Якось

ТЕЛЕВІЗОР

Мій друг волею долі потрапив разом з екіпажем судна у непередбачену “відпустку” і застряг на півроку в індійському Гоа. Це окрема історія. Зараз про інше. Виживали хлопці, як могли. Хто що міг продати з пароплава, продавав. Сергій завідував складом рибальської солі. Завдяки їй і виживав. Але потім і вона скінчилася… І тут допомогла банальна пиятика. Як завжди, на останні гроші купили бухла і “нажерлися”. Не вистачило. Послали Сергія, як наймолодшого, у найближчий бар. Заходить він у бар. Господар в трансі – через годину трансляція якогось там матчу місцевої футбольної команди, зібрався повний бар “бичів”, щоб подивитися, а телевізор накрився. Розбіжаться по інших барах – втрата виручки. Сергій, хоч і п’яний, але на електроніці розуміється дуже добре. Швидко організував з пароплава паяльник з припоєм. Перепаяв кадрову розгортку і поміняв місцями фазировку у системі кінескопа… Перевернув догори ногами… і вуаля, все працює (є такий фокус, нитка розжарення провисає в кінескопі, а коли його перевертають, вона ніби знову може працювати якийсь час, але щоб зображення теж перевернути і розгорнути, роблять перепайку). Вони до кінця свого перебування в цьому містечку пили і їли безкоштовно в тому барі. Ще би. У господаря виручка зросла у кілька разів – з усієї округи народ приходив дивитися телевізор догори ногами. Його так і прозвали – “український телевізор”…

Колись

САДОК

Історія ця абсолютно правдива, але якби я її чув не від безпосереднього учасника, навряд чи повірив би. Є у мене знайома симпатична медсестра Оленка, їй трохи за 40. Ось від її імені і піде розповідь.

“Було це на початку 90-х. Захворіла у нас чергова сестра, і мене попросили наступного тижня вийти на роботу на добу. Я погодилася, але була одна проблема, яку потрібно було вирішити – в цей день не було кому забирати Павлика, мого сина, з дитячого садка. Довелося дзвонити моєму татові, він погодився і у вихідний приїхав, щоб подивитися, де розташований садок, з якого треба забрати дитину. Річ у тому, що тато у нас бував рідко, так як у нього не дуже складалися стосунки з моїм чоловіком. Він приїхав, показала я йому дитячий садок (поруч – точно такий же, живемо в типовому районі), сказала: “Тату, не переплутай, наш садок справа”, і ми розпрощалися до вівторка. Але у домовлений день виходить з лікарняного чергова сестра, і мене відправляють додому в звичний час. Думаю, зайду до Павлика, може, мій тато ще його не забрав. І точно – дитина в групі, одягаємося, йдемо. Підходимо до під’їзду. І тут бабки біля під’їзду мене приголомшують: “А Славко (це мій тато) з Павликом вже прийшли!” Я дивлюся на свою дитину і дивуюся: “А я з ким?” Швидко піднімаюся в квартиру, відкриваю двері і застаю таку сцену: на стільці в кімнаті сидить і реве чужий маленький хлопчик, навколо нього метушаться мій тато і моя старенька підсліпувата бабуся, тицяють йому альбом з фотографіями і твердять навперебій: “Павлику, Павлику, не плач, дитинко, ось твоя мама, вона завтра з роботи прийде”. Бабуся починає гладити малюка по голові і раптом стривоженим голосом каже: «А у нашого волоссячко було коротше!» Потім мацає ніжки і додає: “І колготочки інші”. Мій тато з жахом озирається і нарешті помічає мене з сином. “Ревізор”, німа сцена. А було все так: тато, звичайно, переплутав садок. Піднявся у якусь групу, попросив “видати” Павлика. Часи були радянські, за безпеку ніхто не переживав. Павлик у цій групі, на жаль, знайшовся. Тато його схопив і почав одягати, хлопчик став ревіти. Тоді тато тицьнув йому банан (на той час дефіцитні ласощі). Хлопчик почав їсти банан, трохи заспокоївся, завдяки чому тато його швидко зібрав і привів додому. Псевдовнук ревів всю дорогу. Не передати той жах, з яким я вислухала цю історію: “Тату, біжи швидше в дитячий садок, там, напевно, батьки хлопчика з глузду з’їхали!” Коли мій батько примчав у той садок, на дитячому майданчику на гойдалці сидів і курив самотній батько. Він забрав свого Павлика і на плутані пояснення батька сказав тільки одну фразу: “Не уявляєш, як тобі пощастило, мужик, що його сьогодні не мати забирала!”