За Австро-Угорщини впродовж тривалого часу бургомістрами на Прикарпатті були представники різних національностей: українці, поляки, євреї, німці. Від особи бургомістра чи повітового старости значною мірою залежав добробут мешканців.
Скажімо, першим міським очільником – бургомістром Богородчан – з 1870 до 1915 року (з перервами) був українець Андрій Волощук (1838-1915). Хто він і що зробив для цього містечка?
Андрій Волощук народився 2 листопада 1838 року в родині Йоанеса (Івана) і Катерини (з дому Герман). Після закінчення місцевої початкової школи Андрій вступив до Станиславівської державної гімназії – відомого центру польського публічного виховання молоді, з якого вийшло багато знаних культурних та політичних діячів чотирьох національностей: польської, української, німецької та єврейської.
На територіях, де, крім автохтонного населення, мешкали представники й інших етносів, не були рідкістю міжетнічні шлюби. Найчастіше вони укладалися між етнофорами, близькими за своїм релігійним світоглядом, мовою, культурно-побутовими традиціями. У Галичині найбільше таких шлюбів укладалося між українцями і поляками, особливо на пограниччі проживання цих етносів. Етнічне змішування двох спільнот відбувалося впродовж багатьох століть. Польська шляхта в Галичині почасти була українського походження, а значна частина польських переселенців змішувалася з українським населенням.
Одним з таких міжетнічних шлюбів було одруження у 1860 році Андрія Волощука з Розалією Збоїнською (дочка о. Йосифа Збоїнського і Марії Білічак). Розалія також навчалася у Станиславові, тут і познайомилася з Андрієм. Вінчалися молодята у греко-католицькій церкві Пресвятої Трійці в Богородчанах, де на той час уже перебував славнозвісний іконостас зі Скиту Манявського, проданий 1782 року церковній громаді міста за 60 франків (а не за 60 злотих, як подають деякі історики та краєзнавці). Цей шедевр українського сакрального мистецтва пізніше дістав назву Богородчанського іконостасу.
Обрання в листопаді 1870-го бургомістром Богородчан українця Андрія Волощука (всупереч усім передбаченням) стало справжньою сенсацією в тодішньому політичному житті Галичини. Переміг поміркований далекоглядний прагматик, який вирізнявся не лише своєю освіченістю й високою моральністю, але і звичайною людською добротою та безкорисливістю, чого, до речі, так бракує нинішнім можновладцям – місцевим і столичним.
Бургомістр Андрій Волощук
Просвітянки. Стоїть – Розалія Волощук (з дому Яремич)
Родина Волощуків. У першому ряду (зліва направо): Катерина Волощук-Павлович, Михайло Волощук, Єлизавета Волощук-Яремич, Іван Волощук. У другому ряду (зліва направо): дві жінки у білих хустинках – сестри Розалії Збоїнської-Волощук (третя ліворуч), дружини Андрія Волощука (четвертий ліворуч), Анна Волощук-Дрекслер, Розалія Волощук-Стемпурська, Марія Волощук-Лятишевська, Анна Волощук-Глюзюк. У третьому ряду (зліва направо): Йосип Волощук, Н., Барбара Волощук-Мрічко, Йосип Лятишевський. 1904 р.
Зліва направо: Стефанія Лятишевська, Єлизавета Волощук-Яремич, Марія Волощук-Лятишевська, хорунжий УСС Юзьо Волощук, Анджела Лятишевська, Єлизавета Волощук-Яремич. 1916 р.
Родина Волощуків. Забереже (Забережжя), 6 травня 1918 р.
Новий бургомістр А. Волощук одразу взявся за роботу. Саме йому слід завдячувати відновленням містечка після грандіозної катастрофи – пожежі, яка спалахнула у червні 1869-го. Давній запис на полях богородчанського Псалтиря засвідчує, що «вогонь спалив значну частину міста – від Фаскелевого муру аж до рогатки. На толоці згоріли дві хати, а на вулиці Крицунській (Крицунів) – п’ять хат…»
Коштів на відновлення будівель місто не мало. Андрій Волощук домігся великої позики від австрійського уряду на дуже вигідних умовах, завдяки чому Богородчани досить швидко відбудували.
Для того, щоб якомога швидше відновити Богородчани, бургомістр реорганізував міське самоврядування, організував цехи, здійснив капіталовкладення у брукування Бурку – головної магістралі містечка. Саме з цієї брукованої вулиці починалась дорога через Лисець до Станиславова. Це значно пожвавило розвиток місцевої економіки, зокрема торгівлю збіжжям, худобою та іншою сільськогосподарською продукцією.
Повітове містечко Богородчани славилось як ремісничий центр. За чисельністю найбільшим був цех шевців. Згодом у Богородчанах з’явилися нові підприємства, гуртівні, крамниці, цегельня, значно активізувалось будівництво – господарське і житлове. Створюються громадські об’єднання столярів, шевців, кравців, ковалів… Свою продукцію ремісники продавали на ярмарках у Богородчанах в середу, в Надвірній – у вівторок, у Солотвині, а інколи і в Станиславові – у четвер. Усе це допомогло поступово розв’язати проблему безробіття.
