56-річний правозахисник із Городенки Роман Котик не має диплома юриста, однак на його рахунку чотири справи, виграні у Європейському суді з прав людини. Ще така ж кількість справ зараз там на розгляді. На Прикарпатті його найбільше запам’ятали за гучною справою, коли в 2012 році за рішенням у Страсбурзі Україну зобов’язали виплатити компенсацію в розмірі 154 тисячі євро жителю Городенківщини, який став неповносправним внаслідок побиття правоохоронцями райвідділу міліції в 1998-му. Ту суму компенсації для фізособи назвали безпрецедентною в історії незалежної України.

Роман Котик дуже не любить, коли його називають правозахисником, бо вважає, що це звучить надто пафосно. Чоловік має феноменальну пам’ять, йому «щастить» на абсурдні справи, у далекому 1989-му його судили як повітряного терориста, вісім місяців відсидів у московській «Бутирці», а в суді Романа підтримав сам Андрій Сахаров, відомий радянський фізик і лауреат Нобелівської премії миру.

Нині Роман Котик продовжує представляти інтереси своїх клієнтів у судах, інколи пише процесуальні документи на прохання деяких адвокатів. Його знаходять завдяки «сарафанному» радіо. За роки роботи правозахисник надивився так багато людської ницості і бруду, що від нервів заробив собі псоріаз, а вільний час намагається проводити наодинці – подалі від людей.

– Романе, як так трапилося, що вас судили як повітряного терориста?

Мені на той момент було 24 роки, я вчився у Ленінградському інституті авіаційного приладобудування. Того дня я спізнився на поїзд до Москви, мав там продовжити практику. Мусив добиратися літаком. Ручка від портфеля зламалася, і протягом усього перельоту я тримав його в себе на колінах. Вже у Москві, одразу після приземлення, мене пов’язали і запхали до «Бутирки». Звинуватили у спробі угону літака, мовляв, у портфелі в мене була бомба, тому я її так старанно притискав до грудей. Мало того, протягом польоту я ще й тричі вставав з місця і ходив до туалету – однозначно терорист. Словом, повний абсурд!

– Чому насправді вас хотіли затримати?

Ми з хлопцями організували бойкот військової кафедри.

– Який стосунок до цього мав Сахаров?

Саме в той період я з ним познайомився. Причому познайомився досить абсурдним чином. До того моменту я не знав його і навіть ніколи не чув про нього. Повертався з практики у Підмосков’ї. Мав виїжджати з Ленінградського вокзалу, але спершу забіг на сусідній Ярославський вокзал, бо там харчі були дешевші. Хотів швидко перекусити. І раптом до мене підходять журналісти: «Ви зустрічати?». Я по приколу відмахнувся: «Так». «Давно його знаєте?» – не відставав настирний репортер. «Так, давно», – знову відповів я, хоча і гадки не мав, про кого вони запитують. «Його ідеї підтримуєте?» – «Так, підтримую». Як виявилося, ось-ось мав прибути Андрій Сахаров, повертався із заслання. І випадково вийшло так, начебто я прийшов його зустрічати, причому я був єдиний такий. Того ж дня у вечірній новинній телепрограмі «Время» повідомили, що Сахаров повернувся і його зустрічав лише якийсь невідомий молодий чоловік. Сюжет тривав не більше хвилини, а мені наробив багато проблем. Так я потрапив у поле зору «органів».

– Чому ви вирішили сам себе захищати на суді і як взагалі це було можливо, адже ви не мали знань у юриспруденції?

Вісім місяців я відсидів у СІЗО. Потім справу перекваліфікували як хуліганство, мовляв, я спілкувався з стюардесою і дуже ганьбив радянську владу. Таким чином стюардеса зрозуміла, що я нібито хочу угнати літак. Адвокат заявив, що мені краще зізнатися, бо звідти ще ніхто не виходив. Я мав погодитися співпрацювати зі слідством, тобто визнати свою вину, а за це мені мали би «впаяти» лише частину терміну, тобто сім років. Я послав адвоката під три чорти. І задумався – що ж робити. В «Бутирці» бібліотека була величезна, тож я читав з ранку до вечора. Перелопатив біля сотні юридичних підручників. Маю феноменальну пам’ять, можу з першого разу будь-що запам’ятати. Зрештою я зрозумів, як маю поводитися в суді, і почав сам себе захищати. Всі були шоковані. Тим паче на той час я вже розумів суть свого судового процесу, певно, краще, ніж судді і прокурори. А потім ще й Сахаров підключився, він уже став народним депутатом СРСР. Академік запросив на судове засідання журналістів із США і Німеччини. Справа набула неабиякого розголосу. Та й місцеві люди приходили – терориста ж судять все-таки. Одного разу прокурорка так рознервувалася, що аж втекла просто посеред процесу – не мала що сказати розгніваному натовпу. Вони свистіли, а вона втікала. Зрештою я виграв свою справу. Певний час до мене навіть приліпилася кличка в Росії – «терорист, якого виправдали».

