Режисер: Марк Форстер

У ролях: Юен МакГрегор, Хейлі Етвелл, Кріс О’Дауд

З фільмом «Крістофер Робін» виходить дуже кумедна річ. Фільму Марка Форстера не уникнути порівнянь з торішнім «Прощай, Крістофер Робін», який, в свою чергу, багато чого взяв з «Чарівної країни» все того ж Форстера. Всі три – історії про те, що дорослішати завчасно не варто, про пошук простих радощів і скороминуче дитинство. Досить прямолінійні, іноді навіть маніпулятивні – загалом, справжні фільми-побратими. І тут легко провести паралель з класичним казковим сюжетом про трьох братів: коли старший хоч куди, середній так-сяк, а молодший… А молодший – це «Крістофер Робін».

Фільм Марка Форстера виглядає як одіснеївлена версія своїх попередників. Ми давно звикли до деякої наївності і навіть поверховості таких картин, але «Крістофер Робін» умудряється дивувати – і далеко не в кращому сенсі. Герої його вийшли однобокими, і актори тут зовсім ні до чого: видно, що МакГрегор старається, але будь-яких старань буде мало, коли твої діалоги на сто відсотків складаються з надихаючих цитат. Місцева сюжетна канва про героя, який «запрацювався і не приділяє уваги сім’ї», напевно, наштовхне вас на думку, що «Брехун, брехун» був написаний драматургом-генієм. Апофеозом цієї глобальної банальщини можна сміливо вважати лиходія з обличчям Марка Гетісса – щоб описати його персонажа, досить зібрати всі найпопулярніші кліше про злісних капіталістів. Тупий, хоче всіх звільнити, син президента компанії – словом, ви тільки назвіть – це все він.

Будь-які натяки на психологізм, якого було достатньо в оповіданнях Мілна, тут відшліфовані, всі кути старанно згладжені. Фільм неодноразово і вкрай наполегливо показує, що плюшеві звірі, які розмовляють, – ні в якому разі не плід фантазії Робіна. Ця умовність вбиває добру половину тих можливостей, які історія про дорослішання Крістофера Робіна могла мати. Тепер це не фільм про чоловіка, світ фантазії якого відчайдушно бореться з нудною дійсністю. Це простенька історія про те, як іграшковий ведмідь допомагає дорослій людині полюбити життя.

Але, мабуть, головна проблема «Крістофера Робіна» не в тому, що це наглухо стерильний фільм. «Чарівна країна» теж дещо солодкава, але у своїй солодкавості вона послідовна і тому сприймається як кіно переконливе. «Крістофера Робіна» ж кидає з боку в бік: від дурних дитячих жартів до похмурих військових флешбеків. Здається, що ти дивишся два абсолютно різні фільми одночасно, і відчуття це не з найкращих. На тлі приземлених, сірих кольорів неймовірний інфантилізм картини випинається ще сильніше, повністю ламаючи зв’язок між формою і змістом. За короткий період нам показують всю передісторію Крістофера Робіна і роблять це ненав’язливо, одними лише візуальними образами. Але в самій картині нічого подібного немає, а до багатьох тем із вступу – наприклад, горезвісних військових флешбеків – «Крістофер Робін» взагалі більше не повертається. Єдине, що залишається у фільмі постійним, – чудове візуальне оформлення. Від Форстера важко було чекати іншого, він і в гірші моменти завжди був хорошим стилізатором, і «Крістофер Робін» це підтверджує.

Кіно, при всіх його недоліках, страшенно красиве. Поєднання приземлених квітів і настрою дитячої казки у відриві від контексту вражає, створює унікальний простір для історії, виділяє фільм на тлі нескінченних диснеївських «інтерпретацій» класики. Якби не прекрасна візуальна постановка, картину було б важко додивитися до кінця, але Форстер-візіонер свою справу знає. Хоч і Форстер-режисер свою дещо забув.

ФЕЛІНСЬКИЙ