Днями

БОМЖ

Один знайомий бізнесмен задля хохми на вечір зустрічі однокласників перебрався на бомжа. Без смороду, звичайно, але вигляд специфічний. До нього навіть із розпитуванням про життя ніхто не приставав, жінки нехтували, а чоловіки лише співчутливо наливали, мовляв, от як лиха доля з відмінником повелася. Але справжній культурний шок хлопці відчули, коли в кінці вечора за бомжем приїхав Бентлі і, залишаючи офіціантові сто баксів на чай, він запитав: “Кому в бік аеропорту? Можу підкинути”.

Якось

УДАР

Одеса. Вечірня прогулянка набережною. Стою біля атракціону “Перевір силу удару”. До стіни причеплений веселий ковбой з круглим товстим пузом. Над пузом червоні цифри – сила удару в кілограмах. На стіні рекламний напис: “У кого сила удару 400 кг, той отримує приз – пляшку шампанського”. В середньому, удари у публіки кілограмів по двісті. Краєм вуха чую розмову господаря атракціону зі своїм працівником:

– Слухай, а чому тільки дві пляшки шампанського стоять? Де подів третю?

– Та ж мужик тут один виграв, він вдарив 670 кг.

– Ти шо, гониш? У сенсі виграв? Шо, не знаєш, як відмазатися? Я ж тебе вчив! Наприклад, вдарив, хтось 420 кг, а ти втирати: “Шановний, ви вдарили 420, а треба було 400, так що ви шампанське не отримуєте, заходьте до нас ще!”… Шо ти тупиш, Вася? Завжди ж так було!

– Вікторе Петровичу, якщо б він вдарив 420 кг, я б йому так і сказав, нема питань. Але як я таке буду втирати людині, у якої удар 670 кг?

Колись

Розповідь приятеля:

– Сталося це наприкінці Радянського Союзу. Приїхали з дружиною до ощадкаси. Припаркувався, дружина пішла всередину, платити за квартиру, а я сиджу за кермом і читаю “Радянський спорт”. За секунду різко відчиняються двері, на пасажирське сидіння падає мужик у камуфляжі, бронежилеті, в руках брезентовий банківський мішок. Він без емоцій упівголоса кидає:

– Поїхали!

Я кажу:

– Тобто поїхали?

Мужик глянув на мене, безглуздо підстрибнув на місці, як переляканий щур, одним рухом витягнув з кобури пістолет, направив мені в голову і закричав:

– Стояти! Стріляю!

У цей момент до пасажирського вікна підскочив другий, такий же нервовий і крикливий, націлюючи автомат у мого “пасажира”, закричав:

– Абдулаєв! Кидай зброю, пристрелю! Абдулаєв повільно відвів пістолет від моєї пики і акуратно впустив його на підлогу. Я ні фіга не розумів, але від серця відлягло – виявилося, відлягло зарано. Мені в ліве вухо вперлося автоматне дуло і надійшла команда:

– Мордою в кермо! Руки за голову! Через пару секунд нас з моїм добровільним пасажиром поклали на асфальт і боляче скували наручниками. Лежу і думаю: на носі лежати боляче, спробувати повернутися на щоку, чи не ризикувати… Припинила весь цей балаган моя дружина, яка вийшла з ощадкаси.

Виявилося, інкасатор Абдулаєв вибіг з мішком із банку, крутячи головою туди-сюди, периферійним зором дивлячись на машину. А машина моя, Волга, такого ж кольору, як інкасаторська, стояла за мною. Ось ті двоє і подумали, що Абдулаєв їх зрадив і сів до спільника в машину. Далі зрозуміло. Вони довго вибачалися, і я їх пробачив, а от Абдулаєв – ні.

І взагалі…

У минулому столітті Італія зіткнулася з серйозною проблемою – розгулом мафії в південній її частині. Як тільки влада не намагалася нейтралізувати цю загрозу, і садили, і домовлялися, але все виявилося марним. Для дослідження проблеми в цей регіон запустили соціологів. І ось що виявилося. У кожній родині, коли маленький хлопчик починав трохи вивчати життя навколо себе, аналізувати, робити висновки, батько його становив на якесь підвищення, наприклад, на дерево і казав: стрибай. Хлопчик, природно, відмовлявся, батько його умовляв, казав, що піймає і т.д. Рано чи пізно хлопчик погоджувався, стрибав, і в цей момент батько його не ловив. Кров, соплі… Тоді батько казав: “Хочеш вижити – нікому не вір”.