– Яким вам запам’ятався Андрій Сахаров?

Цікавий старичок, хоча і говорив трохи занудно. Свою думку доносив дуже монотонно. Але думки мав дійсно цікаві. Подарував свою монографію про конвергенцію. Праця важко читалася, але цінних ідей там було купа. Це своєрідний маніфест проти тоталітарної системи.

– Чому ви почали братися за справи інших людей?

До мене почали звертатися ті, з ким я познайомився ще в «Бутирці», їхні знайомі, родичі. Спрацювало «сарафанне» радіо, та й досі працює. Я не завжди вигравав справи, але грамотно міг скласти заяви чи скарги – це точно. І ніколи не казав про оплату – людина давала, скільки могла. Після виходу з СІЗО я не зміг поновитися в інституті. Треба було за щось жити. Трохи працював у торгівлі з китайцями. Потім писав кримінальні замітки для московської газети. У 90-х було що писати. Якось запропонували відрядження в Чечню, зробити репортаж. Поїхав, написав усе, що побачив. Підкріпив багатьма шокуючими кадрами. Заплатили непогані гроші. Однак той тираж арештували. Репортаж так і не побачив світ. Через місяць агенти ФСБ мене вичислили і хотіли відправити в Чечню як гарматне м’ясо. Я сказав, що не можу, бо є громадянином іншої держави і нічого не маю до російської армії. Зрештою мені як небажаній в Росії особі сказали забиратися з країни. Я повернувся додому – в Городенку. Голий-босий. Торгував на базарі. Почали наїжджати контролюючі органи. Довелося з ними судитися. Звісно, сам себе захищав. Виграв. Але їхні наїзди стали ще жорсткішими, тож я пішов з базару. Люди з базару почали просити про допомогу у своїх судових справах. І так закрутилося.

– Десь у той час до вас звернувся батько городенківця, чию справу ви потім виграли в Європейському суді з прав людини. Але ви ще хотіли, аби були покарані городенківські судді, через яких, за вашими словами, відбулося затягування справи. Ви домоглися свого?

Відкрили дисциплінарне провадження щодо одного з суддів. Його ініціював тодішній керівник Вищої ради юстиції на підставі моїх звернень. Суддю викликали «на килим», але він, кажуть, відкупився. Взагалі по-різному кажуть, але принаймні на цьому справа затихла. До речі, потім цей керівник Вищої ради юстиції примкнув до Партії регіонів.

 – Тоді Україну зобов’язали виплатити постраждалому городенківцю 154 тисячі євро. Що він зробив з такою великою сумою грошей? Як склалося його життя далі?

Тоді мені присудили три тисячі євро за роботу, але мій клієнт за власним бажанням додав ще 17 тисяч. Спершу він був такий щасливий, що на радощах хотів пригостити все своє село – аби всі святкували його перемогу. Я трохи вспокоїв чоловіка і порадив покласти більшу частину суми на депозит, з якого не можна знімати гроші протягом місяця. За цей час ейфорія минула, чоловік купив автівку, квартиру у Вінниці, шмат землі, бо дружина дуже хотіла вести господарку. На лікування трохи потратив. Я радив розпочати якусь свою справу, бодай невеличку, хоч би кіоск відкрити, але мій клієнт казав, що він не до того. Досі дуже ностальгує за тим часом, коли мав здорові ноги і грав у футбол.

– У Європейському суді з прав людини багато справ з України?

Україна там на другому місці за кількістю справ. Поряд – Росія або Туреччина.

– Як гадаєте, чи можуть дружини загиблих на Донбасі вояків звертатися до Європейського суду з прав людини щодо відшкодування збитків, завданих Російською Федерацією?

Напряму звертатися у Страсбург неможливо. Треба спершу випробувати всі засоби національного захисту і не виграти в України і Росії. Ви ж розумієте, яка це тяганина.

– Розкажіть про судові справи, які вам найбільше запам’яталися.

