Останні декілька місяців шеф-редактор журналу «Український тиждень» Юрій Макаров возив містами України виставку української карикатури. Тепер ці роботи можна побачити на франківській «стометрівці» у КМЦ «Є» – до 7 грудня. В експозицію карикатур від «Тижня» потрапили твори найвідоміших сьогодні українських карикатуристів: Володимира Казаневського, Дмитра Скаженика, Віктора Кудіна, Марини Туровської, Олексія Кустовського та інших. Це роботи, які впродовж довгого часу слугували ілюстраціями в журналі «Український тиждень». Юрій Макаров розповів цікавий епізод: «Володя Казаневський був у вересні у Туреччині на міжнародному фестивалі карикатур, і там до нього підійшов якийсь італієць і спитав: «А це правда, що у вас в Україні проводяться виставки карикатур просто неба?» Тобто в цьому професійному середовищі вже пішов розголос, при тому, що зробити таку виставку було дуже просто і це не могло не спасти комусь на думку. В цьому сенсі я можу просто пишатись».

 

В Україні є принаймні десяток добрих художників-карикатуристів. Цікаво, що на всі міжнародні конкурси карикатури вони потрапляють або в якості членів журі, або голови журі, як, скажімо, Володимир Казаневський, або отримують першу чи другу премію. Тобто якщо в цій суб’єктивній царині може бути якийсь об’єктивний критерій, то він є – і це саме міжнародне визнання. Нинішніх українських карикатуристів можна поділити на два ешелони. Перший – визнані метри, такі як Казаневський, Кудін і власне всі, хто представлений на виставці «Карикатура від «Українського тижня». Другий ешелон – це менш відомі автори, імена яких засвітилися в останні роки завдяки підтримці старшого покоління. У середовищі карикатуристів художники завжди підтримують одне одного: старші митці підтягують молодших, рекомендують їх і всіляко їм допомагають.
Попит на українську карикатуру тим часом значно менший, ніж міг би бути. «Чому редактори газет і журналів не б’ються за художників-карикатуристів – це те, чого я справді не розумію. Це можна пояснити хіба що тупою інерцією», – міркує Юрій Макаров. – Дехто з моїх безпосередніх конкурентів хоче тільки конкретні карикатури на конкретних політиків і конкретні ситуації, так, аби вони були впізнавані, і так, аби їм можна було ще в рот вставити якусь репліку. Це здається мені найменш цікавим з усього, це просто нудно. Не йдеться про персоналії, йдеться про принципи».

Особливою популярністю користувався жанр карикатури в радянські часи. І це зрозуміло: мовою карикатури можна було сказати щось таке, що висловити прямо було неможливо і небезпечно. Сьогодні ж обмежувати карикатуру лише політикою було б помилкою. Художники-карикатуристи образно реагують на ті самі ситуації, на які реагує будь-яка нормальна людина. «Карикатура — це заперечення зла, заперечення потворності, доведення потворності до гротескного стану. Отже, нібито подвійна потворність. Але подвійний мінус дає плюс», – впевнений Володимир Казаневський.
Володимир вважає, що карикатура як жанр нині отримала якісно нове звучання. Вона стала самодостатньою. Карикатуристи більше стали художниками та літераторами. Раніше в газетах існували темісти, які вигадували сюжети. А зараз карикатуристи вигадують сюжети самі: «Я звернув увагу на те, що на розвиток серйозної карикатури впливає тоталітарність режиму. З цього погляду ми всі — спадкоємці СРСР. Тобто коли культурний рівень художників найвищий і при цьому немилосердна цензура. Художники, прагнучи обійти заборони, починають працювати з езоповою мовою, вправляються з різними алегоріями».
Карикатура потрібна як ліки, а отже, особливо потрібна суспільству хворому і невільному. Коли суспільство одужує, карикатура перетворюється на добру і смішну ілюстрацію. Що, як доводить ця виставка, і відбувається сьогодні.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