Богородчанські старожили можуть пригадати, що забудова з правого боку тодішньої головної магістралі міста – Бурку, яка вела до Станиславова, починалась обгородженою високим штахетним парканом хатою Фабрицого – лісничого в єпископських лісових угіддях. У той час власниками богородчанських лісів були Лібіг і Шенборн. Доки вони управляли, в лісі був порядок. І все це було за урядування бургомістра А. Волощука.
Тоді ж у Богородчанах взялися за інтенсивне будівництво довкола Ринкової площі й на вулицях, що беруть початок від ратуші. Настелили добру бруківку на дорогах, упорядкували тротуари (дорожній майстер Маркевич). Багаті шляхтичі та купці швидко зводили житлові будинки й торгові центри, спорудили нове приміщення міської аптеки, яка належала Й. Гертнеру (1870). Богородчани почали славитися на всю Галичину своїм зразковим комунальним господарством. Бургомістр Волощук, як би тепер сказали, суттєво підвищив власний рейтинг, тож і на наступних виборах здобув блискучу перемогу й довів, що цілком гідний такої високої посади.
Знали в містечку Волощука як чоловіка працьовитого, інтелігентного, вельми доступного і чуйного, шанували за щиру товариськість і жертовність в ім’я інтересів громади. Він, як ніхто, умів вислухати кожну людину, відчути її болі та біди. Тож на виборах міського посадника це була найбільш компромісна та об’єднавча постать. Тодішні богородчанці просто «влучили в десятку», обравши керівником громади випускника Станиславівської гімназії, який вільно володів польською та німецькою мовами, а в побуті спілкувався лише українською.
Андрій Волощук починає енергійно впроваджувати серед місцевої інтелігенції рідне слово. Він активно сприяє відродженню серед містян-українців національної свідомості, яка тоді була досить низькою: багато родин ополячились, занепадала рідна мова. І тут раптом Волощук на засіданнях громадської ради містечка вперше виступив українською мовою…
«Була це на ті часи справді незвичайна річ, що русин (українець – В. Р.) зміг стати бургомістром Богородчан і був ним тривалий час… На тім впливовім становищі Волощук зміг зробити багато добра для русинів у містечку. Він відзначався українським патріотизмом і гарячим прагненням працювати для добра свого народу, не обмежуючись службовими обов’язками», – йдеться у спогадах його сучасників.
У ті часи місто мало суто український характер, тим більше, що в магістраті (за бургомістра українця Андрія Волощука) розмовляли й писали по-українськи (чи не єдина місцевість у всій колишній Галичині, що зберегла цей привілей).
Як свідчать публікації тих літ, богородчанці щиро поважали владу і схвально оцінювали діяльність бургомістра Андрія Волощука. З позицій сьогодення він може здатися диваком, бо, маючи владу в місті, не крав, не прагнув збагатитися. Це був українець, який дбав про честь нації і мав власну гідність. Йому і до голови не прийшло б, як багатьом нинішнім депутатам, «прихоплювати» якісь земельні ділянки, перерозподіляти власність, щоб заволодіти ринком чи крамницею. Волощук належав до тих бургомістрів, котрі були людьми честі і совісті, зважали на думку містян і боялися брати гріх на душу…
Добрі справи першого посадника-українця часто починалися з підказок звичайних містян. Вони, скажімо, порадили побудувати новий дерев’яний міст через Бистрицю Золоту в напрямку на Старі Богородчани і Саджаву. Він стояв трохи вище від нинішнього бетонного моста. За його врядування громада містечка також впорядкувала береги Бистриці Солотвинської (колись її називали Золотою, бо вона часто розмивала ґрунти і від глини робилася буро-жовтою).
У 1894 році трапився казус. На прохання Львівського виставкового комітету церковний комітет і бургомістр Богородчан Андрій Волощук (у листі виставкового комітету прізвище вказано як Болощук – помилка, мабуть, виникла при передачі першої літери прізвища латиною, а потім знову кирилицею) погодилися надіслати славнозвісний іконостас зі Скиту Манявського до Львова для експонування на відомій Крайовій виставці. Разом з бургомістром сприяв цій справі і парох о. Кирило Пачовський. Проте 6 травня 1894 року, коли мали демонтувати іконостас, місцеві жителі раптом виступили проти вивезення пам’ятки з Богородчан. Трьох організаторів того «заколоту» влада заарештувала й засудила на три тижні ув’язнення.
До переліку заслуг Андрія Волощука належить також спорудження в Богородчанах будинків міської ґміни, народного суду, «Просвіти», «Твердині» тощо. А ще цей посадник наповнював життя богородчанців глибоким духовним змістом, розвивав культуру, залучаючи до цієї справи міську інтелігенцію. Він завжди пам’ятав, що просвітницька робота в містечку не менш важлива, ніж господарська і як бургомістр всіляко сприяв діяльності українських інституцій.
За час його врядування було створено товариство «Сокіл», що мало в Богородчанах свій Народний дім, у якому репрезентували культурне життя містечка. Тут збиралася вся передова громадськість містечка, можна було почитати книжки та газети, послухати оповіді старожилів, обговорити болючі для громади питання.