Над цією справою я і досі працюю. Це про те, як судді вкрали у жінки квартиру одним підписом пера. Все розпочалося в 2004 році. Колишня працівниця обкому подарувала доньці техпрацівниці свою квартиру в колишньому обкомівському будинку на вулиці Шевченка в обмін на те, що та доглядатиме її до смерті. Через три роки вона померла, а жінка отримала помешкання майже в центрі Франківська – як і домовлялися. Чому подарувала квартиру чужій людині? Бо не мала своїх родичів, окрім психічнохворої племінниці, яку давно вже визнали недієздатною. Через певний час з’являється судовий позов від недієздатної родички щодо цієї квартири. І міський суд задовольняє цей позов! Касаційний суд скасовує рішення, пояснюючи, що позов недієздатної не підлягає розгляду. Справу не закривають. Далі – ще цікавіше. З’являється однофамілиця недієздатної, яка стає її опікуном за одноосібним рішенням судді Івано-Франківського міського суду. І суддя прийняла таке рішення, можна сказати, протягом одного дня, коли зазвичай справи в міському суді вирішуються місяцями, а то й роками! Фактично це суддівське рішення було службовим підробленням, адже такі справи в 2008 році розглядалися колегіальним складом: професійний суддя і два народних засідателі, залучалися органи опіки і піклування. На судове рішення новоспечена опікунка подала апеляційну скаргу, і її задовольняють. У доньки техпрацівниці квартиру, зрозуміло, відібрали, бо ж апеляційною інстанцією вона присуджена у власність недієздатній як спадкоємиці четвертої черги. Через три роки, у 2013-му, донька техпрацівниці знайшла мене і попросила допомоги. Я не полінувався і пішов глянути, хто ж мешкає у цій квартирі. Як виявилося, там жила дочка судді апеляційного суду, котра виносила остаточне рішення. Чистої води афера. Через кілька місяців дочка тієї судді сама стала суддею в адміністративному суді, з квартири, коли я розпочав процесуальну війну за неї, втекла, а недієздатна померла.

– Наприкінці липня за рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області підозрюваному у вбивстві студентки з Болгарії Ельдару Астанову змінили запобіжний захід: із тримання під вартою – на домашній арешт з носінням електронного браслета. Як оцінюєте це рішення?

Все зроблено законно. Людина не може сидіти під вартою купу років поспіль. В Україні все-таки діє презумпція невинуватості. Органи мають довести вину людини, вони за це отримують зарплату. І зробити це вони мали би в розумні терміни.

– Як оцінюєте нинішній стан судової системи?

Цієї системи в цій державі не існує, лиш сама назва. Судова реформа – це справжній антиконституційний переворот. Суцільний негатив. Судова система при Порошенкові стала ще гіршою. Судова реформа, як на мене, була зроблена лише для того, щоб відмити свої брудні справи. Спершу пустили «утку», що всі навколо корупціонери. Як наслідок, позвільняли купу добрих фахівців. Прокуратуру наполовину зруйнували. Спробуйте в Івано-Франківському міському суді в розумні терміни розглянути найбільш банальну справу, наприклад, про стягнення аліментів. Не вдасться. Суддів не вистачає. А ще дикі судові збори. Пояснюють, це начебто для того, аби розвантажити судову систему – щоб кожен сто разів подумав, перш ніж звертатися до суду. Як на мене, це неправильно. Людина повинна мати вільний доступ до правосуддя, принаймні до рівня апеляційного суду. Адвокати шалено підняли ціни за свої послуги. Наприклад, написати позов про стягнення аліментів – 300-500 грн. Я таке взагалі безкоштовно робив, бо це елементарна послуга, займає всього 10-20 хвилин.

– З цього року певні категорії справ можуть вести лише дипломовані адвокати. Тож тепер ви не завжди можете представляти інтереси своїх клієнтів у суді, натомість консультуєте їхніх адвокатів. Не думали про те, аби здобути юридичну освіту?

Вже нема коли. Колись на це не мав грошей. Тепер – часу. Посудіть самі: мені вже 56 років. Додайте до цього роки навчання. Далі, аби отримати адвокатські «корочки», три роки треба офіційно відпрацювати. Потім пробувати скласти кваліфікаційні іспити. Не смішіть – нащо мені того? Час спливає, а я старію. Людський мозок з віком працює все гірше. Я знаю адвоката, якому вже 70 років, він і досі ходить по судах. І дехто його навіть винаймає. Але я би ніколи не скористався його послугами. Три рази я зустрічався з цим чоловіком під час судових процесів. І було очевидно, що він дуже сильно деградував. Ну, бо всьому свій час. Розумієте?

– Як це – мати справу із встановленням справедливості?

Це постійні нерви. Ось дивіться на мої руки – вже псоріаз собі заробив. Та й людей уникаю. Мені краще на самоті. А справедливість… Її немає і не буде. Ви гадаєте, що суд – це мірило справедливості? Ні. Суд – це важка робота інтелекту.

Наталя МОСТОВА