«Галицький кореспондент» побував на пішій прощі до Погоні.

14 кілометрів пішки. Понад дві сотні людей. З постійною молитвою на вустах. У цій дорозі важливо мати правильне взуття і вміло зібраний наплічник, але значно важливіше – добре підготувати свою душу. Навіщо люди ходять у піші прощі, ми дізналися на власному досвіді.

«Люди часто їздять по світах у пошуках Бога… – замислено каже чоловік із великим паломницьким хрестом. – Пам’ятаю отця Василя, який побудував у Люрді греко-католицьку церкву. Якось туди приїхала паломницька група із Західної України. Отець Василь питає їх: «Чого ви приїхали?» – «До Матінки Божої». – «Ви в Гошеві були?» – «Ні…» – «А в Зарваниці?» – «Ні…» – «А в Погоні?» – «Не були…» – «Матінка Божа живе і там, і тут. Найперше було би добре її в себе вдома відвідати, а потім уже і по світах шукати».

У передчутті прекрасного

З березня до листопада, кожного 12-го числа, від церкви Царя Христа, що на Майзлях, о 19.00 вирушає піша проща до села Погоні. Це одне з улюблених місць паломників. Тут є три храми, монастир отців-василіан, цілюще джерело і чудотворна ікона Погонської Божої Матері, до якої приїжджають люди з усієї України, і, кажуть, не один тут отримав чудесне зцілення.

Пішки треба пройти 14 кілометрів – спершу до Тисмениці, а звідтіля вже рукою подати до Погоні. Орієнтовний час прибуття – близько опівночі. А потім до 5-ої ранку у храмі проходять нічні чування – молитви і науки. Вдосвіта за паломниками приїжджають заздалегідь замовлені автобуси і везуть їх назад до Івано-Франківська.

Багато паломників сходяться до храму Царя Христа трохи швидше – на 18.00, аби ще побувати на Літургії. Їх легко зауважити – з наплічниками, у зручному взутті, в руках вервиця і пляшка води.

Далі всі дуже хутко організовуються. Надворі стають півколом. Очікують, поки винесуть великий хрест і фігуру Богородиці – незмінні сакральні символи кожної пішої прощі. Далі виходять священники, які супроводжуватимуть паломників: настоятель монастиря отців-василіан отець Никодим Гуралюк та ієромонах Чину святого Василія Великого отець Порфирій Шумило. Багато людей їх одразу обступають – хтось просить благословення, комусь дуже кортить запитати про щось своє, інші просто хочуть привітатися особисто.

Цього разу на прощу зібралося понад дві сотні паломників. Люди дуже різні: студенти, діти, старенькі бабусі і дідусі, цілі сім’ї, є чоловік на інвалідному візку, дівчинка, яку підтримують за руки з обох боків, бо самій їй важко йти, молода мама з трьома дітьми, наймолодше з яких ще у візочку… У всіх обличчя аж світяться – ніби у передчутті чогось прекрасного.

Отець Порфирій бере до рук мікрофон і нагадує, що ця проща, як і решта попередніх, має глобальний намір – будемо молитися за мир в Україні, а також за Церкву. Окрім цього, кожен паломник повинен мати ще якийсь свій особистий намір – подяку Богові чи прохання, заради чого бере участь у молитовній ході.

Виходимо з церковного подвір’я – і «гусачком» на дорогу. Першим у колоні йде чоловік із великим хрестом у руках, далі – ще четверо паломників несуть фігуру Богородиці. Люди поводяться дуже організовано: одразу займають праву смугу проїжджої частини, багато хто одягнув салатові жилети – для відбивання світла. Спереду колону супроводжує поліцейська автівка, позаду – піші поліцейські. Так буває далеко не завжди, адже здебільшого паломники рухаються тротуаром, тоді патрульних не потрібно.

Вмикають мікрофон. Християнські пісні чергуються із молитвами. Святі таїнства озвучує священник, а жінки неймовірно гарними голосами співають. Коли ж двісті людей починають уголос промовляти молитви – проймає до мурашок по шкірі. Звісно, на вулиці перехожі озираються, дехто регоче, хтось знімає на телефон чи фотографує, декотрі проїжджі машини сигналять або мигтять фарами.

Осінні прощі пахнуть яблуками

Маленька дівчинка чемно йде в колоні, тримаючи маму за руку, і при цьому ще й охоче позує журналістці – усміхається для фотографії, показує свою вервицю ніжно-рожевого кольору. Крихітну красуню звуть Марічка, їй п’ять років. На прощу йде вже не вперше. «Не важко їй так багато ходити?» – запитуємо в мами. Та усміхається: «Де там! Як може пів дня без зупину гасати на майданчику, то що, цей шлях не здолає?!»

Розмаїття вервичок у руках паломників вражає – яких тут тільки нема! Майже кожен прочанин поринув у власну молитву чи роздуми, мало де можна почути якісь теревені.

