Богдан Скаврон – журналіст. Спеціальність – кримінальні новини. Оцінка – один з найкращих у цій сфері. Довгий час працював у «Галицькому кореспонденті». Останніх чотири роки працює у Львові, зараз є черговим редактором стрічки новин сайту газети «Експрес».
– Твій вибір професії журналіста з якими мотивами пов’язаний, з якими базовими інстинктами насамперед?
Тоді в журналістиці ще не було так багато дівчат, як тепер, щоб говорити про те, що мною рухав найосновніший інстинкт (усміхається), в редакціях частіше працювали чоловіки. Принаймні так було в тих львівських газетах, в яких я починав ще в студентські роки (до речі, на нашому курсі було фактично порівну хлопців і дівчат) – «Клич України», «Пост-Поступ», «Ратуша», ранній «Експрес». Щодо головного мотиву, то, як і кожній нормальній людині, мені хотілося впливати на інших людських істот, тож я і вибрав нейролінгвістичне програмування через тексти газетних публікацій, щоб реалізувати ще один базовий інстинкт – прагнення до лідерства з метою самовиживання (сміється).
Якщо серйозно, то ще в середині 80-х я почав відвідувати літературну студію «Горицвіт», яка існувала при районній газеті «Червона Долина», там же потім пройшов школу юнкорів. Покійний уже, на жаль, журналіст та поет Василь Олійник тоді пояснював ази журналістики так: «Наша робота подібна на допит у слідчого, так само треба отримати потрібну інформацію, але пальці затискати дверима заборонено, співрозмовник має сам захотіти усе розказати».
Треба сказати, що я виростав також на західних детективах, перечитав, мабуть, усього Чейза. В одному з таких романів, не пам’ятаю автора, фігурує цинічний і нахабний журналіст Флетчер, який потрапляє у всілякі кримінальні історії. Тому поза тим, що я бачив, як насправді працює радянська редакція газети на прикладі тієї ж долинської районки, я жив якимись романтичними уявленнями про професію і сподівався бути шукачем пригод. Зрештою, десь так воно і сталося.
Крім того, мені довелося бути близько знайомим із родиною радянського дисидента Дмитра Квецка, який у 1960-х роках роздруковував на машинці в спеціально обладнаній землянці в горах часопис «Воля і Батьківщина», після чого був засуджений у справі «Українського національного фронту» до 20 років позбавлення волі. У 1987 році він якраз повернувся додому, відбувши покарання, і хоч був під наглядом КДБ, продовжував випускати машинописні видання. Тоді ми з його племінником та ще одним товаришем також почали друкувати якісь листівки – реакції на перші мітинги, якісь розповіді про ОУН-УПА, навіть один свій сатирично-політичний вірш я наклеїв на тумбі біля долинського кільця. До речі, спрямований проти журналістів долинської районки, в якій обзивали учасників перших мітингів «набродом» та «екстремістами». Він закінчувався так:
Ганьба вам, блюдолизи, Шаріки і Жучки,
За псячу вірність, може, кинуть кість,
А поки що гризіть свої кулькові ручки
Й брешіть, щоб чув Хазяїн. «Екстреміст»
– За весь час роботи в журналістиці були моменти, коли бажання змінити професію ставало непереборним? І що спинило?
Завжди був прихильником вільної журналістики і старався працювати в тих редакціях, де не створювали зайвих проблем та обмежень, тому робота майже весь час була комфортною. Але кілька разів закрадалася думка, скажемо так, змінити формат діяльності. Це траплялося, коли відчував, що вичерпую себе в рамках якоїсь редакції, а друге дихання не приходить. Такі внутрішні кризи часто супроводжувалися нестабільністю з оплатою праці. Коли розумієш, що за понад 25 років журналістської праці так ні до чого й не доробився, і при цьому пишеш або вже тільки читаєш про дивні заробітки чиновників, бізнесменів і шахраїв, то само собою виникає питання: «Хлопці, може, ми чимось не тим займаємося?». Загалом десь двічі серйозно задумувався про переформат, сподіваючись при цьому на державну службу, яка здавалася чимось стабільним і мотивувала наївною вірою у можливість послужити громадським інтересам. Але щоразу доходив до думки, що як незаангажований журналіст, а не піарник у прес-службі, принесу більше користі.
– Кримінальна журналістика – наскільки вона ризикована у Франеку, Львові, Україні на загал?
Відносно території, то, як на мене, особливо великої різниці немає – і бандити, і мєнти всюди майже однакові. Швидше змінювалися ризики в різні часи. На початках, коли кримінальна хроніка тільки починала з’являтися на шпальтах газет, а жодними інтернет-ресурсами ще і не пахло, були свої розклади, тепер – інші. Тоді за «воровським законом» наїхати на журналіста, так само, як на чесного мєнта, який робить свою роботу, було «западло» або розцінювалося як «бєзпрєдєл», і поки «понятійних» авторитетів було більше, журналісти були такою собі кастою недоторканих. З ними завжди можна було сісти, поговорити, послухати, що вони про тебе думають. Пам’ятаю, як брат покійного Сюсі у Франківську знайомив мене з одним таким чоловіком (він теж уже, кажуть, помер, від цирозу), той перепитав: «Ето тот, которий про нас плохо пішет?».
