Коли наприкінці 90-х років деякі прикарпатські кримінальні авторитети напівжартома говорили, що вони мало чим відрізняються від Довбуша і його хлопців, то в цьому порівнянні було більше сенсу, ніж здавалося їм самим, не кажучи вже про пересічних громадян, вихованих на радянському міфі про опришків. Головна подібність полягала у тому, що і одні, і другі були правильними, понятійними бандитами…

 

Антропологія на маргінесі

Незмінним завданням будь-якої держави є збір максимальної кількості коштів з усіх своїх громадян для того, щоби використати їх на те, що ця держава вважає потрібним. Тип і стан держави залежить вже від того, які способи збору застосовуються і які витрати вважаються потрібними. Одне і друге фіксується у законах, порушення яких держава дозволяє собі карати більш чи менш раціонально. Лад тримається на тому, що більшість суспільства з різних причин погоджується з дійсним законодавством.

Однак завжди є певний відсоток людей, які, знову ж таки, з різних причин, не можуть сприйняти такий устрій. Вони свідомо готові жити всупереч суспільній домовленості. Все ж у суспільстві, яке є структурованим, рано чи пізно вони також не можуть оминути структуралізації і об’єднуються за принципом протистояння законові, утворюючи окрему касту, яку прийнято називати професійними злочинцями. Врешті ця каста стає необхідною частиною кожної держави. По-перше, вона потрібна для того, щоби держава могла підтримувати свій апарат насильства. По-друге, цій касті відводиться привілей збирати кошти у тих зонах, в яких через певні принципи не може собі дозволити збирати сама держава.

Опинившись у ролі паралельної держави, каста професійних злочинців – щоби втримати власну структуру – вимушена, виявляється, виробити власні державні атрибути: конституцію, апарат внутрішнього насильства для підтримання законів, ідеологію, міфологію, героїку, засоби пропаганди, мережу зв’язку, фінансову систему, закони і традицію. Власне традиційні закони порушників законів і називаються понятіями.

З точки зору раціоналізму існування понятій вигідне усім суб’єктам неписаної домовленості – і державі, і касті злочинців, і мирним трудівникам.

Однак, як і в кожній системі, у цій традиції закладена частка ризику хаосу, пов’язана із нераціональними смертними гріхами – гординею, заздрістю, лінивством, захланністю, гнівом, безсоромністю.

Загальна деградація починається тоді, коли порушується основний принцип протистояння, неспівпраці права і понятій, коли якась із сторін починає переходити встановлені собою ж межі.

Правда старовіку

Перші згадки про понятія на наших землях зафіксовані у судових документах 17 століття. У Станіславові велися так звані чорні книги, в яких дуже ретельно записувалися всі деталі допитів тодішніх понятійних злочинців – опришків. З цих документів, які часто нагадують детальні барвисті описи життя героїчних злочинців, виявляється, що вже триста років тому карпатські опришки керувалися кодексом честі і кастовим законом. Відповідність цьому ідеалові визначала не тільки авторитет окремих опришків, ієрархію всередині угрупування і стосунки між різними ватагами, але й повагу до них з боку переслідувачів і жертв.

Опришки були людьми, які не сприйняли державних законів на недавно вільних карпатських територіях і наважувалися силою виступати проти сили. Неспівпраця з режимом була їхнім базовим понятієм. Навіть погодитися працювати, щоби сплачувати встановлені кимось податки, вони не могли. Кожен, хто приходив до опришків, розумів, що починає нове життя, яке не захищене нічим, крім дотримання правил співжиття з такими самими, як він. І ці правила принципово нічим не відрізнялися від сучасного блатного закону. Повага одне до одного поєднувалася з визнанням ієрархії. Ватажок, дбаючи про благо усієї банди, мав право на авторитарне рішення у всіх ситуаціях, він був зобов’язаний розсуджувати і карати. Головним заняттям опришків був відвертий грабунок. Але кодекс не дозволяв забирати необхідне і кривдити безпомічних. Так само відповідально ставилися і до вбивства. Вважалося нормальним пролити тільки кров за кров. Навіть переслідувачів убивали тільки тоді, коли під загрозою було власне життя. Ніколи не можна було вбивати дітей, жінок і родичів ворога. Натомість невмисні вбивства з легкістю прощалися. Все награбоване ділилося між усіма учасниками операції, але половина всього йшла у спільний скарб. Зрада вважалася найбільшим гріхом, але тих, хто не витримав нелюдських катувань, не осуджували. Арештованих намагалися визволити, а сім’ям страчених завжди допомагали. Нікого не можна було безпідставно ображати, «пред’ява» повинна була бути обґрунтованою. Ватажки різних угрупувань час від часу збиралися для того, щоби мирно обговорити питання розподілу сфери впливу, спланувати спільні акції чи допомогти один одному у розшуку, розвідці, переховуванні. На той час організована карпатська злочинність контролювала торгові шляхи, основні канали контрабанди з Угорщиною і Волохією, займалася рекетом жидівських корчм, зривом набору рекрутів, тероризувала нових лісокористувачів, періодично брала державні каси і розганяла периферійні органи влади.

