У них є час до 20 червня. А далі Алла Свіржевська з чотирма дітьми опиняться просто неба. П’ять років тому «Червоний Хрест» вивіз їх із рідного села, повного трупів, що розташоване на трасі до Луганська. Сім’ю поселили в старенькій хатині на Франківщині в селі Березівка. Найменший Гена має вроджену важку недугу, Алла теж дуже хвора, але операція неможлива через слабке серце, грошей катастрофічно не вистачає. А недавно ще й власник будинку попросив сім’ю виселитися.

«Моя хатка!»

Марічці 18 років, вона майбутній еколог, має підвищену стипендію і рятує знедолених котиків. Дівчина, до речі, дуже розумна, самій вдалося вступити до університету на бюджетну форму навчання. Толіку 16 років, вчиться на автослюсаря і є головним маминим помічником. Своє майбутнє обоє пов’язують з Івано-Франківськом. Міші 13 років, він займається спортом, любить працювати із землею, а ще по-підлітковому страждає і злиться. Гена відстає в розвитку, йому 9 рочків, але він досі дитина, зараз вчиться в першому класі в Івано-Франківському навчально-реабілітаційному центрі. З його діагнозом – «вроджена аномалія Арнольда-Кіарі, нижній парапарез, психомовні порушення» – це велике досягнення. А ще цей хлопчик дуже сонячний, завжди так щиро усміхається.

Два тижні тому власник будинку попросив сім’ю виселитися. Гена одразу все зрозумів. В дитини був напад, він плакав і кричав: «Моя хатка! Моя!». Марічка цілими днями плаче на горищі. Толік мовчки підтримує маму, а Міша б’є в саме серце, називаючи її невдахою.

«Тьотя, ходіть…»

«Я на той час шукала роботу, ситуація була геть погана, гроші зовсім скінчилися, – розповідає Алла, йдучи кам’янистою сільською стежиною. Прямуємо до її хатини у Березівці. – Брела тоді центральною вулицею Франківська, сильно дощило… Побачила безхатька. Старенький дідусь підпирав стіну, з простягнутою рукою. Так шкода його стало. У мене в кишені були гроші на дорогу додому і 50 гривень. Даю йому ту п’ятдесятку зі словами: «Тільки не пропийте, будь ласка, бо це останнє, що маю». І пішла. Приїжджаю додому, а на кухні апельсини, банани, яблука… Діти щасливі. Кажуть, приходила якась жінка, аби подарувати смаколики, і ще й 200 гривень залишила. Отак Бог винагороджує, коли ділишся тим, що маєш. Не тим, чого забагато чи зайве, а саме тим, що для себе маєш. І головне – від щирого серця».

Заходимо на подвір’я. Старезна хата. Поруч гойдалка, городик. «Якби не цей клаптик землі, ми з дітьми, певно, б уже з голоду вмерли. Були й такі часи», – каже Алла.

Зачувши гостей, пес рветься з ланцюга, щосили гавкає, ревно захищаючи своє обійстя. «То діти його врятували ще цуценям, – усміхається жінка. – У бідолахи були ноги перебиті».

Нині у наймолодшого Гени день народження. Хлопчина бігає радісний, весь час чекає подарунків. «Я йшла вас зустрічати, то в нього така істерика почалася, – розповідає Алла. – Так кричав: «Мамочко ріднесенька, не йди, не лишай мене…Ти вернешся?». Торік восени я захворіла на кір, мусила бути в лікарні десять днів. Гена тоді дуже злякався, досі боїться, що втратить мене».

«Тьотя, ходіть…», – Гена хоче показати кошенят. Кітка нещодавно окотилася. А взагалі у їхній хаті і на подвір’ї повсюди кішки. Загалом їх аж 12 (це разом із новонародженими). Уже й знайшли, кому пороздавати пухнастих малюків.

«То все Марічка назбирала, – каже Алла. – Одного сусідка викинула, бо хворий. Інший прибився звідкись. Є у нас кіт, якого ми привезли аж із Донеччини. А ось котик у коробці лежить, він інвалідик тепер до кінця життя. Якраз перед Великоднем бідаху хтось підстрелив. Марійка возила у ветклініку, тепер антибіотики колемо хвостатому, бо лапка підгниває».

«Я дуже хотіла бути ветеринаром, – усміхається дівчина, – але занадто хвилююся – не витримала б».

Бомблять!

Пекло почалося навесні 2014-го. Алла з дітьми і чоловіком мешкали у селі під Лисичанськом. Трасою щодня почали їздити військові машини. Сепарські. Потім перші бої в Ямполі. Коли вантажівками вивозили трупи, по всьому селу стояв страшний сморід. Тоді Алла з дітьми тікали до річки, аби не дихати трупною отрутою.

До жінки телефонували однокурсниці із Західної України, адже свого часу вона на відмінно закінчила теологічно-катехитичний духовний інститут у Франківську. «Алло, що ви там робите?» – «Кукурудзу полемо». – «Бомблять?» – «Бомблять». – «І що ви будете робити?» – «Нічого. В кого немає грошей, то не може виїхати звідси. У нас немає».

Коли проводили так званий референдум, бойовики прийшли до директора сільської школи і одразу попередили – якщо у селі хтось смикатиметься, повісять на стовпі біля хати. У день референдуму люди пішли до церкви, а потім тихесенько розійшлися по домах. Ніхто так і не голосував, за них це заздалегідь зробили.

