Акуратно згорнутий паперовий сувій довжиною чотири метри – свій родовід ще від прапрапрадіда отця Григорія Кисілевського (1724-1796), в якому налічується більше півсотні священничих родин, зберігає пан Ігор Кисілевський з Івано-Франківська, рідний брат відомого в українській діаспорі на теренах Польщі художника Бориса Кисілевського. Їхній прапрадід – також о. Григорій (1773-1827), прадід – о. Микола (1813-1886), а дід – о. Ізидор (1848-1925) Кисілевські.

Коріння роду Кисілевських сягає княжих часів. 1014 року київський воєвода Свентольд (з династії Рюриковичів) за хоробру оборону Києва від печенігів отримав від князя Володимира Великого прізвище Кисель (Кисіль). Від нього й походить цей давній рід. Згодом його продовжували найбагатші і найзнатніші магнати Речі Посполитої, воєводи Брацлавського та Київського воєводств, покровитель Києво-Могилянської академії Адам Кисіль (1600-1653) – політичний і державний діяч, один із чотирьох сенаторів Речі Посполитої…

До цього роду належала і сенаторка Олена Кисілевська-Сіменович (1869-1956). Їй судилося стати найяскравішою постаттю галицького жіноцтва ХХ століття. Олена Кисілевська була письменницею та журналісткою, вела активну політичну і громадську діяльність, була серед організаторок жіночого руху, зокрема опікувалась Союзом Українок. Під її редакцією виходив громадсько-літературний журнал «Жіноча доля» (1925-1939). У 1928 році Олену Кисілевську як представника від Станиславівського воєводства обрали сенаторкою Сейму (вищого органу Польської держави). У наш час одна з вулиць обласного центру носить її ім’я.

Цікавою є така деталь. У 1990 році професор Едмонтонського університету Андрій Горняткевич, який отримав цей родовід (паперовий сувій довжиною чотири метри) у спадок, передав його з Канади до Івано-Франківська Ігореві Кисілевському. В тому генеалогічному дереві значиться понад тисяча імен. Кожне ім’я – немов ціла епоха: вказує на місцевість проживання, традиції, побут, вірування того часу. І нинішня родина Кисілевських передає ці імена своїм нащадкам – від батька до сина, від онука до правнука.

«… У нашому родоводі є Рекетчуки й Бахталовські та багато інших прізвищ. Наприклад, Лідія Бахталовська після закінчення Івано-Франківської ЗШ №11 здобула у Києві вищу освіту, вийшла заміж за відомого футбольного коментатора Олександра Гливинського. Рідний брат екс-нардепа Ігоря Юхновського Олімпій був одружений з моєю двоюрідною сестрою Оленою. Отець Василь Гургула давав після останньої, передсмертної, сповіді причастя Іванові Франку. Рідний брат Соломії Крушельницької Степан був чоловіком моєї двоюрідної тітки Кароліни… А Олег Тягнибок мав би мені казати «вуйко». Його прапрабаба й мій дідо були рідними (брат і сестра – В. Р.)», – розповідає Ігор Кисілевський з Івано-Франківська.

Родина Кисілевських також переплела свої долі з не менш славними і шляхетними галицькими родинами Цегельських, Шухевичів, Глібовицьких, Стернюків, Руденських, Бурачинських, Сембратовичів, Величківських, Крушельницьких, Левицьких, Левинських, Тягнибоків та інших, які прислужилися до розвою духовності, культури і національної свідомості галицьких та буковинських українців. Кисілевські дали для Галичини і світу не одне покоління священників, учених, лікарів, громадсько-політичних і культурних діячів.

Скажімо, рідний брат Ігоря Кисілевського Борис був учителем, викладачем, талановитим художником декоративно-ужиткового мистецтва, графіком, живописцем, належав до НСХУ (1992) та СХ Польщі (2012). Він плідно працював у монументальному, декоративно-прикладному та сакральному мистецтві. Б. Кисілевський був не тільки учасником численних виставок, проектів та творчих імпрез, але й громадським діячем української діаспори на теренах Польщі. Його творча діяльність перебувала під постійною увагою поціновувачів народного та сучасного мистецтва, журналістів, педагогів, мистецтвознавців, які й сьогодні досліджують його мистецькі здобутки.

