Драма

Режисер: Карлос Рейгадас

У ролях: Карлос Рейгадас, Наталя Лопес, Філ Бургерс, Рут Рейгадас, Елазар Рейгадас

Хуан і його дружина Естер (їх грають сам режисер і його дружина) живуть на відокремленому ранчо десь у мексиканській глибинці. Він – поет, і досить відомий, правда, тепер селекція биків цікавить його значно більше від ямбів і анапестів. Вона – жертва першої палкої любові, змушена тепер весь час присвячувати родині і дітям. Коли на ранчо приїжджає американський приятель Хуана, Естер закручує з ним пристрасний роман. Чоловік про це дізнається, але нічого не робить – його, здається, взагалі не турбує зрада. Він переймається лише тим, що дружина не хоче з ним це обговорювати.

«Наш час» відкривається, можливо, найкрасивішою сценою з усіх, які були у фільмах минулого року. Прекрасний ширококутний план дитячих забав, витончено зняті дрібниці, у кадрі безтурботність і чуттєвість. Всього за десять хвилин дитячих ігор і юнацьких загравань Рейгадас проводить нас крізь роки людського життя, консервує час у маленькому просторі мексиканського пляжу. Формально він лише показує, як розважаються діти головних героїв, а глобально – вміщає у короткій формі світовідчуття відразу декількох життєвих етапів. Сцена закінчується, герої на екрані дорослішають. Але безтурботність нікуди не зникає, як не зникає і чудова буколіка, сільська лірика мексиканської глибинки – такого собі відірваного, абстрактного світу гармонії та спокою, де є лише бики, природа, радість і благодать.

Перші півтори години «Нашого часу» – незрівнянна кінопоезія, в яку зовсім не хочеться вникати, але хочеться відчувати її, проживати, існувати разом з нею. От тільки ті, хто бачив роботи Рейгадаса раніше, напевно, зрозуміють, що десь тут закрався підступ. Адже його кіно зовсім не про радощі життя. Скоріше про його агонію. І дійсно, рівно посередині відбувається надлом. Фільм від загального переходить до приватного – побутової історії про зраду у стосунках, любов і секс. Широкі пасовища змінюються на задушливі кімнати, волелюбну камеру ланцюгами прибивають до штатива. Поезія стає прозою, витончена кіномова прогинається під вагою мови словесної, мови любовних листів і закадрового бубніння. Навіть сама природа мексиканських прерій підпорядковується побутовому, від широкої символіки переходить у вузьку метафору статевих зносин.

Це, взагалі, типова хвороба фестивальних фільмів: багатьом режисерам значно цікавіше писати простір, ніж те, що в ньому відбувається (або ж у них це просто краще виходить). Чудові фільми, але з помітним зламом у динаміці в тому місці, де від легкого побутописання їм треба перейти до конкретних драмам конкретних героїв. У Рейгадаса те ж саме, тільки у нього цей контраст набагато помітніший, бо наскільки прекрасне його загальне, настільки нудне приватне. Рейгадас заганяє себе, а одночасно і глядача, у бузкінечний цикл поневірянь та істерик. Видно, що йому в цих рамках тісно: фільм раз у раз намагається вирватися з тісних кімнаток, наданих страждальцям, і полетіти кудись вгору – чого лише варта сцена приземлення літака, знята нібито від «першої особи»! У цьому, напевно, і полягає творчий задум режисера: через глядацьке сприйняття передати те, що відчуває сам герой, у якого відібрали маленькі радості життя і змусили тинятися вузькими коридорами і підворіттями, ніяково поглядаючи у віконце на те, як розважаються інші. А якщо вже так задумано, то ніби й критикувати фільм нема за що. Але все одно прикро, що Рейгадас зраджує себе і, відкинувши всяку метафізику, спускається на землю та намагається тиснути через раціональне. Мабуть, це побічний ефект того, що «Наш час» – найбільш особистий фільм режисера, про що він, здається, тільки радий зайвий раз нагадати. Як правильно зауважив один іноземний журналіст, це «фільм Рейгадаса про Рейгадаса для Рейгадаса», тригодинний сеанс у сімейного психолога, обгорнутий у важку палітурку і наданий на відкуп публіці. Але, як для особистісної драми, фільм надмірно дистанціюється від своїх героїв, а як для «мексиканського Тарковського», Рейгадас занадто багато говорить.

ФЕЛІНСЬКИЙ