Чотири роки тому, 21 травня 2015-го, в Україні набув чинності закон про декомунізацію. У всіх регіонах країни почали позбуватися символіки та топонімів комуністичного режиму. Івано-Франківщина була єдиною областю, де не було жодного населеного пункту, який би потребував перейменування. Харківщина – навпаки, лідирувала за цим показником.

Станом на сьогодні процес декомунізації в частині зміни назв можна вважати завершеним. Однак актуальності це питання у Харкові набуло знову: на початку травня 2019 року міська влада висловила намір повернути перейменованому проспекту ім’я Георгія Жукова.

Особливості декомунізації в цих регіонах з’ясовували видання «Галицький кореспондент» та «МедіаПорт».

Івано-Франківськ. Все почалось у дев’яностих

За словами начальника управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА Володимира Федорака, декомунізація на Галичині почалася  наприкінці 1980-90-х років. До 1992-го на Прикарпатті демонтували 149 пам’ятників та пам’ятних знаків радянського періоду. Пізніше – ще з півсотні. «Якщо підсумувати, то з 1990 до 1999 у нас демонтували 207 пам’ятників і пам’ятних знаків періоду тоталітарного режиму», – каже Володимир Федорак.

Вулиці, площі та сквери міст і сіл, які були названі на честь радянських вождів, рішеннями місцевих органів самоврядування перейменовували ще задовго до прийняття закону.

До речі, як нагадав Володимир Федорак, під дію закону про декомунізацію не підпадають військові поховання та пам’ятки, споруджені на честь тих, хто брав участь у Другій світовій війні.

Один із таких меморіальних комплексів розташований в Івано-Франківську на вулиці Лепкого. Заборонену символіку тут демонтували, але монумент залишився. «Там вказані імена солдатів та офіцерів, які загинули. Ми повинні пам’ятати тих, хто віддав своє життя на війні», – каже начальник управління культури.

Процедура завершена

Останнім часом до управління культури, національностей та релігій Франківщини не надходило звернень про демонтаж пам’ятників відповідно до закону про декомунізацію.

За словами голови спеціальної комісії Івано-Франківської міськради Олександра Левицького, в обласному центрі не залишилося жодної вулиці, яка б потребувала перейменування. «Місто завершило цю процедуру ще до 2014 року», – зауважив він. Залишилося лише кілька «сумнівних» вулиць – наприклад, Максимовича чи Крайківського.

«Ми обговорили це питання із краєзнавцями та істориками, готові до перейменування цих вулиць, якщо будуть пропозиції», – каже голова комісії.

Що пришвидшило процес

“Декомунізація – це не так перейменування, як позбування від імперського спадку”, – вважає доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Сергій Адамович. На його думку, якби це сталося раніше і скрізь в Україні, то нинішніх проблем із «русским миром» не було б.

«І цей процес не настільки болючий, як дехто намагається подавати», – каже Адамович.

Ранню декомунізацію на Франківщині історик пояснює тим, що на виборах у 1990 році на Західній Україні перемогла націонал-демократична опозиція. Обласні ради Львівщини, Івано-Франківщини і Тернопільщини власне й ініціювали декомунізацію. «Вони це зробили, незважаючи на спротив», – зазначив Сергій Адамович.

За роки сталінського терору мешканці Прикарпаття натерпілися, у більшості ні з чим добрим комуністичні назви не асоціювались. І це була ще одна причина швидких змін.

Харків. Етапи перейменувань

Як розповіла історик Марія Тахтаулова, Харків пережив кілька хвиль перейменувань. Радянська влада, за її словами, принесла «процес, направлений на максимальну ідеологізацію міського культурного середовища». Повернення старих назв почалося наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років під впливом демократизації суспільного життя. Тоді ж, коли і на заході країни, але не в такому масштабі.

Харківська влада, за словами Тахтаулової, обмежилася зміною лише кількох назв (наприклад, саме тоді центральний майдан Дзержинського став майданом Свободи).

Спротив міської влади щодо перейменування відчувався після набуття чинності законів про декомунізацію у 2015 році. Міськрада загалом перейменувала понад 200 об’єктів, проте низку вулиць декомунізація спочатку не зачепила.

Два райони Харкова (Комінтернівський та Червонозаводський) міський голова Геннадій Кернес залишив зі старими назвами, а інші два (Жовтневий і Фрунзенський) перейменував формально, змінивши присвяту. Відтепер Жовтневий район названий на честь інших жовтневих свят – 14 жовтня, коли відзначається День захисника України, День українського козацтва та свято Покрови. А Фрунзенський район приурочений не до радянського партійного діяча Михайла Фрунзе, а до його сина – льотчика, героя Радянського Союзу Тимура Фрунзе.

В Українському інституті національної пам’яті, що опікується процесом декомунізації, «харківський» підхід до перейменування засудили й назвали незаконним. Однак міськрада проігнорувала рекомендації УІНП і пропозиції громадськості.

У 2016-му повноваження щодо перейменування перейшли до голови облдержадміністрації. Тодішній голова Харківської ОДА Ігор Райнін, який згодом очолював Адміністрацію президента Порошенка, посилаючись на закон про декомунізацію, завершив процес і дав нові назви спірним, з точки зору міськради, об’єктам. До переліку потрапили залишені Кернесом назви районів Харкова, проспект Маршала Жукова та низка станцій метро.

