І. Сентенції філософів рідко відкрито покидають академічні кола. Але існують винятки, й до таких, безумовно, належать афористичні й часто провокативні вислови Фрідріха Ніцше. Його нечуване «Бог помер!» або слова про безодню, яка вдивляється в того, хто вдивляється в неї, його поняття «надлюдина» знають навіть непосвячені. Афоризми Ніцше «Хто знає, для чого, той витримає майже всяке як» або «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими» – перлини мудрості, не обмеженої стінами університетів. Ніцше з тих, про яких кажуть: його можна не любити, але неможливо не помічати.

Десять років життя Фрідріх Ніцше провів у Базелі. Тут почалася – і закінчилася – його кар’єра університетського професора. Тут з’явилися перші його твори, в яких ще не висловлено найрадикальніших ідей, але бунт уже виразно читається між рядками. Дев’ятнадцятого квітня 1869 року 24-річний Ніцше, випускник Лейпцизького університету, фахівець з класичної філології, докторський ступінь якому зарахували на основі його студентських робіт, прибув до Базеля, щоб обійняти посаду професора давньогрецької мови і літератури в університеті. Він був середнього зросту, світловолосий і світлоокий, вважав себе нащадком польських шляхтичів й зі своїми доглянутими світлими вусами й гордим поглядом справді нагадував  якогось польського графа.

Мабуть, він приїхав потягом, бо Баденська залізниця в той час уже мала пряме сполучення зі Швейцарією. Йому, напевно, сподобалися вежі базельського Мюнстера, відображені в повільних зелених водах Рейну. Трохи правіше від Мюнстера, якщо дивитися із Середнього мосту, стоїть старий корпус університету. Університет відомий, заснований у 15-му столітті, але  невеликий: на той час у ньому було чотири факультети,  на  яких навчалися близько 120 студентів, звісно, самі чоловіки. Молодий професор викладатиме на філософсько-історичному факультеті, а ще в Педаґоґікумі – трикласній гімназії на Мюнстерській площі. Юнаки п’ятнадцяти-вісімнадцяти років вивчають тут грецьку, латинь, ази історії й теології, готуються до вступу в університет.

У Базелі в цей час живе близько 50 тисяч людей, це найбільш індустріальне швейцарське місто, хоча потужна хвиля індустріалізації ще не почалася. На тутешній прядильній  фабриці працюють  400 робітниць, та своїх позицій ще не здали й ремісничі цехи. Загалом, це затишне місто. Молодий професор радий був покинути Пруссію, яку зневажав і навіть відмовився від її громадянства. Швейцарія привабила Ніцше ще й через те, що поблизу Люцерна, за якісь дві години їзди, живе геній музики – Ріхард Ваґнер. Ніцше познайомився з ним рік перед тим, листується з ним і радіє можливості відвідати свого кумира. Він і сам охоче музикує, компонує п’єси для фортеп’яно. Він любить «найбільш ненав’язливу з усіх муз».

Взяти молодого Ніцше на посаду професора приймальну комісію в Базелі переконує його наставник Річль. У рекомендаційному листі Річль пише, що не знає чоловіка, який би в такому молодому віці був настільки зрілим. Мовляв, Ніцше стоятиме в перших рядах німецьких класичних філологів і зможе все, що захоче. Але наставник не знає, що молодий вчений не дуже переймається академічною кар’єрою. Він хоче бути філософом, це мета його життя. Найбільшим авторитетом у філософії для Ніцше є Шопенгауер. Але  молодий професор збирається – ні мало, ні багато – переоцінити усі цінності. А історія давньогрецької літератури й філософії – лише засіб.

ІІ.

Уже наприкінці травня 1869 Ніцше читає в Базелі публічну лекцію про Гомера. Він має успіх, він кваліфікований і добрий оратор. Базельський вищий світ цікавиться молодим чоловіком: його запрошують на бали, прийоми, музичні вечори. Він знайомиться з колегами, деякі з них стануть його вірними друзями: наприклад, Франц Овербек, який з’явився в університеті трохи згодом. З ним Ніцше сходиться, шукаючи собі житло: Овербек мешкає в будинку Баумана неподалік Шпаленської брами,  поруч з ним є вільна кімната. Будинок бентежний, між собою колеги називають його «Баумановим пеклом». Оренда «пекла» складає 50 франків на місяць, це приблизно п’ята частина платні професора. Овербек на сім років старший, він викладає на теологічному факультеті, але він атеїст. Це неабияк приваблює Ніцше.

Вони провадять філософські бесіди й музикують разом. Дорога до університету займає заледве двадцять хвилин. У листах Ніцше скаржиться на занадто велике навантаження – мовляв, лекції, семінари й заняття в Педаґоґікумі забирають увесь його час і він не може зосередитися на справі свого життя. Очевидно, ця обставина дуже гнітить молодого філософа; взагалі, попри позірну зовнішню рівновагу, внутрішнього спокою він не має. Коли починається Франко-Прусська війна, Ніцше – дарма, що він недавно відмовився від прусського громадянства – вирішує піти на фронт. В університеті його рішенню здивовані, йому дають відпустку, але з умовою, що він не братиме до рук зброї, адже Швейцарія нейтральна країна. Ніцше записується в санітарну групу, яка має доглядати за пораненими. Але вже через три тижні він підхоплює дифтерію, потрапляє в лазарет, а згодом їде додому до матері.