І хоча мирні трудівники переважно тільки потерпали через опришків, потрапляючи під регулярні каральні операції, саме чини цих правильних бандитів гуцули оспівували у піснях, вбачаючи у них героїв, які протистоять державі, відстоюють ідею вільності вже самим своїм вільним життям, непокорою. Зрештою, саме розбійник Головач був тією людиною, яка вбила у страшному поєдинку тілесного диявола. Вже за це опришки заслуговують на вічне і цілковите прощення усіх своїх гріхів.

Кінець гуцульської правди старовіку безпосередньо пов’язаний із занепадом понять. Для викорінення карпатської незалежності влада почала співпрацювати з деякими опришками. Ті, відступивши від розбійницького кодексу, ставали лютими борцями з правильними опришками і їхніми дійсними та вигаданими симпатиками, перетворившись на беззаконних захисників законів. Їм дозволяли бути легальними насильниками, ще й винагороджували всілякими привілеями і добрами.

Криза жанру

Саме тепер, як зауважують авторитетні знавці сучасного кримінального світу, наше суспільство переживає подібну кризу у стосунках закону і понятій.

Новий кодекс касти злочинців поширився на Західній Україні разом із вкоріненням радянської влади. Саме його називають блатним законом, злодійським законом, понятіями. Хоча у тому, що стосується «людських» понятій, він аналогічний опришківському, суть його ідеології була зовсім іншою. Понятія еволюціонували відповідно до радянських реалій соціалістичного укладу життя, інтернаціональності злочинної касти, радянської карної системи. Визначальним стало також те, що кодекс вибудовувався передовсім з орієнтацією на закони в’язничного співжиття.

У зонах шліфувалася школа, там перебував мозковий центр блатного світу, у зонах творилася міфологія, вершився суд, передовсім на потреби зони був розрахований общак, через зону проходила інформація і комунікація, зони давали основне поповнення злочинного світу. Побувати на зоні стало необхідним пунктом для понятійного «законника». А підтримувати усіма способами затриманих і ув’язнених дотепер вважається головним обов’язком всіх, хто на волі. Саме заради цього досі всі понятійні здають свій внесок у загальну касу-общак.

Суспільний злам початку 90-х відкрив несподівані можливості для порушення закону. З’явилися такі сфери і масштаби, які не були передбачені ніякими кодексами. І тоді почалася революція у кримінальному світі – все більше нових злочинців не хотіли миритися з обмеженнями, які накладали понятія. Можливості швидкого збагачення затьмарили будь-які норми традиції, породивши покоління «безпрєдельщиків». Це супроводжувалося перерозподілом капіталу, впливу, влади і кримінальними війнами.

Однак деморалізація злочинного світу мала всі шанси врешті спинитися, і все могло би закінчитися просто якоюсь реформою.

І саме тоді, як і двісті п’ятдесят років тому, відбувся фатальний зсув. Борючись із організованою злочинністю, державний апарат насильства в Україні перейняв на себе ті сфери діяльності, які формально заборонені законами цієї держави. Понятійні бандити стали по-справжньому непотрібними у ситуації, коли гроші стали єдиним діяльним понятієм і кодекс честі регулює тільки одне – де, коли, кому і скільки потрібно заплатити.

Все дійшло до такого абсурдного стану, що ті понятійні, які не пішли на співпрацю з державою, тепер можуть вважатися справжніми моральними авторитетами і поборниками справедливості. В кожному разі у багатьох ситуаціях потерпілим від безпрєдєлу справді краще звернутися за допомогою до порядного криміналітету, ніж нести заяву у міліцію чи надіятися на неупереджене рішення суду. Старі прихильники «людських понятій» кажуть, що вони щиро співчувають своїм вічним суперникам за те, що ті не можуть жити навіть згідно з понятіями «мєнтовськими». І вони добре усвідомлюють, що такий ненормативний розклад не може тривати надто довго, тому що насправді він є нераціональним, бо веде до саморуйнації системи. «Понятія були, є і будуть, – кажуть вони, – це, зрештою, те, чого вчать у всіх школах: треба бути чесним і мати честь».

Тарас ПРОХАСЬКО