Якось

АЛЬБОМ

Мистецтво фотографії існує чи ні? Що це, клацання фотоапарата і воля випадку чи можливість передати щось наочно, натиснувши на кнопку в потрібний момент? Тоді ще не було планшетів, смартфонів та інших девайсів, хоча фотоапарати вже були, а в літаках ще не заборонили вживати спиртне. Так от, у одному такому літаку двоє веселих хлопців, перебравши спиртного, влаштували невеликий дебош: буянили, чіплялися до пасажирів, а представників екіпажу, які пробували їх заспокоїти, посилали якнайдалі. Народ занервував. Мінімум, що могло статися, – це вимушена посадка в найближчому аеропорту для висадки дебоширів, про що й оголосив пілот. А у всіх були справи, плани і зустрічі. І в цей момент звідкись з задніх рядів до цих гопників підійшов непоказний хлопчина. «Пацани, а давайте ми з вами альбом із фотками подивимося», – звернувся він до буянів. «Що?» – здивувалися ті. «Ну, фотки мої подивимося», – так же доброзичливо усміхаючись, пояснив він, простягаючи їм невеликий альбомчик. «Та пішов ти, придурку! Давай вали звідси, поки ми тобі твій альбом в … не засунули!» – гаркнув один із дебоширів. «Ви б подивилися, пацани, ну, а якщо фотки не сподобаються, то тоді і засунете», – так само спокійно посміхаючись, наполягав хлопчина. «Ану давай сюди, зараз поглянемо», – нарешті вимовив другий, теж приголомшений від такої пропозиції. Як тільки альбом потрапив йому в руки і він відкрив його на першій-ліпшій сторінці, від альбому їх було вже не відірвати. Вони гортали і гортали сторінки, їхні обличчя тверезіли прямо на очах, а хлопчина не переставав посміхатися. В альбом заглянула і стюардеса, теж здивована такою зміною настрою пасажирів, хмикнула і пішла в кабіну до пілотів. «Ну що, подивилися?» – коли практично весь альбом був переглянутий, поцікавився хлопчина. «Так!» – досить ввічливо відповіли ті, простягаючи альбом назад. «Ну, от і добре, ми там у хвості з пацанами на збори летимо. Гаразд, піду, наші там дрімають, завтра важкий день. Але з найкращих моментів ще фоток наклацєм. Може, назад разом летіти будемо, я вам дам подивитися». Що відбувалося в кабіні пілотів, ніхто не знає. Але пілот більше про вимушену посадку не оголошував, у належний час літак приземлився в аеропорту призначення. А дебошири? Вони решту частину дороги розмовляли пошепки і, мабуть, тільки про мистецтво фотографії. Велика сила фотографічного мистецтва не змогла залишити їх байдужими.

Колись

АКАДЕМІК

Історія трапилася за радянських часів. Звичайний санаторій Академії наук, в якому оздоровлюються співробітники середньої руки: процедури, прогулянки, плітки – загалом нудьга безпросвітна. І тут пройшла чутка – має приїхати академік! Подія. У цей самий день цікаві дійсно побачили, як під’їхала машина, з якої вийшов солідний сивочолий чоловік. Симпатичний. За ним дріботіла непоказна літня жінка – дружина. Поселилися і вони в санаторії відпочивати і лікуватися. Дружина постійно метушилася навколо чоловіка, піклувалася. Той приймав усі турботи з втомленою прихильністю. А в їдальні посадили їх поруч із молодою симпатичною жінкою. Ця пані кілька днів оцінювала ситуацію. Оцінила – і пішла в атаку. Адже академік – це ж такий шанс, та й навіщо йому така сіренька бабуся? І поступово (пані була грамотна і підступна) у неї з приїжджим академіком почав зав’язуватися роман. Вже і гуляють разом, і на лавочках сидять, і… загалом, любов не на жарт. І коли вже стало все ясно, дружина не витримала і пішла з’ясовувати стосунки з загарбницею. Просто підійшла до неї і запитала дуже ввічливо: «Скажіть, будь ласка, навіщо вам мій чоловік?» У відповідь – потік тріскучих фраз про кохання, свободу, долю тощо. Літня жінка не вгамовувалася: «Але ж знаєте, він дуже хворий. За ним потрібен постійний догляд, до того ж він повинен дотримуватися суворої дієти, це все не кожна жінка витримає». Молода розвеселилася: невже незрозуміло, що на зарплату академіка можна організувати прекрасний платний догляд, зовсім не обов’язково при цьому перетворюватися на таку замучену турботами істоту, як її співрозмовниця. Літня пані кілька секунд здивовано дивилася на нахабну молодицю, а потім спокійно повідомила: «Розумію. Але річ у тому, що академік – це я».