Днями

Розповіла знайома.

Компанія, з якої я звільнилася, раніше була досить успішною. Ще до зміни керівництва. Наша будівля була триповерховою. На першому поверсі сиділо начальство і був відділ продажу. На другому – всі інженери, проектувальники та інші спеціалісти. У них було таке собі “чоловіче царство”. Там завжди було гамірно, дим стояв такий, що можна сокиру вішати, вони вічно щось бурхливо обговорювали, лаялися, у них був творчий хаос, всюди валялися креслення. Але вони ніколи не робили помилок у роботі і ніколи не затримували терміни. На третьому поверсі сиділа бухгалтерія, кошторисники: тут працювали переважно жінки. Було тихо, тому що робота з цифрами. Ніхто не курив, був ідеальний порядок, стояли квіти. Одного разу керівництво вирішило, що площа використовується нераціонально, і об’єднало ВСІХ на другому поверсі, зробивши величезний оупен-спейс, а третій поверх здали в оренду. І почалося. Інженери і менеджери з продажу фізично не могли працювати в тиші: у продажників постійно дзвонили телефони, а інженери не могли не сперечатися і не обговорювати проекти вголос. Бухгалтерія почала робити купу помилок, тому що у вічному гулі по-іншому працювати нереально. Плюс стало страшенно тісно і душно. Загальну кухню ліквідували, а оскільки кафе поруч було тільки одне (воно належало дружині начальника, і ціни там були захмарні), то люди змушені були їсти на робочому місці, а керівництво часто піднімалося до нас в обідній час і робило зауваження: “Колеги, не їжте в офісі, це неетично, ми вживемо заходів”. Люди або крадькома їли булки, або витрачали півзарплати на кафе. Ми просили повернути все, як було, але начальство тупо почало врізати преміальну частину зарплати “за зниження продуктивності”. В результаті багато людей звільнилося, а новенькі не можуть працювати в таких умовах більше місяця. Зараз компанія на межі банкрутства. А керівництво так і не зробило висновки, зате зарплати ще більше знизило.

Якось

У Києві живе 5 мільйонів чоловік. Випадково зустрітися, причому в різний час і в різних районах практично нереально. Це я так думав, але Бог не фраєр! Словом, їду я, нікого не чіпаю. Думаю, заїду в магазин, куплю поїсти. Під’їжджаю. І біля самого універсаму потрапляю колесом у величезну калюжу. Начебто і швидкість вже невелика, але, напевно, в калюжі яма була глибока. Тож фонтаном з під коліс з ніг до голови облило болотом мужика. Мляя, думаю, негарно вийшло. І швидше звідти змотую, щоб, так би мовити, не наздогнали.  Хоч і випадково, я ж не хотів, але прикольно умив. Вечір. Приїхав я додому, йду від парковки до будинку і вже у дворі точно за такою ж схемою отримую свою порцію болота. Тільки тому водієві змотати не вдасться, двір тупиковий. Іду до нього, випльовуючи калюжу з рота, дякую, кажу, умив файно! Він: «Вибач, чувак, я ненавмисно, мене сьогодні біля «Сільпа» на Райдужній точно так само обляпали». – «Чорний Форд-Мондео?» – з жахом питаю я. – «Ага…» І стоїмо, один на одного очима лупаємо… Потім він підходить і майже пошепки видає геніальну фразу: «Слухай, друже, давай тепер в Бога вірити».

Колись

На початку 90-х реклама робила свої перші невмілі кроки на просторах колишнього СРСР. Дивними були і назви іноземною мовою. І ось на екрани України вийшов «шедевр», що рекламує воду Bluе Wаtеr. Під мрійливу музику на гладку поверхню води падає крапля. Красиво показаний момент торкання, починають розходитися кола. По-моєму, там ще і пташка була, не пам’ятаю, бо було це давно. Романтичний шепіт за кадром з важким слов’янським акцентом неспішно мовить: «Блювота!… Блювота!…», поступово нарощуючи пристрасність. На перший план виїжджає пляшка цієї самої… води, і диктор, мабуть, бажаючи закріпити успіх, вимовляє вголос і чітко: «Блю Вотан!». Шах і мат, захоплений телеглядач повалений і біжить у магазин…