Ще з самого Франківська до колони пристав пес, хоч і кульгавий, але шкандибає найперший, взагалі не спиняючись. Хіба іноді, аби почухатися за вухом.

Коли надворі стемніло, хрест, що попереду колони, засвітили, і він слугує чудовим ліхтарем для всіх паломників. «Він має світлодіодну підсвітку, яку видно і спереду, і ззаду», – пояснює Іван Кузенко, чоловік, який протягом усієї прощі ніс той хрест. До речі, вагою майже 10 кг. Прочанин каже, що це для нього велика честь і що йому зовсім не важко, тим паче Ісус ніс значно тяжчий хрест.

Франківцю 70 років, і він уже так давно ходить на прощі, що навіть не пригадає, відколи. Років 25 точно. Про силу молитви добре знає. Пригадує, як навесні 1986-го, якраз коли був вибух у Чорнобилі, працював у Києві. Кожного дня ходив молитися до Києво-Печерської лаври, у печерах. Коли на вході в підприємство, де працював, перевіряли рівень радіації у всіх робітників, то в пана Івана ніколи нічого не знаходили. А в решти – зашкалювало. Його здивовано питали: «Що ти п’єш: горілку, каберне..?» Чоловік мовчав про свою молитву в святому місці, бо там не було кому то казати.

«Господь завжди дає сили для прощі на будь-яку відстань, – усміхається пан Іван. – Причому кожного разу Богородиця забезпечує паломникам комфортні умови. Гляньте, яка нині чудесна погода! Дуже рідко бувало так, що ми йшли на прощу і дощило. Траплялося, що накрапало, але негоди ще ніколи не було».

У центрі Тисмениці паломники звернули з головної дороги. Пес і досі йде попереду. Обабіч – хатини з садочками. Дуже пахне яблуками. «Осінні піші прощі завжди пахнуть яблуками, – усміхається Іван Кузенко. – Весняні мають аромат свіжості і цвіту. А влітку прощі запам’ятовуються пахощами пшениці і щойно скошеної трави».

Гучна молитва паломників залила всю вулицю. З дворів гавкають собаки. Люди виходять з воріт глянути на колону, зачаровано всміхаються, дехто і собі молиться…

Далі хати закінчуються і простягається поле. Надворі дуже темно, світять лише зорі і паломницький хрест. Шуму автівок з дороги більше не чути. Навколо тільки молитва і сюрчання трав’яних коників. Священник пропонує помолитися 40 разів «Отче наш» – за українських воїнів. Молимося.

Кам’яниста доріжка неабияк ускладнює кроки. Попереду місток через Лімницю, настільки вузький, що там може пройти лише одна людина. Саме тут завжди підраховують точну кількість паломників – це потрібно для того, аби знати, скільки автобусів замовити на ранок. Цього разу налічили 242 прочан. Досвідчені паломники кажуть, що це мало. Зазвичай іде більше люду – не менше трьох сотень.

О 22.00 зайшли до Погоні. Піша проща зайняла всього три години. Зазвичай приходять на годину пізніше. Люди пояснюють, що коли рухатися проїжджою частиною дороги, то шлях долається значно швидше – і місця більше, і під ногами рівніше.

Що людина не може – то може Бог

Перед нічними чуваннями паломники мають вільних пів години – відпочити, перекусити, випити води. Одразу біля каплички облаштовані бутлі з краниками, аби людям було зручно набирати воду з цілющого джерела. Неподалік стоїть велика статуя Матері Божої. Вона підсвічується і виглядає просто неймовірно. Трохи далі – десятки довгих лавок, а попереду – храм, де й відбуватимуться нічні чування.

«Це вже моя 16-та проща до Погоні», – усміхаючись, розповідає комусь жінка поруч. Знайомимось. Валентина Черкасова приїхала з Тернопільщини. Перший раз її сюди запросила подруга, хотіла якось підтримати, бо Валентина тоді якраз поховала маму, син поїхав за кордон. Жінка лишилася сама в хаті.

«Я одразу відчула особливість цього місця, – каже вона. – Молилося тут дуже щиро, плакалося так само від душі, захотілося ще раз сюди повернутися. А потім ще раз, і ще… Після кожної прощі у життя приходять якісь зміни на краще. Та й синові так помагаю. Коли твоя дитина за 5 000 кілометрів, що мама ще може дати, крім молитви? І я завжди йду з наміром, щоб Божа Мати берегла мою дитину».

Завтра п’ятниця. Після нічних чувань Валентина повертається додому і не зможе лягти відсипатися, бо одразу на роботу треба. Каже, що зазвичай той день минає легко – якщо на душі добре, то й тіло все витримає.

Франківка Ірена Бабич теж ходить на піші прощі до Погоні, аби молитвою підтримати свого сина. Він уже четвертий рік воює на Сході. Її чоловік так само служив на фронті, у складі «Айдару», але вже вдома.