Мабуть, цей патріотичний порив – прислужитися вітчизні на війні – став для Ніцше фатальним. Бо хоча через два місяці він знову повертається до Базеля й продовжує викладання, але вже невдовзі його обсідають недуги: нестерпні мігрені й сильний розлад травлення. Неабияким ударом є і те, що університет відхиляє прохання перевести його на кафедру філософії. В цей час він пише книжку «Народження трагедії з духу музики»; передмова звернена до Ваґнера, музику якого він вважає радикальним поворотним пунктом в історії мистецтва. Родину Ваґнера Ніцше часто відвідує в домі біля Люцерна. Діонісійське й аполлонівське начала в мистецтві, сформульовані в праці Ніцше, виявляться архетипами, без яких подальша історія культури вже не зможе обійтися.

З цього твору видно, що світогляд Ніцше побудований на філософії еллінської доби. Ніцше – безумовний язичник. Мистецтво для нього – найвище завдання, метафізична діяльність, та й взагалі – існування світу може бути виправдане лише як естетичний феномен… Відвертих цинічних випадів проти християнства тут ще нема, але вони уже вгадуються.

Після виходу книжки 1872 року Базель насторожився. Досі семінари молодого професора відвідували десять-дванадцять осіб, а після публікації книжки до нього зголосилися лише два студенти…

ІІІ.

Суперечності загострюються. Хвороба й самотність, університетські обов’язки й брак часу на писання стискують Ніцше в тісному кільці. Але масштабність його мислення від цього не страждає. Він таємно мріє про близьку людину, але приятелеві, який щасливо одружився, пише, що таке щастя, мабуть, не для нього. Час від часу він бере відпустки, одна з них триває майже рік, він проводить її в подорожах. Добрий ангел Овербек турбується про свого товариша. Вагнер радить йому одружитися з заможною жінкою, щоб мати можливість займатися лише філософією. Ця думка не покидає Ніцше кілька років, але така жінка йому не трапляється.

Натомість в ці роки народжується його твір «Несвоєчасні спостереження». В одному з розділів він віддає належне ще одному своєму давньому кумиру – Артурові Шопенгауеру. Інший розділ називається «Про користь і шкоду історії для життя». Письмо Ніцше вкрай неконвенційне: «Будь-яка діяльність потребує забуття, подібно до того, як будь-яке органічне життя потребує не лише світла, але й темряви». Або: «Пояснюючи минуле, слід виходити з того, що складає вищу силу сучасного. Лише максимально напружуючи ваші найкращі властивості, ви зможете побачити в минулому те, що в ньому вартує пізнання, збереження, що в нім є великим. Ви повинні бути рівновеликим з тим, що пізнаєте, інакше завжди нахилятимете минуле до себе».

До мігреней і проблем зі шлунком 1875 року додається хвороба очей, Ніцше майже нічого не бачить, хоч йому щойно минуло тридцять. Невдовзі опіку над хворим братом бере в свої руки Елізабет – молодша на 2 роки сестра Ніцше, з якою він поселяється в одному помешканні й називає її Лама. Деякий час їх стосунки дуже приязні й тісні, вони разом з’являються у вищому світі Базеля, сестра супроводжує Ніцше в його подорожах на курорти. В час її відсутності філософ користується послугами свого друга й секретаря, який допомагає йому готуватися до лекцій.

В особистості Ніцше цього періоду виразно помітні два начала. З одного боку, він – дисциплінований і певний свого обов’язку викладач, до якого базельські колеги, а також студенти й учні ставляться з повагою. В листах знайомі називають його приязною й хорошою людиною. На фото цих часів – світле обличчя з виразом зовсім не бунтарським, радше навіть сповненим дещо дистанційованого, та все ж сприйняття довколишнього. Ще один старший приятель Ніцше цього часу Якоб Буркгардт, відомий історик, зберігає приязні стосунки з Ніцше, незважаючи на те, що не завжди з ним погоджується. Але зовсім інша грань особистості Ніцше проявляється у філософських працях – бунтарство, переоцінка всіх цінностей, замах на усі святині, порушення всіх табу. Заратустра ще попереду, але він уже зріє в бентежному авторові.

Суперечності роздирають Ніцше, 1878 він відмовляється від викладання в гімназії. У цей час він працює над третьою своєю базельською книжкою «Людське, занадто людське». В цій книжці вже виразно видно автора «Заратустри». Вона по-екстремістському квитається з усіма засадничими феноменами: релігією, традицією, наукою. «Мова – вдавана наука», «Мораль – вимушена брехня, без якої наш внутрішній звір розтерзав би нас», «Високого ступеня освіти досягнуто, коли людина… не вірить більше в ангелочків й первородний гріх й відвикає говорити про спасіння душі» – лише деякі з численних інших радикальних сентенцій цієї книжки. Після її виходу в світ від Ніцше відвернулися чимало важливих для нього людей, серед яких і Ваґнер. «Мене це болить, але не в тім місці, де волів би Ваґнер», – каже Ніцше. Наступного року він пише заяву на звільнення з університету за станом здоров’я. Університет заяву задовольняє й призначає своєму професорові пенсію 3000 франків на рік. На скромне життя цього вистачає.

Позаду десять років життя в Базелі, про який Ніцше відгукується по-різному. Тут говорять швейцарським діалектом, для Ніцше це чужина. У листах він іноді жаліється на це, а ще – на нібито поганий базельський клімат, на перевантаження. «Шкідливий, шкідливий Базель, де я загубив своє здоров’я», – пише він. Може здаватися дивним, але донедавна в міському просторі Базеля про Ніцше не було жодної згадки. Лише 2015 року його іменем назвали фонтан, що стоїть на розі вулиці, де він мешкав. Скромна табличка біля фонтану інформує про базельський період в житті філософа.

 

Галина ПЕТРОСАНЯК

 http://www.glanzundelend.de/konstanteseiten/frnietzsche.htm  Хроніка життя Ніцше

http://deacademic.com/dic.nsf/dewiki/128878  Залізниця, Ніцше приїхав потягом, мабуть, з Маннгайма до Базеля