Тоді ж громада Богородчан заснувала «Братство Тверезості». А на місці церкви Святого Духа, яка 1779 року під час великої пожежі згоріла, у 1908 році спорудили капличку. Серед жителів Богородчан та навколишніх сіл запанували духовність, тверезе мислення, порядок і дисципліна. Бургомістр дбав про культурне життя мешканців містечка: дедалі частіше тут відбувалися концерти з українськими піснями та музикою.
У 1901-1902 роках на розі вулиць Бурку і Богородецької (нині вул. Б. Хмельницького) звели одночасно з міською ратушею із деревини у формі літери «Г» нову будівлю міської самоуправи (ґміни), де перебував магістрат. Її фасадний виступ спирався на квадратну основу, верх мав форму восьмигранного шоломоподібного купола, покритого бляхою. До сьогодні збереглися документи з печаткою міської управи і підписом бургомістра та сам будинок.
Невеликі розміри будівлі свідчать про обмежений штат адміністративного персоналу, а це, у свою чергу, вказує на тодішні намагання влади обмежити бюрократію. Очевидно, кадрова політика Австро-Угорської держави була спрямована на те, щоб забезпечувати належну якість роботи малою кількістю службовців. Платню вони отримували достатню, щоб зажити слави непідкупних.
Увесь термін Андрія Волощука на посаді керівника містечка богородчанці називали «золотим часом». Волощук, ставши бургомістром, не збагачувався за рахунок своїх співгромадян, а жертовно працював для них – для блага всього міста. Саме в цьому полягало його найбільше щастя у житті. А ще він був щасливий як чоловік, батько і дідусь.
Більшість містян добре знала і шанувала родину Волощуків. Дружина бургомістра Розалія, дочка священика, походила зі знатних шляхетних польських та українських родин Збоїнських-Білічаків. Ця жінка була освіченою, елегантною, чудовою співбесідницею і господинею, бажаною у кожному товаристві, бо вміла зачарувати і об’єднати навколо себе людей. На всіх імпрезах очільник містечка з’являвся обов’язково з коханою дружиною, і ця пара завжди була душею зібрання. Подружжя пишалося своїми синами Іваном, Михайлом, Йосипом і дочками Марією, Анною та Катериною…
15 липня 1906-го на 67-му році життя дружина бургомістра Розалія відійшла на вічний спочинок. Величавий похорон покійної надовго запам’ятався богородчанцям. У процесії на чолі зі священством взяли участь родина та багато мирян. Поховали Розалію Волощук-Збоїнську на старому цвинтарі в Богородчанах (збереглися могила і запис у метричній книзі про смерть дружини бургомістра).
Попри похилий вік Андрій Волощук продовжував активно працювати. Але державну діяльність та господарські справи перервала Перша світова війна. На початку 1915-го лінія фронту повернулася на терени Богородчанського повіту. Перед Різдвом того року росіяни разом зі Станиславовом, Тисменицею і Богородчанами з боями зайняли Грабовець, Старуню, Монастирчани, Солотвин, Яблуньку, Пороги та Гуту…
«Взимку 1915 року російська кавалерія вдерлася в Богородчани, прагнучи поживитися грішми, пограбувати маєтки місцевих землевласників. Одним із них виявився маєток бургомістра Андрія Волощука. Російські солдати, увійшовши до маєтку, вимагали у нього грошей. Більше того, морозного вечора окупанти вивели Андрія надвір, роздягнули до сорочки і «прикладали кинджала до його грудей». У результаті такої наруги він простудився і захворів на запалення легень. Усі намагання лікарів урятувати життя богородчанському бургомістру виявилися марними», – йдеться у спогадах Галини Місюри з Волощуків.
1915-го тяжко хворого Андрія привезли до його дочки Марії (у 1901 р. вона вийшла заміж за Йосифа Лятишевського, який працював у суді в Станиславові). Сім’я проживала на вулиці Липовій, 90 (нині вул. Шевченка, 92). Там 19 січня на 77-му році життя перший богородчанський бургомістр-українець і відійшов у засвіти. Поховали його на старому цвинтарі в Станиславові. У 1970-х роках тлінні останки А. Волощука родина перепоховала на новому кладовищі в приміському селі Чукалівці.
Чи багато знайдеться нині подібних до колишнього бургомістра Андрія Волощука? Чи схожі наші нинішні народні обранці на цього безкорисливого українця? Подивіться на себе збоку, панове владоможці: чи гідний бути при владі той, хто не є таким жертовним у служінні людям, як цей незабутній бургомістр Богородчан?
Славний рід Андрія Волощука продовжували Михайло, Мирослав, Володимир, Йосип, Катерина, Марія, Олена, Галина, Ярослава (учителька, член ОУН, секретар-друкарка надрайонного проводу ОУН, працювала у відділі пропаганди Богородчанського округу, дочка колишнього офіцера УГА Йосипа Волощука і просвітянки Розалії з дому Яремич) та багато інших його нащадків.
Василь РОМАНЮК