Якось

МОЛОКО

Не моє. Трапилась ця історія кілька років тому, коли я, ще не маючи власної квартири, жив зі своєю молодою дружиною у батьків. Якось увечері ми всі повернулися з тітчиного дня народження. Природно, я і тато були, м’яко кажучи, трохи каламутні. Мама і дружина про щось шепотілись у залі, а ми з батьком сиділи на кухні. Він курив, а я вирішив послабити дію алкоголю на молодий організм за допомогою кількох склянок молока. Сиджу, нікого не чіпаю, п’ю молоко. Раптом тато, дивлячись на пакет молока, каже: «У нас в одного мужика з роботи дружина на молокозаводі працює, то вона каже, що молочні пакети такі міцні, що на них можна стати і не порвуться». Тепер спробуйте здогадатися, що було далі. Я, не кажучи ні слова, відкриваю холодильник, беру звідти невідкритий пакет молока і, звичайно ж, кладу його на підлогу. Ще мить – і моя нога вже була занесена над пакетом. Якби я її опустив, все пройшло б досить безболісно. Ну, витер би підлогу, і все. Але тоді мені не було б про що вам розповісти. Мабуть, анестезія була неповною, і моя затуманена свідомість підказала мені, що пакет може тріснути. У той же час я виявився недостатньо тверезий, щоб прорахувати наслідки своїх дій. У результаті я зробив дві фатальні помилки. Перша: приніс тазик і поклав пакет з молоком у нього. Друга: побіг і покликав дружину та матір, щоб і вони могли взяти участь у шоу (до сих пір не можу зрозуміти, навіщо я це зробив). Отже, уявіть собі картину: в центрі кухні на підлозі стоїть тазик, в якому лежить пакет молока. Над тазиком у позі чаплі стою я. Навколо мене зібралися батько, який після своєї фрази більше не сказав ні слова і тільки мовчки спостерігав за моїми метаннями, усміхнені мати і дружина, які до останнього моменту так і не зрозуміли, для чого я їх покликав. Все було готово, глядачі були на місцях. На мить я уявив себе факіром на арені цирку і почав свій виступ, тобто опустив ногу і переніс на неї свій майже центнер ваги. Вистава закінчилася несподівано швидко. Стався кімнатний ядерний вибух. Найбільш підлу роль зіграв, звичайно, тазик. Літр молока з тріснутого пакета красивим віялом сифонув по стінках тазика вгору і розподілився приблизно так: 40% – стеля (незадовго до того побілена); 20% – мама; 20% – дружина; 10% – тато; 5% – я; 4% – стіни і навколишні меблі; 1% – підлога. У тазику лежав тільки порожній поліетиленовий пакет. У наступні пів години, витираючи молоко, я дізнався про себе дуже багато нового. Дісталося і татові: вранці, зайшовши на кухню, я був вражений – заляпана молоком побілка згорнулася кіркою. Стеля нагадувала дно висохлої водойми. За столом сидів тато. Як ви думаєте, які були його перші слова, коли він побачив мене? Ні, не вгадали. Він сказав: «Я згадав, вона казала, що на них не ставати – їх на підлогу кидати можна».

Колись

ВЕДМІДЬ

Ще в середині минулого століття на Нью-Йоркській біржі іноді торгували ведмедем. Ось уявіть собі: біржа, операційний зал, розпал робочого дня. Натовп – брокери кричать, телетайпи тріщать, телефони дзвонять, термінали клацають… Пекло. І раптом – затишшя. Причина? Та хіба мало! Лінії зв’язку були тоді зовсім не такі досконалі, як зараз, і то біржа іноді несподівано завмирає. І натовпу брокерів раптом залишається тупо чекати. П’ять хвилин? Година? Ніхто не знає, неможливо передбачити. Для адреналінового наркомана на піку приходу – а брокер у розпалі роботи саме такий – нестерпна нудьга. І тоді хтось із скуйовджених хлопців дістає з кишені старенького плюшевого ведмедика. Медведик має зашморганий вигляд – потертий, місцями облізлий, одне око на ниточці. Він старший за будь-якого брокера в залі. І той, хто дістав… продає його сусідові. За долар. А той відразу перепродує його іншому. За два долари. А той – далі, за три. Тоді ще не було засилля пластикових карток, так що у небідних чоловіків у гаманцях хрустіли справжні долари. А через п’ять хвилин плюшевий ведмедик, куплений за тридцять чотири долари, вже перепродується за тридцять п’ять. І народ в азарті плює на пальці, рахує готівку і рветься до ведмедика – купити, продати і заробити долар! Нудьга зникає безслідно. Азарт, ух! І раптом весело і непомітно пролетіло пів години … Тррррінь! Дззззінь! Тах-тах-тах! Задзвеніли телефони, застукали телетайпи, заклацали термінали. І всі ринули на свої робочі місця. І останнім, опустивши голову, йде той, хто програв – хто тільки що купив цього ведмедика баксів за чотириста, а продати вже не встиг. Наступного разу, коли буде затишшя – через тиждень або через півроку – він витягне його з кишені і продасть сусідові за долар.