Кожного ранку і вечора по селу повільно проїжджала сепарська машина, а з вікон – солдати з націленими автоматами. Аби тримати місцевих у постійному страху.

Одногрупниці Алли зв’язалися з представниками «Червоного Хреста». І допомога не забарилася. «Ви Свіржевська Алла?» – «Так, я». – «Через дві години ми евакуюємо вас із дітьми. Чоловіки лишаються вдома. Через кілька днів планується великий наступ, і ми вже не зможемо вас вивезти». – «Добре…».

У найстаршої Марійки якраз був день народження. «Нас через дві години забирають…» – сказала татові шокована Алла. «Добре, доцю, збирайтеся і їдьте». Та й не було що збирати – підгузки і кілька футболок, адже думали, що то ненадовго – поки бої минуть.

Аби вибратися з небезпечної зони, треба було перейти донецький блокпост. Волонтери розтовкмачили Аллі, як правильно поводитися: не говорити українською, не казати, куди насправді прямує, і найголовніше – триматися спокійною. Дорогою з вуст не сходив 90-ий псалом. Проїхали.

У Тернополі Аллу з дітьми зустріла однокурсниця. В неї перепочили. Далі – на Івано-Франківськ. На перших порах сім’я мешкала по хатах у різних одногрупниць. Так і перебивалися.

В місцевій адміністрації пропонували будиночок аж за Верховиною. Але цей варіант не підходив, бо наймолодший Гена постійно хворів, до нього часто  викликали швидку, клали в лікарню. У 4,5 роки хлопчик важив лише 9 кілограмів. Гену вдалося влаштувати в Івано-Франківську в молодшу школу для дітей з особливими потребами, де він не лише навчається, але й отримує належний догляд. Аллі там теж запропонували працювати нянею-прибиральницею. Зарплата мінімальна, але й то добре, тим паче біля синочка весь час.

Потім їх на трохи поселили в готелі «Бандерштадт». Там було холодно і незручно. В дітей почалась якась інфекція очей. На щастя, парафіяни сусідньої церкви запропонували сім’ї оселитися в хатині у Березівці. Помешкання пустувало, і власник дозволив там пожити. Відтоді минуло чотири з половиною роки.

Хочеться десь осісти

Коли Алла говорить, то час від часу зупиняється, аби перевести подих, і тримається за серце. У жінки важка гінекологічна хвороба, але робити операцію лікарі відмовляються, кажуть, що її серце надто слабке і не витримає.

Сім’ї катастрофічно не вистачає грошей, а потрібні ліки, підгузки, та й взагалі на комуналку, проїзд, харчування, одяг… Окрім зарплати, жінка отримує пенсію по інвалідності на наймолодшого синочка – 1400 грн. А недавно і Марічка почала отримувати свої перші гроші. За досягнення в навчанні в університеті дівчині дали академстипендію – 1270 грн. Оце й увесь їхній бюджет. З чоловіком Алла недавно розлучилася, йому байдуже до сім’ї.

На початку травня приїхав господар будинку. З неприємною звісткою. Сказав, що ніколи в житті не посмів би вигнати Аллу з дітьми, але в нього склалася така ситуація, що вже незабаром він не матиме де жити. Ця хатина – єдиний варіант. Дав час на пошуки іншого помешкання до 20 червня.

Важливо, аби житло було неподалік Франківська, в ідеалі – в самому місті. Алла тут працює, Гена, Марічка і Толік – навчаються. Якщо добиратися до Франківська буде надто дорого, то вони просто не виживуть. «Ми з дітьми вже рахували, – пояснює жінка. – Аби ми не вмерли з голоду, вартість дороги до міста має становити не більше 20 грн. Зараз ми платимо по 12 грн. Люди пропонували хатину в селі на Тлумаччині, але то задалеко. Квиток в один бік коштує 30 гривень. Ми просто не потягнемо».

Діти Алли зізнаються, що не дуже вірять, що газетна стаття про їхню історію здатна допомогти знайти новий дім. А Толік найдужче остерігається, аби через півроку-рік знову не довелося кудись переїжджати з нового помешкання. Так хочеться вже десь осісти.

Іноді декотрі люди дорікали Аллі: «Чого не вертаєшся назад, звідки приїхала? Тебе що, тут всі зобов’язані годувати?» Жінці страшенно незручно і неприємно від тих слів, вона довгий час відмовлялася від інтерв’ю – бо соромно. Але тепер така критична ситуація, що нікуди діватися: «Ні, мені ніхто нічого не зобов’язаний. Можливо, просто у когось пустує якась хатинка… Я дуже полюбила Франківськ. Дітям теж тут дуже подобається, принаймні бачать тут своє добре майбутнє. Там, звідки ми родом, тепер немає можливостей для життя».

Минулого тижня Алла з Геною проходили повз церкву, і хлопчик зненацька став на коліна, склав ручки і промовив: «Бозя, дай нам хатку. Амінь».

Наталя МОСТОВА

P.S. Сім’єю опікується івано-франківська волонтерка Ореста Возняк. Охочим допомогти Аллі та її дітям треба зателефонувати Оресті за номером 0666789463. Також можна перерахувати кошти для підтримки сім’ї. Номер картки ПриватБанку 4731 2191 1106 6183 (вказати, що кошти для Алли).