємо амбіції. А на менше вже немає часу. Життя закоротке. Ми дуже багато слухали та вивчали перед тим, як почати працювати у новій для нас стилістиці. Бо ані я, ані Марко ніколи до того не мали справи з електронною музикою. Ми слухали платні лекції в інтернеті різних відомих продюсерів та діджеїв, які розказували, як вони працюють, нова електронна музика в нашій хаті звучала майже цілодобово.

– Наскільки ти сильно вкорінена в діаспорне життя і чи міф про певний консерватизм українців в Канаді є міфом?

Я почала свою діяльність у Канаді з того, що проводила майстер-класи з народного співу, чого ніколи не робила в Україні. Це було для мене зовсім новим. Але згодом я зрозуміла, що на ці майстер-класи ходять переважно не українці, а люди абсолютно різних національностей. Просто Канада є мультикультурною країною, і тут цікавитись різними культурами – абсолютно нормальна річ.

Так сталося, що я тут є найкращою. Це досить дивно – усвідомлювати, що до мене ставляться як до гуру українського співу. У мене навіть є гурт, в якому я є музичним директором. Плюс приватні учні. Недарма я більш ніж 20 років вчилася співу в найкращому в Україні гурті, який, у свою чергу, вчився у старих людей. Напевно, в мене прийшов час розкидати каміння. Хоча на тренерську мені ще зарано. Планую ще пострибати на сцені років 20, як мінімум.

Українці в Канаді є дуже різними. Тому не можна однозначно казати про консерватизм. Звісно, в чомусь він є. І це не завжди є поганим. Наприклад, мені як етномузикологу дуже цікаво спостерігати, як тут законсервувалася мова, яку вивезли 100 років тому і зберегли. Така мова в Україні вже не є вживаною. Є багато людей, які мають постійний зв’язок з Україною і відкриті до всього нового. Цікаво, що на нашій прем’єрі було досить багато українців старшого віку, які дуже позитивно сприймали нашу музику. От і про який консерватизм можна тут казати?

– Якою бачиться Україна у війні здалека, через медіа, розмови навколо і т.д.?

Я скажу тобі чесно, що для нас війна жодного дня не була здалека. Більше того, вона ніколи не була настільки близькою. Але, звісно, це не для всіх. Так само, як і в Україні, є люди, які взагалі не переймаються подіями на сході України. І, звісно, медіа про це не говорять. Це якраз і є ще одною причиною створення “Balaklava Blues”.

– Сучасна українська музична сцена в Канаді, яка вона?

Існують гурти, які співають українські пісні в різних жанрах. Як на мене, то це якраз і є тим самим випадком, коли важливий сам факт існування таких гуртів. Бо через них підтримується, точніше, проростає коріння.

Мені найбільш цікаво слухати якраз неукраїнську музику в Канаді. Тут є чому повчитися. Бо, наприклад, ми багато чому навчилися в аборигенського гурту “Tribe Called Red”. Вони на основі свого фольклору зробили дуже потужний діджейський проект. Шалено популярний. На відео вони показують, як аборигенів сприймають у світі, яким то є абсурдним та неправильним і яким насправді є їхнє життя. Тобто вони так само через популярну танцювальну музику намагаються розказати світові про їхні проблеми. І це є дуже круто.

Плюс на музичних конференціях завжди можна дізнатися, що зараз у світі є популярним, яку музику творять музиканти на різних континентах.

– Чи можна очікувати шоу “Balaklava Blues“, яке є надзвичайно актуальним і водночас якісним мистецьким меседжем, в Україні, чи була якась реакція з боку нашої влади?

Ми зараз шукаємо можливості приїхати в Україну з туром восени цього року. Для цього нам потрібно знайти українського продюсера, який би зміг організувати концерти в найбільших містах. Ми хочемо, аби нами пишалися в Україні. Аби про нас знали та говорили.

До речі, альбом наш вже є готовим. Лишилося знайти лейбл. І, можливо, ми видамо його в Україні. Перші три пісні ми “випробовували” на гала-концерті Ігор нескорених у Канаді, де були присутніми українська громада, прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо та президент України Петро Порошенко. Обидва були вражені та захоплені й особисто нам дякували. Чи то нам якось допоможе – побачимо.

– Ти співала у надзвичайно різних проектах – від чистої автентики в «Божичах» до надзвичайно стильного міського шансону в «Куку-Шанель», тепер – «Balaklava Blues». Така універсальність – це що: спроба намацати щось ідеальне, відкритість до будь-яких експериментів чи щось інше?

Цікаво, що скільки б різних мистецьких експериментів у моєму творчому житті не відбувалося, українська старовинна пісня завжди була зі мною. Просто тепер я сконцентрувалася на найголовнішому. І саме життя вибрало мій шлях за мене. Точніше, направило та підказало. Я нічого не шукала. Просто так склалися історичні обставини. На кожний творчий експеримент був свій правильний час. І я дуже хочу, аби «Balaklava Blues» співали не лише про війну, але і про радість та щастя також. Але поки що не час.

– Ти якось сказала про минулий проект, що музика у вас чорно-біла, маючи на увазі радість і сум. Ти взагалі й життя так сприймаєш?

Взагалі-то, в житті я люблю чорно-біле поєднання: люблю чорно-біле кіно, чорно-білі фотографії, люблю чорно-білий одяг. До речі, то є кольори нашого сценічного одягу. Поки що з домішками камуфляжу. Мені здається, що ті кольори містять всі можливі та неможливі відтінки. Але в душі мені завжди хочеться сприймати життя кольорово.

– Яка вона, ностальгія за Батьківщиною, чи є вона?

Звісно, є! Вона, як кохання. Проходить різні стадії. Але, як справжнє кохання, лише міцніє на відстані. Так і любов до України стає, як кремінь. Спочатку було настільки складно та боляче, що мене дратували всі веселі та щасливі люди. Мені здавалося, що лише вдома люди щирі та правдиві. Я навіть не могла собі дозволити веселитися і майже три роки плакала щодня. Саме стільки часу забрало, аби навчитися любити людей навколо, навчитися їх розуміти та приймати.

Але і Батьківщина сприймається по-іншому. Починаєш бачити речі, які ніколи раніше не помічала, і оцінювати по-іншому. Я ніколи не зрозумію людей, які вважають зрадниками тих, хто переїхав жити в іншу країну. Адже, знову ж таки, треба оцінювати людей за їхньою діяльністю та їхніми вчинками. Можна лишатися патріотом і на іншому боці земної кулі. Я в цьому свято переконана. І патріотом не лише на словах.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