Трилер

Режисери: Кевін Колш, Денніс Уідмайєр

У ролях: Джейсон Кларк, Джон Літгоу, Емі Сейметц, Наомі Френетте, Жете Лоренс

Сім’я Крідів переїжджає з галасливого Бостона в маленьке мирне містечко, де їх вже чекає великий красивий будинок з п’ятдесятьма акрами лісу за ним. У цьому лісі, як вони незабаром дізнаються, є кладовище домашніх тварин – туди жителі міста вже не перше століття носять своїх померлих домашніх улюбленців, а діти проводять дивний, але, здається, нешкідливий ритуал за участю страшних масок тварин. Прохід глибше в ліс з кладовища чомусь завалений стовбурами і гілками – як згодом батькові сімейства, лікарю Луїсу розповість свіженький труп збитого школяра, ходити туди ні в якому разі не варто. Але коли сімейного кота Черча збиває вантажівка, добродушний сусід Джад таки відводить Луїса за дерев’яну барикаду і просить закопати тварину там. Наступного дня Черч повертається додому, правда, вже не таким, як раніше.

У новоствореному інтересі до екранізацій Стівена Кінга (завдяки, зрозуміло, касовому успіху «Воно») «Кладовище домашніх тварин» – можливо, найбільш цікавий екземпляр. Поки інші звертаються до не найбільш ординарних творів «короля жахів» («Одна тисяча дев’ятсот двадцять два», «Гра Джеральда») або до найбільш амбітних (ті ж «Воно» і «Темна вежа»), режисерам Кевіну Колшу і Деннісу Уідмайєру дістався найбільш «кінгівський» Кінг, ну просто усереднений приклад творчості популярного письменника. Тут без жодної іронії і метасенсів зібрані всі його звичні атрибути: невелике містечко штату Мен з легким таємничим флером, розмови про віру, локальні міфи і таке інше. Саме такі книги любили переносити на екрани в 80-90-х роках, коли Кінг в кіно з’являвся особливо часто – втім майже завжди невдало (оригінальне «Кладовище» це засвідчує). Тому і новий фільм відчувається як щось архаїчне, як втрачений артефакт з тих часів, коли хорор не обов’язково мав бути ревізіоністським чи надмірним, щоб лякати.

«Кладовище домашніх тварин» – майже ідеальна у своїй спартанській суворості екранізація махрового Кінга, де немає нічого зайвого, нічого «понад» те, що здатне дати першоджерело. Весь фільм взагалі виглядає так, ніби його головне завдання – не заважати працювати покладеній в основу книзі, не перетворити органічний жах і саспенс на убогий кемп, що частково відбулося з попередньою екранізацією. Причому чисто формально фільм від роману частенько відходить – не глобально, а на рівні деталей і нюансів. Десь фатальний удар завдається з іншого місця, десь герої міняються долями – автори явно розраховують на те, що глядач знайомий з оригінальною історією, і винахідливо грають з ним, дивують в дрібницях, не змінюючи правил в цілому.

Колш і Уідмайєр взагалі нічого в робочій формулі не змінюють, не вигадують і не особливо намагаються осмислити. Вони грамотно працюють з ритмікою сцен і яскравими страхітливими образами (після фільму ви ще довго будете сіпатися при вигляді багатотонних фур) і, здається, з особливим ентузіазмом звертаються до елементів боді-хорору. Автори мало не механічно, але безпомилково реконструюють моторошний, майже лавкрафтівський ірраціональний міф, де страшні речі відбуваються за межею людського розуміння, обряди і ритуали звернені до чогось, чого нам ніколи не пояснять, а стародавні істоти живуть десь по сусідству (роль такого собі Ктулху тут віддали індіанському Вендиго, що секунду миготить на тлі жахливим силуетом). Тут і Джейсон Кларк грає майже Герберта Уеста, який реаніматор – не плутати з однойменним фільмом, там тон узятий зовсім не лавкрафтівський, – упереміш з типовим кінгівським Джеком Торренсом. І це, можливо, найбільш переконлива ітерація образу після, власне, Джека Ніколсона в «Сяйві», до якого Кларк на диво близький фактурно, а ближче до фіналу – і зовні.

ФЕЛІНСЬКИЙ