Для журналістів у роботі важливе спілкування. А ще важливо, щоб нам не забороняли робити те, що дозволено. Наприклад, не виганяли із судів. Саме тому недавно, коли мене «попросили» не заходити у залу суду, я сприйняла це прохання не надто ввічливо. Відтак мене охопило величезне бажання познайомитися із адвокатом (я не маю права називати імен, тому він буде Хуан), який подав таке клопотання, і зрозуміти, чому особисто я стала поперек горла незнайомому чоловікові, який просить суд не допускати мене на засідання.

Але тепер трохи детальніше. Ця історія почалась, коли я і ще кілька колег стали небажаними гостями у залі суду. Хоча ні, почалося все трохи раніше.

Кілька років тому у Франківську зникла студентка. Її коханий (назвемо його Енріке, чому б ні?) розшукував її. А ще її шукали родичі та друзі з одного франківського вузу (я його не називатиму, просто скажу, що там вчаться на лікарів). Кохану знайшли. У валізі на дні озера. І головна підозра впала саме на Енріке.

З’ясувати, чи він винен, і якщо так, то в чому, судді, адвокати і журналісти намагаються вже кілька років. За цей час Енріке нам навіть близьким став – ми слідкували за тим, як він змінював стрижку та стиль поведінки, а він позував нам до фотографії. Дівчата навіть почали помічати, що він симпатичний. Могли б навіть назвати його милим, якби не дівчина, яка за дивних обставин опинилася у валізі.

За два роки ми всі трішки краще вивчили російську мову. Бо наш новий друг Енріке є уродженцем країни, називати яку чомусь нетолерантно, відтак українську він розуміє трошки гірше. За два роки ми навчилися вимовляти цікаві неукраїнські імена, а моя фотогалерея поповнилася десятками знімків Енріке: веселий, гордий, засмучений – словом, усі 50 відтінків.

За два роки ми познайомилися із адвокатами, дізналися, що думають свідки, хто кому винен гроші і хто з ким спав. А Енріке весь цей час чекав на справедливість у СІЗО.

Аж ось лише нещодавно чоловік отримав нового адвоката (той, що Хуан). Хуан – толерантний, тож він вирішив поставити на місце тих, хто розповідає про Енріке світові. Каже, розголошувати його ім’я, де він вчився тощо, не можна. А ми це робимо. Бо, відповідно до українського законодавства, цей суд відкритий. І про все, що я там почула, я маю право написати.

Та адвокат Хуан вважає інакше. Тому на засіданні він попросив мене і моїх колег вийти… Але ми не пішли. Навіть попри те, що він знімав нас на відео і наполегливо доказував суддям, що ми не маємо права писати статтю про відкрите судове засідання, на якому розглядають резонансне вбивство.

Після судового засідання я покликала адвоката на коридор. Знайомитися. Із ним та іншими адвокатами ми «знайомились» майже годину – говорили ввічливо, тикали законами, іноді підвищували голос. Добре, що не билися. Але дійти до згоди було складно, адже ми говорили про права і закони, а юристи – про особистість і нацменшини.

Зрештою підтримав наше бажання розповідати про Енріке світові і суддя. Бо заборонити не може. Бо є закон, який дозволяє обвинуваченого називати на ім’я, яким би воно не було – Едік, Ельдар чи Енріке. І писати, з якої він країни – Франції, Китаю, Туркменістану чи Білорусі. Відтак я буду це робити. А якщо ви не хочете, щоб я про вас писала, то спробуйте зробити так, щоб ваші близькі не зникали за дивних обставин і вас за це не судили. Думаю, це не так складно.

Марта БАРАНЕЦЬКА