Нова політична ситуація. Повернення Жукова

Настав 2019 рік. Минули президентські вибори. На часі – парламентські. Харківський міський голова Геннадій Кернес, який нещодавно підтвердив свою участь у так званій «партії мерів», орієнтованій на південний схід України, дав нове життя «питанню Жукова».

Офіційною підставою стала петиція на сайті міськради. Прохання повернути ім’я Жукова проспекту, перейменованому на честь правозахисника Григоренка у 2016-му, за підтримки мера назбирало необхідні для розгляду 5 тисяч підписів за добу. Прихильників могло бути і більше – старше покоління, мешканці будинків на проспекті, не приховують жалю за попередньою назвою і оберігають збережений на проспекті бюст воєначальника. Повернути проспекту стару назву просили, зокрема, ветерани.

«Я вважаю, це історична справедливість… Хтось захотів це зробити (перейменувати – ред.), але я вважаю, що маршал Жуков має право на життя і має право його ім’я носити будь-який проспект чи вулиця. Я працюю в рамках чинного законодавства. І ми нічого не порушуємо», – прокоментував ситуацію Геннадій Кернес, пообіцявши винести питання на найближчу сесію.

Підпорядкована міськраді топонімічна комісія без вагань погодила ідею. Порушень закону її члени не знайшли, навпаки – кажуть про повагу до усіх чотирьох законів про декомунізацію, зокрема «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років».

«Там є виняток (щодо перейменування – ред.): крім осіб, які брали участь у вигнанні нацистських загарбників з території України. Скажіть, особа, про яку йде мова (Жуков – ред.), він є учасником цих подій?» – ставить риторичне питання заступниця Кернеса Марина Стаматіна.

В Українському інституті національної пам’яті наводять інший закон: «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій».

«Цей закон прямо забороняє присвоювати будь-яким об’єктам топоніміки імена або псевдоніми фізичних осіб, які обіймали керівні посади в органах влади і управління СРСР та в Комуністичній партії, від секретаря районного комітету і вище. Два винятки, які передбачені цією статтею, пов’язані або з розвитком української науки та культури, до чого Жуков, звичайно, не має жодного стосунку, і пам’ятників та пам’ятних знаків, однак не назв проспектів чи інших об’єктів топоніміки», – стверджує начальник відділу правового забезпечення УІНП Сергій Рябенко.

Реакція

Противники перейменування провели кілька мітингів у Харкові.

«Якщо сесія міськради відбудеться і це питання підтримають, я думаю, будуть суди. Але Кернесу байдуже, він буде грати на своєму полі», – вважає представник націоналістичної громадської організації «Світанок» Вадим Поздняков.

За власною ініціативою він контролює хід декомунізації в різних областях України – пише запити щодо радянських меморіальних дошок та пам’ятників, а коли не отримує реакції, демонтує об’єкти разом з однодумцями власноруч. «Це правова колізія. Такий об’єкт не може стояти за законом. Та й ніхто заяв не подає, адже тоді й проти них буде порушена справа, адже вони не демонтували комуністичний об’єкт”,  – прокоментував свої вчинки активіст.

Поздняков розповів про кумедні відписки, які він отримує часом від представників місцевої влади. Зокрема, одна із сільрад у Полтавській області у відповіді на запит щодо пам’ятника Григорію Петровському вказала: «Повідомляємо, що в парку села Новоселівка стоїть пам’ятник невідомо кому».

Як зазначили в Українському інституті національної пам’яті, зволікання з виконанням закону або наміри «відкотити» декомунізацію періодично виникають в різних регіонах, однак суди підтверджують незаконність таких дій. Про це свідчать рішення судів Житомира та Запоріжжя.

Протягом тижня після заяв Геннадія Кернеса журналісти чекали реакції голови Харківської облдержадміністрації Юлії Світличної. В її першому коментарі, розміщеному на сайті ОДА, про намір повернути проспекту ім’я Жукова не йшлося. Минуло понад два тижні, і от кореспонденту «МедіаПорта» вдалося поставити питання голові ОДА напряму.

«Все повинно відбуватися чітко і відповідно до закону України. І не повинні вноситися питання, які розколюють суспільство або штучно підвищують градус напруги», – сказала Світлична, додавши, що «не зайвими були б громадські обговорення».

Голова Харківської ОДА не уточнила, яким законом повинні керуватися у цій ситуації, а щодо свого особистого ставлення зауважила: «Я не знайома з Жуковим, тому я не можу бути ні за, ні проти нього. А свою позицію стосовно цього питання я вже сказала».

Тим часом історик Марія Тахтаулова пов’язує порушення «питання Жукова» з сучасною політикою.

«Це спроби мобілізувати електоральні групи, які можуть підтримувати таку ініціативу, – говорить Тахтаулова. – Мені б хотілося почути більш конкретну позицію з боку обласної адміністрації, але, на жаль, її не прозвучало. Хотілося б конкретики, захисту державності, посилання на закон, який дозволив свого часу попереднику Юлії Олександрівни реалізувати право на декомунізацію. Навіть не право, а обов’язок».

Тетяна Федоркова, Людмила Оленюк

Матеріал підготовлено в рамках спільного проекту «Від Сходу до Заходу…»редакцій «Галицький кореспондент» (Івано-Франківськ) і «МедіаПорт» (Харків), який здійснюється за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.