Народився Борис Кисілевський 9 жовтня 1941 року в сім’ї полкового лікаря Українських січових стрільців (УСС, «усусів»), УГА, УПА та громадського діяча Богдана і Станіслави Лукасевич-Кисілевської в місті Станіславі (нині Івано-Франківськ). Хлопчик змалку любив малювати – розрисовував крейдою і цеглою паркани, доки батьки не купили йому кольорові олівці.

З п’яти років Бориско почав ходити до школи. У другому класі вчителька дала йому перші уроки з техніки малювання. Уже тоді хлопчик не лише змальовував кроликів та коней, але й брався за портрети. Після семирічки Борис вступив до Рогатинського педучилища, яке згодом перевели до Коломиї. У 1958 році він отримав диплом учителя молодших класів і протягом двох років (до 1960-го) працював учителем у середній школі №8 м. Івано-Франківська. Вільний час присвячував художній творчості. Його роботи, створені технікою лінориту, «Міська ратуша» та «Залізничний вокзал» виставлялися на Івано-Франківській обласній виставці молодих художників.

Вміння малювати дуже знадобилося йому під час служби в армії у 1960-1963 роках. Тоді солдатові Кисілевському дозволили відвідувати художню студію в «Матроському клубі» Євпаторії. 1968 року, після служби в армії, він вступив до Московського державного педагогічного інституту, навчався на художньо-графічному факультеті (майстерня Василя Єфанова). Дипломною роботою Б. Кисілевського була літографія «Олекса Довбуш». ВНЗ він закінчив з відзнакою.

Бориса Кисілевського завжди тягнуло в Карпати – у Космач, на Говерлу. Не випадково у 1968-1971 роках він став викладачем, а згодом – завідувачем відділення художньої обробки металу в Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва (пізніше технікум народних художніх промислів). У той час Борис Богданович виготовив із металу бартку – топірець, інкрустований сріблом і міддю. Нині цей мистецький шедевр зберігається в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.

Художник Борис Кисілевський удосконалив техніку виготовлення топірців – його роботи вирізняються ювелірною тонкістю, пластичністю та філігранністю орнаментики. Створюючи свої композиції для інкрустації, він використовував традиційні елементи гуцульського орнаменту – «копички», «ялинки», «сонечка» та плетіння з латунного дроту. Серед творчого доробку митця – ікони, акварелі, пастелі, олійні пейзажі. Вітражі Б. Кисілевського вирізняються колористикою, витонченістю й філігранністю виконання, дотриманням давньоукраїнських іконографічних традицій.

З 1971 по 1977 рік Борис Кисілевський працював учителем художніх предметів у санаторній середній школі міста Євпаторії в Криму, а також у майстернях Художнього фонду СРСР цього міста, потім – у художньо-виробничому комбінаті Спілки художників України. У 1992-му він створив та очолив міську організацію СХУ, Фонд сприяння розвитку культури і мистецтва, відкрив міську художню галерею. Б. Кисілевський багато працював над оформленням кримських оздоровниць, брав участь у художніх виставках, створював фрески у храмі Іллі Пророка.

Під час перебування в Криму Борис Кисілевський також був депутатом Євпаторійської міської ради. У 1990-1995 роках очолював постійну комісію з питань культури і викладав у місцевому педучилищі. Там же одружився з Надією Ревукою. В їхній сім’ї народилося п’ятеро дітей. Троє з них, як і батьки, стали художниками, інші двоє обрали фах діда Богдана – лікаря та прадіда о. Ізидора – священника. У Бориса Богдановича троє внуків. Внучка Еліна стала дизайнером…

У 1999 році художник Борис Кисілевський разом із сім’єю виїхав до Польщі і поселився в місті Кошаліні. Його запросили викладати мистецтво вітражу в Інституті дизайну Кошалінської політехніки. Упродовж 6 років він проводив заняття зі студентами в гуртку «Вітраж» Товариства сприяння розвиткові дизайну при Кошалінській політехніці. Плідно співпрацював із місцевим товариством українців.

У Кошаліні митець організовував виставки своїх творів у 1999-2001 та 2009-2011 роках, експонуючи графічні та живописні роботи, скульптури, проекти вітражів. Згодом професора Бориса Кисілевського запросили викладати дизайн і технологію вітражів у Кошалінському університеті.

У 2009 році Борис Кисілевський став членом Зв’язку польських артистів-художників. Водночас він був диригентом хору «Потік» української громади Кошаліна, з яким влітку 2009-го виступав на Ярмарку багатьох культур у Славно (Польща). Незалежно від педагогічної роботи та іншого виду занять, Б. Кисілевський активно готувався до захисту кандидатської дисертації на тему «Удосконалення методів проектування етнодизайну у вищій школі», написаної під керівництвом відомого на Прикарпатті мистецтвознавця, завідувача кафедри декоративно-прикладного мистецтва Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, професора Богдана Тимківа.

