Днями

АСЦИДІЯ

Є така дуже красива тварина – асцидія. Це морська безхребетна тварина, вона, як і людина, належить до хордових. У неї є структури головного мозку і спинний мозок. Так от, особливість асцидії полягає в тому, що вона тривалий час мандрує просторами океану і, знайшовши сприятливе для проживання місце, робить просто – з’їдає свій головний мозок. І правильно, навіщо їй мозок, якщо і так все добре? Ось сиджу я і думаю: чи не працює це правило для наших депутатів?

Якось

ПАПУГА

Було все так: прийшли ми до одного знайомого чайку попити, стоїмо на кухні, робимо чай. Кріс (папуга) тим часом спостерігає. Я кладу собі пакетик у чашку, Кріс підходить до неї, нахиляє набік голову так, щоб його ліве око бачило, що в чашці (я вже ржу), і видає: «Цукор поклади!» Я, ясна річ, під стіл, але, сяк-так вибравшись звідти, кладу-таки ложку цукру в чашку. І що б ви думали? Він знову дивиться у чашку, піднімає голову і, дивлячись на мене, видає ще раз ту ж фразу: «Цукор поклади!» Я знову під стіл, але все-таки кладу, і все повторюється знову, а потім ще раз, і ще, і ось, коли я поклав собі в чашку вже шість ложок цукру, цей засранець робить свій фірмовий рух головою і, піднявши її, видає мені злорадно-злорадно: «Нафіга стільки поклав?» – І навтьоки… Я готовий був заприсягтися, що ті звуки, які він видавав, тікаючи, – то був сміх!

Колись

ПРОВОДИ

Трапилося це 30 грудня в мікрорайоні, де стоять чотири- і п’ятиповерхівки, які зазвичай утворюють невеликі і затишні дворики. І ось мій колега йшов у гості до своєї сестри, а перед ним йшов молодий чоловік, ведучи з собою за руку хлопчика років 4-5. Заходить вся ця компанія у невеликий і затишний дворик з м’якими заметами і бачить вельми незвичну картину – два Діди Морози, відкинувши вбік свої ціпки, б’ються навкулачки. Наша компанія зупиняється і, роззявивши роти, дивиться на це дійство. У хлопчика, який ще вірить в Діда Мороза і на Новий рік очікує чуда, казка руйнується просто на очах, сльози ось-ось набіжать на очі, і він з жахом запитує: «Тату, що це?» Тато, не розгубившись, каже: «Не хвилюйся, синку, це Новий рік Старий проводжає!»

 

І взагалі…

Помирає Рабинович. Ну, страшний суд, архангели, особиста справа. «Дружині зраджував?» – «Ну, як би то сказати…» – «Ясно. Податкову обманював?» – «Ні, ну не так, щоб, але…» – «Теж ясно»… І так за всіма пунктами. Зрозуміло, що жива людина. Хто з нас без гріха? Підбивають підсумок: «Загалом, мужик ти непоганий, але накосячив добряче. Одне твоє липове банкрутство чого варте! Словом, хотіли би тобі допомогти, але – не можемо». Засуджують до пекла. Ввічливо, але строго беруть його під руки і ведуть. Безкінечний коридор, двері, двері… Звідкись доносяться крики, стогони. Смаленим пахне. Таблички на дверях: “Ірландці”, “Малайці”. На одних дверях навіть “Інуїти” написано. Доводять Рабиновича до дверей з написом “Євреї”. «Ну, удачі тобі, грішнику», – і всередину заштовхують його з криком: «Приймайте поповнення!» Заходить Рабинович, озирається зі страхом. Спека страшна. Однак – десь виноградники видніються, будиночки симпатичні неподалік, білі, під металочерепицею. Поля доглянуті, навколо автоматичні системи зрошення. А на горизонті – взагалі мегаполіс якийсь, хмарочоси, скло-бетон-ландшафтний дизайн. Тут до нього мужичок на крутому квадроциклі під’їжджає і шолом мотоциклетний простягає: «Новенький? Поїхали, підкину до житла». – «А-а-а… Скажіть, це все навколо – це пекло?» – «Ех, чоловіче! Ти не бачив, що тут 60 років тому було!»