Інші ризики полягали у публікаціях, які могли підставити видання під мільйонні позови за захист честі та гідності. Таким частіше зловживали різні чиновники і напівкримінальні бізнесмени. Тому завжди в таких статтях журналісти-розслідувачі не викладали сто відсотків здобутої інформації, щоб мати можливість зіграти козирем при такій загрозі. Тепер кримінальна хроніка перетворилася на якусь таку жуйку у стрічці новин – переважно якісь страшилки без акценту на соціальні обставини, які призвели до злочину, без загальнолюдського аналізу і з акцентом на кривавих подробицях. У серйозних темах мало хто копає глибоко, хіба «під заказ». Зникла чистота і романтика. Хоч, може, її і не було ніколи (сміється).
– Розкажи про погрози і як ти їх розрулював і розрулюєш, добре б з якимись прикладами з досвіду.
Як таких конкретних погроз (за винятком лякання судом) майже й не було. Були напряжні ситуації. Наприклад, ще у Львові на похороні розстріляного з автомата біля власного будинку авторитета Завіні нас із тодішнім головним редактором, коли ми приперлися на Брюховицький цвинтар послухати, що буде братва говорити на могилі, і відійшли перекурити, взяли в «кулко» пацани. Добре, що ми перед тим перетерли з їхніми старшими на «стрілці» в «Сателіті», назвали їм кілька імен, і всі заспокоїлися.
Так само знайомство із друзями покійного франківського авторитета Сюсі після статті про нього було трохи нервовим. У місцевому представництві газети, в якій я тоді працював, мене спробували відмазати: типу, я львівський журналіст і тут буваю рідко. Але ті сказали просто: «Нас нє інтєрєсуєт, гдє он живьот, нам інтєрєсно, гдє ми єго хороніть будєм». Потім мені назначили зустріч, на яку я запросив свого товариша, який тоді був майором УБОЗу, ми посиділи на каві, поговорили…
Якогось рецепту розрулювання таких ситуацій в мене немає. Просто завжди старався пояснити, чому я про це пишу, і в розмові переконати, що для всіх буде краще, коли мені дадуть більше інформації, тоді стаття буде повнішою і чеснішою. А як нє, то буду переповідати чутки і легенди. Та сама стратегія добре спрацьовувала і при спілкуванні з прес-службами, особливо міліцейськими. Коли мені говорили, що це так – між нами, я пояснював, що не буду посилатися на них як на джерело, але мушу знати, як все було точно.
– За яку тему ти не візьмешся ніколи і чому? Де той кордон ризику?
Тема, яка пов’язана з кимось із рідних. Це такі мали би бути професійні табу для кожного журналіста. Тому що важко залишитися об’єктивним у такій ситуації. Журналіст повинен бути максимально відстороненим, як лікар біля пацієнта, з притупленою емпатією.
– Що важливіше для тебе: твій спокій чи все-таки професійне?
У мені від початку був професійний азарт. Так склалося, що на кримінальні теми на початку 1990-х у Львові ще мало хто писав, і між нами було таке негласне змагання (принаймні так це тоді уявлялося) за кількістю подробиць, у точності версій, унікальності конфіденційної інформації. Думаю, це залишилося дотепер. Ну, і життя журналіста все-таки тісно зв’язане з професією, інформація ж довкола нас присутня цілодобово. Принаймні у мене так було, що обговорення якоїсь публікації сприймалося як похвала, а «ляп» у газеті – як особистий провал.
– Поза професією ти ще пишеш прозу і вірші. Це що – прагнення сказати щось світові чи непереборне бажання тексту, так би мовити, графоманія в буквальному, не негативному сенсі цього слова? Це тебе душить, не дає дихати, чи це любов до красот формулювання, гри?
Та ні. Насправді, в мене є кілька геніальних віршованих і прозових текстів, досі по-людськи не виданих, але тепер мене нічо не душить, дихати дає, і якщо щось пишеться, то так, ніби на видиху (сміється).
– Знаю тебе як давнього меломана. З твоєї точки зору, як розвивається ця історія в Україні на фоні світової історії – я про рок-н-рол, звичайно?
Рок-н-рол – це ж стиль життя, а не музика, в Україні він з’явився досить пізно. Знаю дотепер кількох рок-н-рольників, але серед них нових фактично немає, бо світ змінився. А старих стає щоразу менше. Ще як, не дай Бог, француваті греки посадять Серьогу Шваюка на 180 років у тюрму (теж мені, блін, знайшли контрабандиста), то взагалі капець. Сама ж музика була для нас завжди певним маркером, за яким можна було розпізнавати – «свій» і «чужий». Правда, те, що Діма Медведєв слухав «Діп Пьорпл», не робить для мене його ближчим. А те, що слухав Борис Гребенщиков, судячи з цитат в його композиціях, наводить між нами дивні мости. До речі, кілька років тому я зробив переклад українською мовою прозового твору БГ, який він написав наприкінці 1970-х, якраз 40 років буде, називається «Ліс (роман, який ніколи не буде закінчений)». Якраз шукаю видавця, якби що (усміхається).
– Що або хто тебе тримає в оптимізмі? Як не здаватись долі?
Мені важко назвати себе оптимістом. А щоб не здаватися долі, треба з нею, напевно, боротися, а я цього не люблю (усміхається). Тримати себе в руках і зберігати внутрішній спокій допомагає самоіронія, стараюся не перебільшувати своїх сил і значення того, що роблю. Чого і всім бажаю. Особливо читачам моїх кримінальних чи сатиричних опусів.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