Драма
Режисер: Ласло Немеш
У ролях: Сюзанна Вуест, Бьорн Фрайберг, Влад Іванов, Юлі Якаб, Евелін Добос
1913 рік. Двадцятирічна сирота Ірис приїжджає з провінційного притулку в столичний Будапешт (у початкових титрах названий «серцем Європи»), щоб влаштуватися у відомий капелюшний магазин, який колись належав її батькам. Новий власник впізнає дівчину, але радить негайно покинути місто, хоча Ірис не розуміє, чому навколишні так шоковані її поверненням. Виявляється, у злих язиків є привід для пліток – мало того, що у дівчини є брат, про якого вона нічого не знала, то він ще і вбивця, який ховається від правосуддя.
Ласло Немеш, учень великого угорського режисера Бела Тарра, заявив про себе на весь світ дебютним фільмом «Син Саула» – клаустрофобним трилером про втечу з Освенцима, який спочатку отримав гран-прі у Каннах, а потім ще з десяток важливих нагород з «Оскаром» на додачу. Другий фільм нібито повинен був розставити всі крапки над «i»: або угорцю тоді просто пощастило, або на наших очах народжується один з головних режисерів покоління. Іронічно вийшло, але «Занепад» навіть не думає закінчувати ці суперечки, а навпаки, дає їм новий виток розвитку. Напевно, таким і повинен бути наступний крок після великого успіху – провокаційним, амбітним і до смішного суперечливим.
Ерудований глядач з назви бачить основний лейтмотив картини, проте загальна шпенглерівська ідея заходу Європи тут вдало римується з кінцем колись великої Австро-Угорщини зокрема. Довге XIX століття з його шляхетними імперськими режимами на очах глядача переходить в коротке ХХ, криваве й анархічне. Природно, герої і умовний капелюшний магазин лише відкриті до інтерпретації метафори в цьому міркуванні про кінець старого порядку і зіткнення епох.
Фінальний проліт камери змушує задуматися про ідею, вкладену в образ Ірис. Над її розшифруванням нехай кожен глядач потіє сам. Ясно лише одне: Ласло Немеш остаточно сформував свій режисерський стиль, представлений в «Сині Саула». Правда, це стає однією з головних проблем фільму. Зйомка з-за плеча і довгі проходи за персонажем ідеально підходили «Синові Саула» – вони створювали те саме відчуття клаустрофобії і хаосу, в якому ми орієнтуємося нібито завдяки героєві-провіднику.
У «Занепаді» ці прийоми здаються штучними і непотрібними: по-перше, вони створюють відчуття штучності і перемоги горезвісної форми над змістом, а по-друге, за 140 хвилин хронометражу від них просто втомлюєшся. Нехай це і мінус, але цікавий і скажено талановитий. Крім того, вони не суперечать таланту Немеша як режисера – «Занепадом» угорець довів, що зараз він один з найкращих постановників у світі (наразі важко назвати іншого режисера, який, наприклад, краще за нього працює з мізансценою). Навіть у такому дорогому за мірками авторського кіно фільмі йому вистачає сміливості відтворити Будапешт початку ХХ століття, але залишити його десь у закутках, щоб глядач сам шукав його між плечем Ірис і кінцем кадру. Це технічно бездоганний фільм, в якому всі, від костюмерів до художників-постановників, працюють на авторське бачення побудови задушливої і неспокійної атмосфери. І це дійсно дивує.
Здається, форма не особливо намагається працювати зі змістом, тому якраз сценарій стає головною проблемою фільму, яка руйнує його зсередини. Історія побудована таким чином, що глядач співвідносить себе з Ірис – якщо вона чогось не розуміє або не може відрізнити правду від брехні, то, відповідно, це відбувається і з нами. Правда, вже після закінчення першої години в дурнях явно залишається глядач. Встежити за тим, що відбувається на екрані, стає практично непосильним трудом. Історія зводиться до повторюваних пунктів: Ірис просять виїхати з міста і не шукати свого брата, Ірис не виїхала з міста і намагається знайти брата. Фільм ніби зберігає внутрішню логіку, але Немеш намагається на сценарному рівні працювати так, як робить це в режисурі, і через це поза кадром залишається занадто великий обсяг інформації. Але навіть так ця історія здається надто перевантаженою героями і подіями, щоб як слід працювати метафорою занепаду Європи.
ФЕЛІНСЬКИЙ