Майже 14 років Борис Кисілевський із сім’єю прожив у польському місті Кошаліні і став доволі відомим серед мистецького бомонду Польщі. Його вітражі популярні у багатьох країнах Європи.

Восени 2012-го, після тривалої відсутності художник Борис Кисілевський приїхав до Івано-Франківська. 14 листопада того ж року в Музеї мистецтв Прикарпаття відкрилася виставка його пейзажів та портретів, присвячена рідному місту. Б. Кисілевський привіз понад 200 кращих своїх робіт, а ще – валізу творів, що відібрав для проведення майстер-класів зі студентами.

Багато добрих і теплих слів прозвучало на адресу митця під час відкриття виставки, на яке прибули його колеги-художники, представники інтелігенції, викладачі та студенти, журналісти і родина, на долю якої випали важкі випробування двома світовими війнами та принесеним на багнетах «червоних визволителів» на галицькі терени комуністичним режимом.

71-річний Борис Кисілевський, знайомлячи присутніх на цьому мистецькому зібранні зі своїм творчим доробком, принагідно зазначив, що почувається як блудний син, котрий після довгих літ розлуки ступив на рідну землю, в якій спочивають його батьки – полковий лікар і січовий стрілець, хорунжий УСС, УГА та УПА Богдан Кисілевський та залізнична урядничка Станіслава Кисілевська, з дому Лукасевич.

Пан Борис розповів, як завдяки польському президентові Лехові Качинському отримав польське громадянство, а до того сторожував та розмальовував вітражі місцевого костелу в Кошаліні, співав у хорі православної церкви цього міста, де проживає багато українців. На завершення митець вразив присутніх, виконавши пісню «Гей, на високій полонині», підігруючи собі на дримбі…

Борис Кисілевський мав різні обдарування. Він диригував хором, співав, сам писав музику й вірші. Його художні роботи відомі насамперед у Польщі, де він створив вітраж Успіння Пресвятої Богородиці та проект хреста для греко-католицької церкви в Кошаліні (2001), вітражі для каплиці Пресвятої Богородиці в місцевому костелі Воздвиження Святого Хреста (2002-2012), вітражі «Святий Іван Хреститель», «Пресвята Богородиця», «Христос-Пантократор», «Свята княгиня Ольга», «Святий князь Володимир», «Святі князі Борис і Гліб», «Святі Антоній і Феодосій Печерські» для греко-католицької церкви Різдва Івана Хрестителя у Слупську…

19 грудня 2013 року, на 72-му році життя, перестало битися  полум’яне серце українського митця. Прощання відбувалося у храмі  Успіння Пресвятої Богородиці в Кошаліні. Відкриту труну з тілом художника на тлі ікон (більшість – роботи Кисілевського), свічок і квітів виставили посередині церкви. Згодом тіло покійного перевезли в Україну і поховали в Делієві – неподалік від Галича – на сільському цвинтарі, біля могили батька Богдана, полкового лікаря Українських січових стрільців (УСС).

В Івано-Франківську художника Бориса Кисілевського знали як творця пам’ятної медалі до 100-річчя від дня народження великого новеліста Василя Стефаника, графічної серії ліноритів «Пам’ятні місця Станіслава» (1959-1960), акварелей – «Жіночий портрет» (1966), «Космачанка» (1967), «Ю. Корпанюк» (1977, у співавторстві), літографії «О. Довбуш» (1968).

У Криму митець залишив пам’ять про себе як засновник Спілки художників Євпаторії, яка пропагувала мистецтво та допомагала талановитим дітям. Тут він створив рисунки «Старе євпаторійське подвір’я» (1975), офорти «Яхт-клуб. Євпаторія» (1980) та «Місце останнього бою євпаторійських десантників» (1982), серію творів живопису «Євпаторія очима молодого воїна» (1960-1963) та ін.

Роботи Бориса Кисілевського зберігаються в Музеї космонавтики в Москві, Національному музеї українського народного мистецтва (м. Київ), Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, Євпаторійському краєзнавчому музеї, Музеї В. Стефаника в с. Русові (Івано-Франківська обл.), а також у приватних колекціях у Польщі, США, Канаді, Німеччині та Росії.

Василь РОМАНЮК