Днями

ЇЖАК

Знайомий розповів. Чергування для лікаря, який працює в серйозній, багатопрофільній лікарні, – звична річ. І амбулаторний прийом на чергуванні теж ніхто не скасовував, йдуть з усім підряд. Прості випадки самостійно, в складних – треба видзвонювати когось із профільного відділення. Ось і зараз сиджу на такому прийомі. День. Заходить відразу четверо, схоже, сім’я. Він – здоровенний мужик з бородою, вона – років тридцяти з хвостиком, але досить ще миловидна і струнка, і двоє дітей: дівчинка років десяти і хлопчик років п’яти-шести. «Доброго дня!» – голосно лунає багатоголоссям. «Добрий день! А чому ви всі одразу?» – «А ми всі потерпілі!» – каже громовим басом мужик. «Нас їжачки покусали!» – вигукнув хлопчик, який явно хотів всіх випередити і боявся, щоб ніхто не перебив. «Хто, хто?» – «Їжачки!» – «Всіх?!» – «Так! А Ритку ще й за ногу!» – хлопчика аж розпирало від бажання поділитися. Тут в моїй уяві постає картинка. Біжать по лісі страшні їжаки, наздоганяють людей, які розбігаються в паніці, валять їх на землю… Ті намагаються захиститися своїми слабкими рученятами, але безрезультатно, їх безжально кусають їжаки своїми маленькими, але гострими зубами… Я глянув на медсестру, вона сидить, як пень, і, зібравши всю волю в кулак, намагається виглядати серйозною, насилу стримуючи сміх. «Та що ви з ними робили?!» – моєму подиву не було меж. «Розумієте, діти ніколи не бачили їжачків, а ми вчора в ліс на шашлики ходили… Їм так цікаво!» – вперед висунулася мама і завела довгу розповідь, показуючи пальці з кількома неглибокими укусами й уколами від голок. «Ви їх розгортали чи що?!» – «Ну-у, у них такі смішні лапки і мордочка…» – «Ох, придурки… – це я про себе подумав, але обірвав негідні думки: – То скільки їжаків було?» – «Спочатку один, потім він кудись подівся, а тут інший…» – «Віддайте страхові поліси медсестрі, самі сідайте на кушетку і по черзі показуйте, що у вас». Загалом, на руках нічого страшного, зеленкою помастити, пластиром заліпити і зійде, а ось у дівчинки великий палець на нозі помітно набряк і утворився гнійник, треба розкривати. Схоже, через неї і прийшли. Про себе думаю, чи полякати сорока уколами в живіт від сказу? Гаразд, не варто, сучасні засоби дозволяють обійтися тільки шістьма і в сідничний м’яз. Один зараз, другий – на третю добу, третій – на 7-му, четвертий – на 14-ту, п’ятий – на 30-ту, останній – на 90-ту. Кажу їм про це, а вони дивляться здивовано: «Ви жартуєте, лікарю?» – «Які жарти? Сказ – страшне захворювання, без лікування висока ймовірність летального результату… І в страшних муках…» – «Та не було у них ніякого сказу!» – самовпевнено каже батько. – «А як ви визначили? Може, ви знаєте, як виглядає сказ у їжаків? Або на аналіз їжаків віддавали? Їжак – це дика тварина, у нього може бути все, що завгодно, щеплення їм ніхто не робить…» Притихли, задумались. «Гаразд, нічого страшного, опрацюємо, уколи зробимо – жити будете довго і щасливо…» Виходимо в коридор, і по одному вони заходять у маніпуляційну, дівчинка остання. І тихенько каже медсестрі: «Треба премію Дарвіна отримати, в цьому сезоні це явний хіт… Їжачки, бляха-муха…» – тут уже вона не витримала, відвернулася, плечі затряслися… Закінчив з маніпуляціями і виписую ще рецепт, рекомендації, направлення на уколи в поліклініку за місцем проживання, а сам сиджу і думаю: «Нібито зовні нормальні люди, але відсутнє елементарне розуміння, що можна, що не можна, стільки наївної простоти, та що там простоти – відвертої дурості… І материнський інстинкт у матусі не спрацював взагалі. Ну, ще якби один раз і одного їжак укусив, але всіх і по кілька разів! Виходить, ні чужі, ні власні помилки нічому не вчать?!» P.S. Після цієї історії у нас в компанії якось відразу прижився вислів, коли хтось гальмує або реально затупив: «Тебе теж їжак покусав?»