«Що людина в житті може зробити сама, без Господа? Нічого. Бо людина – це порох, – каже жінка. – Коли ти далеко відпускаєш дитину і чоловіка, то покладаєшся тільки на Бога і Богородицю. Я молюся, бо більше нічим не можу їх ні захистити, ні помогти. Що людина не може – то може Бог. Якби не прощі, я би вже збожеволіла. Коли син не дзвонить, так страшно стає…»

Ірена розповідає, що перед кожною прощею у неї раптом з’являється або копиця справ, або щось починає боліти… «Але я вбираю кеди і все одно йду до церкви на прощу, – сміється жінка. – І так легко йдеться… А найбільше щастя – коли нарешті підходиш до великої фігури Богородиці. То така радість, що ти туди допленталася».

Ірена – ветеринар, тому на прощі не може не відволікатися на песиків-котиків. «Дивіться – ось тут щойно лежав хворий собака, дуже плакав, мав кровотечу. Я відійшла на кілька хвилин і вже не можу його знайти – тепер собі місця не знаходжу. А бачили того песика, що цілу прощу нас супроводжував? Як я переживала, аби його машина не збила…», – не вгавала вона.

Чудо сталося

У храмі почалися нічні чування. Кожен знайшов собі місце. Багато людей взяли з собою пледики (якщо холодно стане), дехто навіть захопив із дому подушечку. Прочани моляться, священники дають науки на різні теми: про Бога, про любов до себе і ближнього, про віру і молитву, покликання і стосунки… Проповіді – дійсно цікаві, наповнені прикладами із життя. Священникам не бракує почуття гумору, тому спати зовсім не хочеться. Хіба посидіти трохи – бо ноги гудять.

Багато людей ходять на прощі, бо мали в житті чудесне зцілення від важких болячок. Як-от Іванна Петрина з донькою Христинкою. Вони з Калущини. Ще кілька років тому в дівчинки підкошувалися ноги, бідолашна вже не могла кроку ступити – весь час падала, ніби хтось бив по ногах. Лікарі не могли поставити діагноз, дитина була вся в ранах і синцях від постійних падінь. Згодом ще й у її матері Іванни виявили рак шийки матки на третій стадії.

Одужати доньці Христині допомогли молитви священника-екзорциста Яна Білецького. Над Іванною він теж довго молився, і чудо таки сталося. Вона хоч і лікувалася в онкодиспансері, але медики давали хворій лише три місяці. Коли в жінки почалася ремісія, лікарі були шоковані. Тоді ж вона дала обітницю, що кожного місяця ходитиме на піші прощі до Погоні. Донька залюбки теж іде, однак її треба підтримувати за руки, бо дівчинка досі має страх упасти.

47-річний Дмитро Пасєвін долав прощу на інвалідному візку. Монах із Краматорська прожив нелегке життя. Три інсульти, чотири інфаркти, хвороба Паркінсона… Ще донедавна жив у Манявському монастирі. А потім зліг. Нині перебуває в івано-франківському госпісі. Чоловікові дуже важко пересуватися, в руках немає чіпкості, ніяк не може відновитися після інсульту.

Три місяці тому, якраз на Петра і Павла, Дмитро вперше зважився рушити в пішу прощу до Погоні – з цікавості. Каже, що одразу відчув – це місце дійсно незвичайне, наповнене благодаттю. Відтоді йде на прощу кожен місяць. Дуже вірить у своє зцілення, тим паче під час другої прощі у Дмитра дивним чином минув сильний біль у правому боці, який вже довгий час не відступав. «Я тоді так просив: Матір Божа, я ж здолав таку велику відстань, аби прийти до тебе. Зціли, будь ласка, мій страшний біль, – розповідає монах. – Ліг спати, а коли прокинувся, біль зник, і досі нема».

Де є пшениця, є і полова

О четвертій ранку почалася Літургія. Декотрі паломники вже спали, просто в храмі під молитви і співи. Далі священники причащали і кропили свяченою водою. Відчувається фізична втома, але внутрішнє перезавантаження все ж сильніше.

«На прощу ідуть дуже різні люди, – каже отець Порфирій. – У кожного свій поклик і мотивація. Завжди, де є пшениця, там є і полова. Але Бог хоче урятувати кожного. Людина навіть може не усвідомлювати свого внутрішнього поклику, але однозначно вона змінюється під час прощі. Боже слово все одно проникає в кожну її клітинку, відбувається потужний духовний процес».

Коли поверталися в автобусі до Франківська, більшість паломників куняли, навіть ті, які стояли, а не сиділи. І всі мовчали, думали про щось своє.

До речі, про кульгавого пса. Перед самою Погонею він десь зник. Певно, знайшов якусь свою дорогу. А може, й назад до Франківська почимчикував.

Наталя МОСТОВА